Південний комфорт - Загребельний Павло
Всі розумні сліпі. Нічого не бачать, окрім свого розуму. Озирнися! Де ти живеш? Поглянь, як живуть люди! Тобі сорок років, а що ти маєш, окрім своєї голови, яка нікому не потрібна? Черевики зі стоптаними підборами?
— Аби не стоптана совість, казав уже тобі.
— А я вже чула, чула, чула! Тебе зневажають і на твоїй роботі.
— Хто?
— Хто, хто? Всі! У людей посади, ранги, ордени. А що ти заробив?
— У мене чисте сумління.
— Віднеси його до комісійного!
Твердохліба врятувала теща. З'явилася нечутно, мов добрий дух. Сплеснула руками:
— Мальвіно, як не соромно! Що за тон? Що за вислови?
— Хай впишеться в рубрику "Наші дорогі кияни"! — кричала Мальвіна.— Зі своїм сумлінням! Воно в нього чисте! Ах, ах!
— Мальвіно, в нашім домі — і така сварка! — Мальвіна Вітольдівна стала біля дверей беззахисним докором своїй роз'юшеній доньці.
— А ми не сварилися,— підлетіла до неї Мальвіна, загрозливо насунулася своєю тілистістю на крихку материну постать.— Ми не розсварювалися — ми просто не зістикувалися!
І вилетіла з кімнати, війнувши на матір дикою непокірливістю.
— Пробачте їй, Теодор,— попросила теща.— Одноманітність життя, може, рятує нас від гріхів, але часто призводить до дурниць. Це в неї минеться.
— Я звик у всьому сподіватися на краще,— сумирно відповів Твердохліб.
У нього попереду була осінь і зустріч з Валерою та його маленькими друзями, а тим часом доводилося йти на іменини до Мальвіниної завідуючої, тоді на показові прогулянки з дружиною, тоді ще кудись. Вдома з дружини злітала толерантність, яку вона виказувала на людях, розмови з тестем нагадували балансування канато-ходців, тут панувала притишена шанобливість, багатозначні натяки, нещирість, удавання, пиха. Дім, де розбиваються не тіла, а душі. Як крихкі глеки. Дивно й страшно. Вічна субстанція розбивається, а марна оболонка живе далі, триває уперто і, сказати б, безцільно. Несвідоме бажання вирватися на волю породило в Твердохліба часто повторюваний сон, власне, кошмарне видіння, не знати, чим породжене.
Йому привиджувалася неприступна цитадель над морем. Довгі непробивні мури одним кінцем спускаються до води, заглиблюються в неї (тридцять башт уже поглинуло море), а другим упираються в могутній гірський масив. Мури з величезних тесаних квадрів каменю, квадри, щільно припасовані один до одного й прошиті товстими сталевими шпугами. Вузький прохід у місто перепиняється залізною брамою, яку вдень і вночі охороняють сто закованих у лати вершників. Іншого виходу тут немає. З одного боку — бездонне море, з другого — неприступні гори. В цитаделі дика неволя і для простору, і для людських душ, і навіть для будинків. Хто й навіщо збудував її? Була чутка, що це робота самого диявола. Йому відведено було надто мало простору і ще менше часу, він будував у сутінках і в суточках і страшенно квапився. Місив лаписьками каміння, колов його, плювався ним, кидав будинки один на один, відбивав вулиці по хвосту, як по шнуру, хотів упоратися до світанку, і зоря ахнула, глянувши на безладні покидища каміння, уламків і сміття. Всі будинки народилися сліпими, їхні покрівлі розплюснуті пекельною п'ятою, всі вони стогнали від тісняви, а в них стогнали люди, кинуті туди сліпою силою, вирвані з питомого середовища не знати за які злочини і гріхи.
І Твердохліб опинився між тими людьми, і теж стогнав, і страждав, і бунтувався, прагнучи вирватися, визволитися, видобутися на волю, де на нього чекало ще стільки недокінчених справ.
Прокидався змучений, виснажений, мало не вмираючий, довго лежав у нічній тиші, відчуваючи свою поки-нутість і безсилля, і знав, що кошмар знов навідає його, і немає рятунку. Доки ж? І які сили можуть прийти на поміч? Коли б не було смерті і минуле можна було змінювати, люди не знали б страху й страждань. Та всі ми тимчасові на сім світі, і життя наше не триває тисячі років, щоб вільно випробовувати всі межі нашого терпіння й нашої витривалості. Природна приреченість людини. Одні приймають це покірливо, інші повстають проти своєї недовговічності. Коли усвідомлюють велич людського покликання, тоді це революціонери, великі особистості, творці, чесні трудівники. Коли ж бунт заради бунту, тоді це злочинці. Заблукані душі, а ти мовби їхній спаситель. Чи потрібен спаситель тобі самому — ця проблема, здається, ніколи не обговорюється.
Та сама старенька Неоніла Єфремівна, яка купала Абрека, готувала для Ольжичів-Предславських обіди. Між тими урочистими готуваннями залягали цілі смуги такого-сякого харчування прихапцем, вранці й увечері чай та що-небудь до чаю, обід для Твердохліба, Маль-віни і самого професора на роботі, Тещин Брат никав по своїх знайомих, а сама Мальвіна Вітольдівна, здається, й не їла нічого, тільки ходила по квартирі, курила довгі індійські сигарети і вслухалася в лише для неї чутну музику сфер.
Обід ставав подією. Він згуртовував родину, приносив високу втіху господарю, окрім того, виконував ще так звані протокольні функції: на нього завжди запрошувано когось із корисних людей. Найчастіше це були люди із сфер Ольжича-Предславського, іноді якісь медичні світила, часом музиканти.
— Вокзал! — повідомляючи Твердохліба про чергового гостя на родинному обіді, реготав Тещин Брат.— Суєта! Прохідний двір! А спитати: навіщо? Однаково ж відправлять професора на пенсіон, а з моєї племінниці ніякого світила не вийде!
Влітку він сидів на своїй дачці під Білогородкою, копався там у городику, розводив квіти, до Києва навідувався рідко й неохоче. Тому Твердохліб здивувався, зустрівши Тещиного Брата біля під'їзду будинку, коли повернувся з роботи.
— На дачу? — поспитав він його.
— Навпаки! — засміявся той.— Завтра обід, і велено бути! А я заріс там у кущах і просмердівся. Треба чистити пір'я.
— Обід? — Твердохліб ще нічого не чув про це.— Коли ж?
— Завтра, завтра. А кого запросили, знаєш?
— Коли я не знаю про обід, то звідки ж про запрошеного?
— Дама! — підняв палець Тещин Брат.
— Тоді вам доведеться бути кавалером.
— Кавалерствувати будеш ти, голубчику! Ще й як покавалерствуєш! — Тещин Брат зайшовся своїм хрипким піратським сміхом, довго не міг втишитися.— Ну, Ольжич! Ох і знає субординації і махінації! Ти хоч догадуєшся, яка це дама?
— Не маю уявлення,— недбало сказав Твердохліб.— Та й чи не однаково? Мені хоч мадам Тетчер хай обідає.
— А Хвеськи ти не хотів? — беручи його під руку не так щоб підтримувати, як щоб самому спиратися, йдучи по сходах.— Хвеська ж у вас там сила? Га?
Твердохліб від несподіванки нічого не зрозумів.
— Хвеська? Що за Хвеська?
— Ну, твоя начальниця Феодосія Савівна! Забув? А Ольжич нічого не забуває. Все в голові. Все в пам'яті.
— Феодосія Савівна? — Твердохліб не йняв віри.— Але ж мені ніхто... І взагалі б мали коли не спитати, то...
— Тут не питають нікого! Тут вокзал і контрольно-пересильний пункт!
— Зрештою, мене це не обходить. Взагалі, обід може й без мене...
— Без тебе тут ніяк. А не казали, щоб сюрприз. Мій родич це вміє. За тебе він мав би взятися вже давно, та, мабуть, сподівався на твій розум, от ти й засидівся, як редька в холодній землі. І знає ж Ольжич, що треба стерегтися, щоб тебе не випередив зять коханки заступника завідуючого тим чи тим, там-тара-рам.
— Не розумію.— Вони вже були коло дверей квартири, і Твердохліб майже обурено перепинив путь Тещиному Брату.— Я цього не хочу розуміти.
Той удав, що не чує.
— А я про вашу Хвеську давно чув,— обережно відпихаючи Твердохліба, мимрив собі під ніс Тещин Брат.— Чути чув, а бачити не бачив. Кажуть: пронозлива — смерть! Знає про всіх навіть більше, ніж ми самі про себе. Правда?
— Може, й знає,— сказав Твердохліб.
Вони вже увійшли до помешкання. Одразу виникла їм назустріч Мальвіна Вітольдівна, не дала часу своєму братові навіть розтулити рота, ласкаво сказала:
— Теодор, я дзвонила вам на роботу, але якось невдало. Ми запросили на завтрашній обід цю твою начальницю, і я хотіла сказати про це тобі...
— Мені треба бути присутнім? — поцікавився Твердохліб.
— Аякже! Без тебе це зовсім неможливо! Як же без тебе?
— Твій зять народжений для монастирської келії або камери-одиночки, а вимушений крутитися серед телепнів! — гмикнув Тещин Брат. Мальвіна Вітольдівна болісно заломила руки від такої грубості. Твердохліб поглядом підбадьорив її. Нічого, якось переживемо й це.
Ритуал обідів вимагав урочистості в поведінці й одязі. Навіть Тещин Брат надягав випрасувані штани й чисту сорочку. Ясна річ, на Савочку це не поширювалося. Невиразна блуза-піджак, широкі, мовби жовані, штани, нечищені черевики — все, як завжди, бо що таке вбрання? Просто вироби легкої промисловості, а не наслідок тисячолітньої еволюції людського роду, окрасою якого (потай од усіх) вважав себе Савочка. Однак, щоб не ображати всіх інших — щедра усмішечка і скромненьке махання ручкою, відмовляючись од почесного місця за столом.
— Ні, ні! Тільки для хазяїна і вельмишановної...
— Мальвіни Вітольдівни,— підказав Ольжич-Предславський, хоч перед цим тривало досить затяжливе знайомство з усіма членами родини.
— Так, так, для Мальвіни Вітольдівни. І для Федора Петровича. Аякже! Він у нас, знаєте... Ми його всі... Без нього ми що?.. Пробачте, щось у мене в горлі... Хрипить, кляте... Воно вже ж і вік...
— А ви не переймайтесь,— прийшов на виручку Са-вочці Тещин Брат.— Ось я теж хриплю. Хрипуни тепер модні. Співак он є такий — хрипить, як повішений, а дівчата аж казяться від нього!
— Леонтьев хай модничає в телевізорі, а на столі в нас модний борщ та оселедчик! Так, Федоре Петровичу?
Починалося Савоччине витанцьовування між усіма. Нікого не обійти, нікого не образити, всіх помітити, привітати й зачарувати. Але Твердохлібові не хотілося підтримувати цю гру, тому він змовчав, надто що Ольжич-Предславський умить відгукнувся на Савоччиного "оселедчика".
— До речі, дунайський,— вдоволено пояснив він.
— Здогадуюсь, що в такім домі так воно й повинно...
— Як їси, так і живеш — мій принцип,— поважно мовив Ольжич-Предславський, кладучи собі на коліна накрохмалену серветку завбільшки з скатертину.— Брійя-Саварен сказав: "Доля народів залежить від того, як вони харчуються".
Для Савочки Брійя-Саварен був порожнім звуком, але господар не був би великим знавцем міжнародних розбалакувань, коли б не помітив цього одразу.
