т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

От за це й сиджу тепер. Більш ні за що, клянусь богом. Як не благав, як не доказував жандарському офіцерові,- не повірив і звелів одвезти у Полтаву. Учора привезли. Думаю, що тут випустять, смотритель тюрми обнадьожує. Та я й сам так думаю, невже ж таки їм повилазить, що я чоловік тихий собі. Що Україну люблю? Так хіба ж я кому хоч слово про це говорив де? От тільки там у книгарні... Ну, так то ж один раз, та й то не дуже... А то ж нікому нічого... Як ти думаєш, Олю?.. Приїжджай скоріше, голубко, та рятуй. Продай кабанців та позич у Митрофана Пилиповича з півсотні й виручай, Олю, бо не виживу. Тільки гляди, не продай кнурця, бо то дуже доброї породи. Твій чоловік Сидір Самжаренко.

P. S. А Недоторканий і тут не кається. Перелаявся зо всіма товаришами по тюрмі. «Геть,- кричить,- чортова кацапня з наших українських тюрем! Чого поналазили сюди?!» Ну, й не ідол, скажи на милость?!

Дядько Софрон і Василь лежали вже другий тиждень на цьому невеличкому подвір’ї за станцією, день і ніч сплячи під кучерявими берестками. Іноді тут з’являлись наймачі, прикажчики з економій або мужики. Тоді дядько Софрон і Василь, разом з іншими такими ж, як і вони, стомленими нудьгою й голодом людьми, жадними і злими, обступали наймачів і силкувались попасти наперед. І хоч дядько Софрон та Василь за ціну не стояли, але все не попадали до щасливців-найнятих, бо дядько Софрон був невеличкий на зріст, жовтий і зморщений, як зів’яла вилежана груша, а Василь парубок був несміливий, дуже блідий на виду, соромливий і якийсь чудний. І вони щоразу помалу сходили до своїх клунків і сідали біля них. Дядько Софрон виймав люльку, з злорадною посмішкою набивав її і, поглядаючи з-під лоба на таких, як і сам, говорив:

- Ага!.. Нуда, нуда... Найнялись... Якраз наймешся тут. А як же! Думав, зараз тобі й поклоняться, пожалуйте, мовляв, до нас, здєлайте милость, робіть у нас? Ого! Ще попосидимо тут. По-по-си-димо! Я вже знаю... Гм!

І дядько Софрон кивав головою, посміхався й підморгував з таким виглядом, ніби він зарані вже знав, що так воно буде, а життя тільки підтверджує те, що він знав. І в цьому підморгуванні, в посмішці було навіть щось завзяте, злорадне, торжествуюче. Здавалось, дядько Софрон колись добре і рішуче розміркувався собі, раз на все плюнув і одійшов набік од свого життя. Мовляв, іди, як хочеш, бо нічого вже путнього від тебе не діждешся. І тепер, коли це життя котилось по багнюці, незграбно й безглуздо стрибаючи то в один, то в другий бік, зустрічаючи на кожному кроці всякі сподівані й несподівані перешкоди - він неначе аж радів, що таки по його виходить.

- Ага! Заробітки... Таврія...- насмішкувато спльовував він набік.- Ха!.. Знаємо ми їх... Буде нам Таврія! Ось як протавруємо отут послідні сорочки, так узнаємо. А протавруємо! Ого! Ще й як протавруємо. Я вже знаю...

Йому ніхто не одповідав. Інші робітники були зайняті своїми думками й розмовами, а Василь лежав, спершись ліктем на клунок і, повернувши своє бліде, худе лице з чорним волоссям і чорними напруженими журливими очима в той бік, де серед земляків своїх лежала Катря,- не слухав його. Мовчало небо, високе, широке й наче зблідле від спеки, яка, здавалось, сунула від його дужче та дужче на маленьке подвір’я, устелене знесиленими людьми; і навіть непосидліві горобці затихли й поховались кудись у затінок. І тільки станція свистіла й гуділа, шуміла, ніби всі ті, що були в ній, збирались когось рятувати, поспішали, турбувались і ніяк не могли рушити з неї.

І знов минали дні, душні й довгі. Знов блукали всі по подвір’ю та по станції в очах їм стояли мляві, одноманітні, уперті думки. І здавалось, ці думки проймали кожний рух їхній, густо обплутували їхні сірі, потомлені постаті і через те ці постаті й посовувались так мляво й ліниво. І, бувало, іноді одні зривались з місця, злісно лаялись і йшли кудись, а на їхнє місце приходили нові з жадним, напруженим чеканням в очах і надією в душі. Це дратувало тих, що були тут, і вони з ненавистю зустрічали нових.

- Авжеж! - саркастично дивились вони на них.- Тут вас тільки й ждали. Зараз так і наймуть. На каретах повезуть, у некіпажах... Ага! Сідайте, спочиньте, пожалуста...

Ті сідали, а далі помалу сідала на дно душі й надія, а через якийсь час вони, як і всі, з вагою нудливих, тупих думок блукали скрізь, як неприкаяні, і ждали. Часами знизу, з того города, який шумів і щоночі сяяв білим світлом у чорне небо, приходив хтось із міщан і забирав з собою одного або двох копати льох або місити глину. Часами в подвір’ї з’являлись босяки і п’яними, хижо прижмуреними очима байдуже озирались по клунках і примощувались десь коло простодушних. З’являлись карти, горілка, а за ними крик, бійка, галас. І знову стихало на якийсь час.

З дядька Софрона й Василя і з їхніх чумарок та широких штанів уже не глузували - одним надокучило, а других не стало. Тільки іноді Катря, проходячи повз їх, кидала на Василя хвилюючим і ваблячим, як гріх, поглядом і, посміхнувшись з-під білої хустки, всім своїм смуглявим, мрійним личиком, говорила.

- А що? Пошив уже мені спідницю з своїх штанів?

Василь і тепер, як і перше, не сердився, тільки очі його дивились на неї ще більш благаюче та губи блідли й складались криво-болісно. А Софрон підморгував і з радісною погрозою казав:

- Нічого! Пошиємо ще. Ми ще не те пошиємо. Тут дошиємось і до живого тіла. І не тіло, а й душу зашиємо... Ого!.. Доля як зашиє, то й не розгризеш зубами... Вже пришила сюди... А що ж далі буде... Гм!

І з погрозою, злорадно смоктав свою люльку.

А Василь у такі дні ще більше спав, прокидаючись тільки погризти з дядьком Софроном сухої задубілої тарані та напитись