Південний комфорт - Загребельний Павло

Директор заводу Вербовий, ще зовсім молодий чоловік, випускник Київської сільгоспакадемії, якось одразу викликав Твердо-хлібову прихильність і навіть співчуття, відверто розповівши про свої лиха. Деталі, з яких вони мають складати машини, приходять нерегулярно, з великим запізненням, некомплектні і неякісні. А план дай, а робітникам прогресивку забезпеч, а показники потрібні. Не робота, а суцільне пекло. Та хіба він один такий? Індустріальні велетні не виконують планів через недопостачання сировини й матеріалів, через незбалансованість, нехлюйство і безвідповідальність усіх тих, хто повинен сприяти виконанню, а на такі богом забуті заводики давно вже махнули рукою. Твердохліб походив, подивився, порозпитував. Мальовнича околиця міста, біосфера, екологія — все на висоті належній. А заводик — кілька сараїв, що гучно звуться цехами, напівкустарне виробництво, мало не всуціль ручна праця. Ну навіщо і хто створює такі карлики в нашій могутній державі? Яка тут може бути продуктивність праці, яка рентабельність, яка фондовіддача? Він ще подумав: може, цей Вербовий — син якогось впливового працівника і той надумав створити це карикатурне підприємство, щоб забезпечити для свого чада директорський пост? Але батьки Вербового жили в колгоспі на Вінниччині — отож відпало й таке припущення. Може, він чийсь зять? Теж ні. Батьки дружини Вербового були так само прості колгоспники з Чернігівщини.

Справу на Вербового до прокуратури передало стат-управління. Провина його полягала в тому, що він звітував про виконання плану за той чи інший квартал, а насправді планові машини давав тільки в кварталі наступному. Навіщо це робив директор? Щоб забезпечити робітникам виплату премій. За два роки премій було одержано понад 12 тисяч карбованців, на долю директора припало 269. Нечесність? З погляду статистиків, які трималися своїх інструкцій, так. І з погляду моральності так само. Але ж продукція була! Твердохліб усе перевірив і переконався, що кількість зданих машин згідно з приймально-здавальними актами відповідає звітним данним за формою І-ІІ.

Може, не притягати Вербового до кримінальної відповідальності, а зробити подання про його дисциплінарне покарання? Здається, досить для людини, яка щойно починає свій життєвий шлях? Але тут з'явився журналіст (на відміну від Пшеничного прізвище мав пташине) і загримів на всю республіку фейлетоном і проти Вербового, і проти Твердохліба (щоправда, прізвище Твердо-хліба не називалося, про нього згадувалося просто як про слідчого). Журналіст писав правду: "І тоді Вербовий підрахував, скільки машин не вистачає до плану, і вписав відповідну цифру у відповідну графу. Графа заграла, а слідом за цим заграв оркестр на урочистих зборах з нагоди успішного виконання плану.

Ясна річ, така акція повела за собою розподіл премій в сумі сім тисяч дев'яносто чотири карбованці, з яких директору Вербовому дісталося 127 цілкових".

Про слідчого було таке:

"Я з прокуратури,— сказав слідчий,— ну ж бо, покажіть, що там у вас за приписки. І заглибився в документи.

— Ах, оце! Так це ж зовсім не приписки. Це просто перенесення робіт з одного місяця на інший".

Кажуть, правда вбиває. Але неповна правда вбиває стократ більше й дужче. Журналіст закінчив свій фейлетон саме там, де Твердохліб тільки розпочинав свої висновки в справі Вербового, але хто ж знав про ті висновки? А фейлетон читали всі. Не чекаючи розвитку подій, Твердохліб подався до Савочки, хоч як неприємно було йому зважитися на це.

— Я можу спростувати все написане цим журналістом! — застив він Савочці.

— А хто хоче бути спростованим? — спитали його з лагідним усміхом.— Синку, прокуратура — це не французький парламент. Ми не можемо розгойдувати свого човна, бо втонемо. Поки злочин свіжий, образа і голос народу дужчі від голосу милосердя і благань звинувачених. Справедливість повинна торжествувати, а особа злочинця падати в небуття.

— То, може, мені подавати заяву про звільнення? — поцікавився Твердохліб.

— Про це тобі скажуть тоді, коли виникне потреба, синку,— була відповідь.

Тоді він утримався на волосині. Справу проти Вербового відновили. Відбувся показовий суд, який визначив Вербовому показову міру покарання — десять років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з конфіскацією майна.

Твердохлібові хотілося тоді знайти того журналіста з пташиним прізвищем і спитати: "Ну, як? Ви вдоволені?"

Твердохлібові доручалося все, що вимагало розплутування, терплячого, марудного докопування до істини, затятого, майже відчаєного борсання в трясовині зата-єностей, крутійства й ворожості. Він не належав до тих, хто вміє розрубувати будь-яку справу одним ударом меча, поквапливість вважав шкідливою, а то й злочинною, до цього поволі всі звикли, тому й спихали на Твердохліба найбезнадійніші випадки. Це забирало час і терпіння. А чоловік, у якого забрано час, уже не належить ні своїм бажанням, ні звичкам, ні схильностям.

Тепер ось ще один журналіст, але уже виступає з позицій милосердя. Може, зустрітися з ним? А що йому казати? Що він надто поквапливий? Що втручається передчасно й недоречно, вдається до вчинку, який не дозволено в нашій державі нікому (але який так часто все ж люди собі дозволяють!)? Що надто поганої думки про працівників прокуратури, для яких завжди й передовсім головне не засудити, а зрозуміти, з'ясувати істину. Чи ж слід мерщій збуджувати громадську думку довкола цього випадку?

А може, зустрітися з Пшеничним і спитати його, як би він повівся, коли б його зарплату три роки виплачували такому ж жартівникові, як Дубограй? Беручи неналежне, відбираємо в інших. А цього робити не слід. Як просто, але, на жаль, не всі це хочуть розуміти. Чи, може, журналісти далекі від таких думок?

Думки для власного вжитку, наміри, що не переходять у дію. Твердохліб доводив до кінця справу з тупиком, не пробуючи зустрітися з журналістом, цілком вдовольняючи сь "зустріччю" і "розмовою" уявними. Може, цим хотів бодай трохи злагіднити сувору реальність свого життя?

Він жив у такій нестерпній реальності, щодня дотикаючись до болю й зла, що душа вже не витримувала, і хотілося вигадати щось для полегшення. Може, й оту молоду жінку з магазину на Хрещатику вигадав? Вдався до прийому вульгарних київських залицяльників, які пишуть дівчатам свої телефони на банкнотах, а тоді переривають банкноту: другу половину одержиш після побачення. Соромно було згадувати свій вчинок, але й тої смаглявої жінки забути не міг. Смаглява, як кавове зерно. Мов південна ніч з арабської казки. Власне, які дурниці можуть лізти в голову дорослому, серйозному чоловіковії Може, це просто галюцинації од перевтоми, кольорова гама, подразнення сітчатки ока, яке викликає спалахи пам'яті, болючі й солодкі водночас?

Вдома розмови нагадували ходу навшпиньки. Все завмерло, зачаїлося, чогось вичікувало, тільки Мальвіна не приховувала зневаги до свого чоловіка, а перед жіночою зневагою Твердохліб почувався безсилішим і беззахиснішим навіть більше, ніж перед Савочкою.

Та ще — літо. Восени було б легше. Восени він знайшов би малого Валеру, і все на світі стало б простішим. Восени в київських скверах шурхотить золоте листя, і в ньому граються діти. Святі істоти. Як вони його звали? Дядя Твердюня? Хоч був з ними м'який, добрий, і ніколи б не здогадалися вони, в якому жорстокому світі він живе. Що найстрашніше на світі? Діти, що граються в коридорах суду, тим часом як їхніх батьків беруть під варту. Він не мав дітей власних, не дала йому доля, але й чужі давали йому те, чого не міг дати ніхто на світі.

Почалося все з малого Валери рік тому.

Твердохліб пішов на роботу пішки по вулиці Ярославів Вал, осінній ранок був досить холодний, усі перехожі, яких зустрічав, щулилися й пересмикували плечима, і тут попереду на тротуарі виник маленький хлопчик, самотність і покинутість якого надто вражали в таку холоднечу. Це нагадувало якийсь тяжкий сон. Холодний ранок, холодно біліють обабіч вулиці модерні будівлі іноземних консульств, нечисленні заклопотані перехожі, і серед них на вузькому тротуарі самотній маленький хлопчик. Вузенькі сірі штанці, сіренька щільна курточка, руки засунуті в мілкі кишеньки штанців, лікті притиснуті до боків — і дибає, дибає вперто й незалежно, гойдається в Твердохліба перед очима, мов маленький стовпчик,— хить-хить, хить-хить...

Твердохліб пришвидшив крок, наздогнав малого. Якийсь час ішов з ним поруч, щоб призвичаїти його до себе, не налякати несподіваним звертанням, тоді спитав доброзичливо:

— До садочка?

Малий скинув на нього оченятками, але ходи не притишив і з кроку не збився.

— Угу,— відповів коротко.

— А що ж ти, брате, сам? Де мама?

— На роботі.

— А татко?

— Спить після роботи.

Нагадувало Твердохлібове дитинство, аж його обсів страх. Невже таке може повторюватися? Тільки й того, що він тоді до садочка не ходив: не було поблизу садочка, не вистачало їх по війні.

— І далеко тобі ходити? — обережно розпитував він малого.

— На вулицю Ярославів вал.

— Ми ж якраз по ній ідемо.

— А я знаю. Наш садочок — як пройти світлофор на зелене світло.

— Не заперечуєш, що я йду з тобою?

— А що?

— Коли хочеш, ми могли б з тобою ходити щоранку. Однаково мені тут треба йти на роботу.

— Не знаю,— сказав малий.— Ви ж чужий дядько.

— Ну, тоді давай познайомимося. Мене звуть дядько Федір. А тебе?

— Я — Валера.

— Так, Валера, або Валер'ян.

— Ні, Валера.

— Згода. В садочку в тебе вихователька дуже строга?

— Ніна Іванівна добра.

— А коли б я з тобою туди прийшов, вона б не сварилася?

— Хіба я знаю?

— А ти не був би проти?

Валера поглянув на Твердохліба недовірливо, але не без цікавості. Його трохи лякала настирливість цього незнайомого дядька, але, мабуть, відчував він доброту Тверохлібову, і вже зароджувалися в дитячій душі початки прихильності до цього дорослого чоловіка, які згодом мали перерости в міцну їхню дружбу.

Щоб не видаватися занадто настирливим, Твердохліб не пішов за малим до садочка, тільки помахав Валері, коли той озирнувся в дверях, а наступного ранку він зробив так, що вони зустрілися ніби випадково і знов бесідували по дорозі до садочка, мов рівні, й обом було затишніше і тепліше в осінній холодний ранок.