т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

Я так і задубів. Чи не сказився чоловік: найшов чим хвалитись.

- Ізвінітє,- каже студент.- Ви ошібаєтесь.

«Ага! - думаю - найшовся таки благорозумний чоловік». І що ж би ти думала?

- Ізвінітє,- каже,- революціонниє дєйствія бивалі в Росії єщо раньше полтавскіх безпорядков. Єслі уж говорить о спасєнії, то спасла Россію только інтєліґенція і народ.

«Оце так!» - думаю, коли раптом на верхній полиці, що коло вікна, хутко підводиться якась панна і кричить:

- Вот іменно, єсли уж хотітє, то ваша інтєліґенція очень і очень слабо подняла знамя революції. Да-да! Она только сумєла пойті (да і то ковиляя) за тєм знамєнєм, котороє поднял пролєтаріат. Я, конєчно, говорю нє об інтеліґентних рабочих, а о буржуазной інтєліґенції. Она, как і вєздє і всякая буржуазія, сєйчас же ізмєніла дєлу свободи.

Панна аж сіла на своїй полиці й подушку навіть одклала набік, готуючись змагатись. І як схопились же вони! Той: «інтеліґенція!», а та: «пролетаріят!» На підмогу панні десь узявся якийсь, видно, робітник, далі русявий студент, а до білявого студента пристав якийсь панок. І таке завели, що аж млосно мені стало.

«Ну,- думаю,- аж тут мені каюк: заарештують».

Так воно й сталось. Воно б, може, й не сталось, та надала нечиста сила вмішатись знов до балачки Недоторканому. Ото трохи осадили його, він був і змовк. Я вже думав, що так і мовчатиме. Та куди там: так, бачу, і рветься, щоб щось своє вставить. Та поки України не зачіпали, ще здержувався, а як щось там хтось сказав, так його й прорвало. Україна це все одно, що болячка йому. Ледве торкнись, він уже як скажений робиться. Я навіть і сердитись на нього дуже не можу, бо бачу, що це просто нещасний чоловік. У його ж тільки й думки, що отой балака не по-українському, а той не признає українського. Вже ж і я сам люблю неньку-Україну, кохаюся в рідній мові нашій, шаную батька Тараса, ну, а щоб отако вже тільки й думати про те, то це вже я не можу. Він згодний навіть на те, щоб насильно землю одбирати, аби завести свою самостійну Україну. Ну, а я цього вже не можу. Україна Україною, а земля землею. Отже скажи йому це, хіба послухає? А як же! А це то й погубило його й мене. Вийшло це так. Надало комусь там сказати між іншим, що мабуть Польща здобуде собі таки автономію. Я проти волі глянув на Недоторканого. Дивлюсь, напруживсь він, видно чекає чогось. Ті перевели розмову на інше. Тоді Недоторканий перебив їх і суворо так питає:

- Ну, добре. А що ви скажете про Україну?

Ті спершу й не зрозуміли.

- То-єсть, что «про Україну»? - питає хтось.

- Та от, Польщі автономія, а Україні?

- Может бить, со временем і Украіна будєт автономна.

- Та-ак?? - саркастично посміхається Недоторканий.- Дуже вам дякуємо! Красно дякуємо...

- А ви развє протів етого? - питає білявий студент.

Недоторканий вмент суворо нахмурюється і з натиском говорить:

- Україна для українців. І ми не потребуємо вашої автономії!

Тут, дивлюсь, просовується наперед якийсь чорнявий студент, у червоній косоворотці, який до того тільки вставляв за панну та за «пролетаріят» короткі фрази.

- Вибачайте...- звертається він до Недоторканого по-українському.

Той зразу пом’якшав, зачувши рідну мову.

- Вибачайте... Ви це про кого кажете «ми не потребуємо автономії»?

- Про нас, про всіх українців!

- Вибачайте,- посміхається студент: - я сам українець, але можу сказати, що ви дуже помиляєтесь, коли беретесь за всіх одповідать. Українській буржуазії, та й то деякій тільки частині, може потрібна самостійність України, але українському пролетаріятові вона зовсім непотрібна. Українському робочому люду, як і всякому, потрібна така політична форма, яка сприяла б його розвитку. От, наприклад, автономія. Але відокремлюватись цілком від своїх братів руських чи поляків йому зовсім не треба.

Недоторканий спершу аж оторопів. Потім як скочить:

- Як?! Та це ви хочете, щоб над нами й далі панували чужинці?

- Над нами панує бюрократія,- каже студент,- і так само, як і над тими ж чужинцями. Чужинці нам не вороги, а брати.

Бачу, Недоторканий починає сопти й червоніти: значить, сердиться.

- І це говорить українець? Ви - українець? У кацапській сорочці?!

- Українець.

- Та ви... ви кацапський прихвостень, а не українець! Ви...

- Чого ж ви лаєтесь? - похмурившись, питає студент.- Я з вами як з людиною говорю, а ви... як чорносотенець якийнебудь...

Тут Недоторканий як спалахне, як ревне:

- Що?? Я чорносотенець?! Ах ти шпиг кацапський!.. Та я тобі.

- Ето, дєйствітельно, какойто черносотєнєц,- звертаючись до когось, промовив з усмішкою якийсь невеличкий єврейчик, що стояв коло Недоторканого. Той, як почув, та, недовго думаючи, як розмахнеться, та зо всеї сили лясь того по пиці...

- Ось тобі, «чорносотенець»!

Тут зчинилось щось неможливе. Єврейчик у крик, у сльози, студенти з піною у рота налізають на Недоторканого, Недоторканий махає кулаками, кричить. Господи! А тут якраз станція, ми й не чули, як поїзд став. Крик стоїть, аж у вухах лящить. Коли це зирк: пробирається крізь юрбу жандар; тихо стало; хтось покликав,- мабуть, якийсь сердобольний дурень. Недоторканий як побачив його, так і скипів:

- А! - кричить.- Так он ви які? За жандаром?.. Революціонери?

- Врьотє!.. Ми нє звалі єго!

- Брешіть ви сами! Ось дивіться, селяни. Бачите, як друззя народу уступаються за вас? Бачите, як вони борються з тими, хто боронить вашу національну честь і душу. От привели пса на мене.

- Позвольтє, господін... В чом тут дєло? - почав було жандар. Так де там: і слова, скажений, не дав нікому сказать.

- Беріть! Беріть мене! - кричить.- Я не боюсь ніяких жандарських лап! Ми зможемо постояти за ідею... Арештуйте нас, хапайте, тирани. Пане Самжаренко, ходім! Кацапня предає нас в «руки правосудія».

Можеш собі уявити, що зо мною сталось, як він випалив це до мене. Я зомлів, просто зомлів. Хотів крикнути, що я тут ні при чому, що я