Південний комфорт - Загребельний Павло
Так він умовляв себе, хоч і знав, що не перестане ремствувати в душі, бо відзначався безпощадною правдивістю дисциплінованих і роботящих.
— Прийшов узяти роботу,— сказав Твердохліб Нечиталюкові, перестрівши того перед канцелярією їхнього відділу.
Чомусь тільки тепер подумалося, що в Нечиталюка всі прикмети великого чоловіка: булькатий, як Вергілій, потирає руки, як Бернард Шоу, затаєний, як Гоголь, вірнопідданий, як Гете. Якби ще хоч трохи талановитості. Але який же талант зміг би терпіти шовкову диктатуру Савочки?
І тут Нечиталюк, мовби відплачуючи Твердохлібу за такі думки, затяг його до свого кабінету, всадовив, побігав довкола, потираючи руки, тоді таємничо повідомив:
— Старий, Савочка знов у лікарні, але мене обдаровано милістю і благодаттю!
— Якою ж?
— Тепер я знаю, кого намічено в наступники Савочки!
— Хіба є така сила, що усунула б Савочку?
— На жаль, на жаль. Зветься: закони природи. Всі ми смертні і... Хтось завжди має успадкувати черевики покійного...
— Ти забув, що тут може йти мова про жіночі черевики.
— Старий, Савочка носить тільки чоловічі! Як черниця. Так що не відкрутишся.
Твердохліб гмикнув.
— Тепер у тебе додасться роботи?
— Тобто? Не вловив гумору.
— То ти копав під Савочку, тепер доведеться ще й під мене.
— Старий, за кого ти мене маєш!
— За того, ким ти є. Типовий заступник у типових обставинах. Ти думав про те, що в порядних інституціях заступників не повинно бути взагалі?
— Як то не повинно бути?
'— Дуже просто. Коли вже називати, то помічниками абощо. Як у прокурорів. А так незрозуміло.
— А як ти думаєш,— зазираючи Твердохлібові в очі, нахилився над ним Нечиталюк.— Хто такі генії? Не зможеш відповісти, бо ніхто не знає. Я скажу тобі. Генії — це заступники нездар. Чуєш: заступники, а не помічники!
— Виходить, ти геній? А я вважав, що справжній геній своєї справи в нас — тільки Семибратов.
— Слухай, не згадуй мені про Семибратова!
— Шкода, що його зараз немає тут.
— А ти помітив, що його ніколи немає? Завжди — невідкладні справи. Савочка знав, кого рекомендувати секретарем партбюро.
— Обирали Семибратова ми.
— А турбується про вас хто? Нечиталюк. Потрібні докази? Ось я подумав про тебе і підготував тобі дві геніальні справи на вибір. Одна про науково-дослідний інститут, де два роки писали липові звіти про важливі розробки для народного господарства, а самі й пальцем не ворухнули, тим часом лише премій гребонули дев'яносто тисяч.
— До вчених я не піду, ти ж знаєш,— втомлено сказав Твердохліб.
— Друга справа — тупикова. Передав нам народний контроль.
— Хочеш загнати мене в тупик?
— Старий, тільки ти зможеш вибратися з цього тупика!
— У нас є Фантюрист, той знає способи, як вибратися навіть з дна океану.
— Тут потрібен твердий реаліст, як ти. Береш?
— Гаразд. Давай уже той тупик.
Як полководець оглядає місце бою, так Твердохлібові треба було спершу поглянути на людей, з якими матиме справу в їхньому, сказати б, природному середовищі, в їхній звичній обстановці, самому побувати на місці дії. Цього правила свого ніколи не зраджував, так повівся й цього разу, довго добирався різними видами громадського транспорту до організації, що відала заготівлею вторинної сировини, подорож без радості в душі і навіть без втіхи для ока, бо довелося побачити, може, найбруд-ніші і найзанехаяніші околиці Києва, запаскуджені й запацьорені, обставлені незграбними допотопними будуваннями, складами, загорожами, завалені купами сміття, іржавого заліза, якихось уламків, паліччя, ганчір'я.
Але там, куди їхав Твердохліб, усе було як у людей: контора, Дошка пошани, графіки, об'яви, приймальня директора, секретарка в модній "марльовці", телефони, сновигання заклопотаних людей.
Директор був молодий, якийсь несерйозно-блондини-стий, з нахабними хлоп'ячими очима. Твердохліб привітався, показав йому посвідчення.
— З прокуратури? — здивувався той.— Та в мене вже тут нарконтроль усі кишки вимотав!
— Передали справу нам,— пояснив Твердохліб.
— А що це означає?
— Доведеться відповідати.
— Та ми ж вернули всі гроші!
— Справа не в грошах.
— А в чому ж, дорогий товаришу? — Директор вискочив з-за столу, відхилив двері до приймальні, гукнув: — Люсю, поклич головінженера! Чи, може, не треба? — Це вже до Твердохліба.— Може, нам удвох?
— Можна й так,— згодився Твердохліб.
— Ви хоч у курсі? — спитав директор, всідаючись на своє місце.
— Приблизно. Тільки приблизно.
— То я можу все точно. Головного хотів покликати, бо це його витівка. Дуже він веселий хлопець. Хотів пожартувати з начальством, а воно вийшло... Коротше... Сидимо на вторсировині. На даному етапі кольорові метали. Збирати майже нічого, але може бути перспектива. Яка? Ніхто не знає. Та логіка в мого начальства залізна: все в державі має тенденцію до збільшення, повинні збільшуватися й твої заготовки. Ну, хай... Але заїдає начальство. Давай оригінальне, нове, хоч ти вмри! Ну, де його тут взяти, звідки, яке? Давай — і душа з тебе! Ну, мій голов-інж і підсунув ідейку. Мовляв, зважаючи і в зв'язку з передбачуваним зростанням заготовок і для пришвидшення завантажувально-вивантажувальних робіт збудувати в нашому маленькому господарстві залізничний тупик такий-то і такий. Опис, технологія, розрахунки, розміри економії, народногосподарський ефект — усе, як у порядних людей. Послали — начальство проковтнуло, вдовольнилося, а нам премії! Не брати? Але ж дають. Та й почин так званий треба узаконити. Узаконили, пожили рік спокійно. Новий рік — знов давай почин! Ми їм знов тупик — вони нам знову премії.
А тупичок у нас, до речі, є, і про це прекрасно всі знають!
Новий же нікому не потрібен, але гра йде далі до третього разу, як у казці. Тільки вже після третього разу десь воно прорвалося. Премії ж не всім, от хтось і не втерпів. Написав у народний контроль чи там куди. Прискочили товариші, перевірочка. Я розповів отак, як оце вам,— не помогло. Засіло тут чоловік з п'ять на три місяці. Самої зарплати на них пішло разів у три більше, ніж наших премій.
Ну, все ми повернули, покаялися, врізали нам по всіх лініях.
— Боюся, що доведеться відповідати ще й перед законом,— сказав Твердохліб.
— Так ми ж повернули всі гроші.
— Справа не в грошах. Йдеться про обман держави. Службовий злочин. Може, дійде й до суду.
— Кого ж судити? За віщо? Тоді вже притягайте моє начальство, яке платить премії, не думаючи!
— Ви не турбуйтеся. Розберемося. Я вам тут особливо не набридатиму, і п'ять чоловік у вас не товктиметься, і державної зарплати багато не піде...
— І що — справді пахне судом? — вже по-справжньому стривожився директор.
— Саме для цього прибуває до вас слідчий. Єдине, що я вам пораджу надалі: не треба жартувати з державою. Вона цього не любить.
— Але я вже пожартував,— розгублено посовався на стільці директор.
Твердохліб промовчав. Утішати не мав права, лякати не хотів. Місія не з привабливих. Щиро кажучи, всі оці директори, керуючі трестами, пишно звані "командирами виробництва", які норовили тим чи іншим способом обдурити державу, не викликали в Твердохліба ніякого співчуття. Він не вірив у зловісне сплетіння випадковостей, у несприятливі обставини, трагічні непорозуміння і просто сліпий фатум. Бо у всіх випадках виходило так, що збитки і шкода припадали тільки на долю держави, так ніби держава уявлялася оцим людям якимсь бездонним казаном, у який кожен міг запускати руку, виловлюючи найласіші шматки, сам не кладучи туди нічого. Для юриста злочин — це симптом особистого або соціального неблагополуччя. Дивно було мати справу з людьми, які являли собою приклад благополуччя і особистого, і соціального і водночас ставали на злочинний шлях. Навіть залізний формалізм права ставав часом безсилий перед цим явищем, і доводилося кваліфікувати такі вчинки, добираючи до них не одну, а кілька статей Кримінального кодексу. Що це? Недосконалість кодексу чи народження нових категорій злочинців? Від цього "новаторства" Твердохлібові ставало незатишно жити на світі. Може, ми надто довго й часто намагалися пояснити все пережитками капіталізму, аж поки виявили, що вже маємо і свої власні хиби, боротися з якими не вміємо і не знаємо як? Цей молодий директор з нахабними очима був, мабуть, одним з таких новітніх пережитків. Пережиток, який, власне, ще й не жив.
— Ваше прізвище Дубограй? — уточнив Твердохліб.
— Смішне, правда? Воно мене й підводить. З таким прізвищем суцільний клопіт. Усі ждуть від тебе чогось веселого, жартів, розиграшів. Ну, от і догрався.
Твердохліб злякався, що не зуміє зберегти цілковитої об'єктивності, почувши ці балачки про прізвище. У Оль-жича-Предславського прізвище занадто серйозне, істо-річно-важливе, у Дубограя смішне й легковажне, і все це дивним чином сплітається довкола нього і вимагає вирішень, поступливості, доброти, милосердя.
— Я б хотів ознайомитись з вашим господарством,— сухо промовив Твердохліб.
— Це ми враз. Я сам з вами...
— Ні, ні, ви працюйте,— запротестував Твердохліб.— Дайте мені якогось незайнятого чоловіка, щоб не було...
— Незайнятих знайти можна. Незайняті в нас тепер є скрізь. Я вискочу на хвилинку, а ви тут у мене...
Твердохліб вередував до кінця.
— Не треба й цього,— зупинив він директора вже біля дверей.— Навіщо вам бігати? Директор — і бігає. Я вже сам побачив тут у вас незайняту людину...
— Ви? Побачили? Коли ж ви встигли? — директор від здивування хотів присісти на підвіконня, але промахнувся і мало не впав. Обперся спиною об стіну, стояв, кумедно нахилений до Твердохліба, кліпав очима, які втратили нахабність і стали хлоп'ячо-наївними.— Хто ж це, коли не секрет?
— А ваша секретарка. Як її? Люся? їй тут, як мені здається, зовсім немає роботи. І посада ця непотрібна. Мабуть, і в штатному розкладі вона не значиться, а записана якось інакше.
— Точно,— прошепотів директор.
— Ну, то й прекрасно. Тобто прекрасно не те, що ви порушуєте штатний розклад, а те, що Люся проведе мене по ваших лабіринтах. А тоді домовимося про подальшу нашу роботу.
Директор вийшов з Твердохлібом до приймальні в настрої, який зовсім не відповідав характерові його прізвища.
— Покажи, Люсю, товаришеві слідчому наше господарство,— мляво промовив він.— А до мене нікого не впускай. Жени всіх!
— Що ви зробили з нашим директором? — засичала Люся на Твердохліба, коли вони вийшли на пощерблені сходи.— Ви бачили, який він? Що ви з ним?..
Твердохліб стенув плечима:
— Я не роблю з людьми нічого.
