Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Щось не помічала за собою раніше подібної сентиментальності.

12

Марина несподівано для себе підійшла до вікна і подивилася, що робиться на подвір'ї. Вона вже добре засвоїла, що нічого випадкового в цьому житті ніколи не буває. Але що ж її підняло з дивану і змусило глянути на світ Божий?

Ну, звичайно, це був Віталік із другого під'їзду. Самій собі вона би не змогла пояснити , що з нею діється, коли бачить цього чоловіка. Це не були мурашки по тілу, як у випадку з Андрієм, коли Марина тільки-но з ним познайомилася. Потім мурашки зникли, він і вона призвичаїлись одне до одного, але їй все одно було добре з чоловіком, і вона би його ні на кого не проміняла.

А Віталік? Вона не думала про це, але, здається, саме усвідомлення того, що той є на білому світі, зігрівало її, і серце спочатку завмирало, а потім билося з подвоєною і потроєною енергією.

Марина знала, що Віталік уже двічі побував у в'язниці, а коли минулого літа вперше його побачила, то злякалася. Руки у нього були синіми від татуювань. Здається, він тоді помітив її приречений погляд – загнаної у клітку пташини, але нічого не сказав, лише усміхнувся кутиками губ. І саме ця його невимушена усмішка закарбувалася в її пам'яті. А ще – добрі очі. Вони їй такими здалися. Марина ніяк не могла позбутися цього протиріччя в думках про Віталіка: двічі сидів у в'язниці – а очі добрі. Хіба так буває? В її уяві зеки були останніми людьми на землі. А сусід із другого під'їзду руйнував звичні уявлення про людей і речі.

Здається, остаточно її серце розтануло, коли одного разу Віталік ішов їй назустріч, щиро усміхаючись. Вони порівнялися, він сказав: "Привіт, мала!". Вона не пам'ятала, чи щось відповіла йому, але це вже не мало жодного значення. Подібні випадкові зустрічі з ним вже стали приємним ритуалом для неї, хоча вона, звісно, розуміла, що нічого випадкового у цьому житті не буває.

Віталік ніколи більше ні про що не говорив з нею, ніби сам спорудив невидиму стіну між ними, яка мала застерегти їх обох від необдуманих кроків. Але коли Марина довго його не бачила, то розуміла, що їй не вистачає саме оцього: "Привіт, мала!".

Ось і зараз, глянувши у вікно, вона побачила Віталіка. Їй навіть здалося, що він дивиться саме на неї, хоча навряд чи з такої відстані можна було щось побачити. А той ніби справді відчув її присутність, бо двічі, мов дитина, підскочив і побіг. Люди озирались, хоча мали би вже звикнути до дивакуватості Віталіка, а Марині стало тепло на душі, ніби знайшла свою другу половинку на цьому світі. А ці другі половинки зазвичай бувають поруч, хоча ми чомусь шукаємо їх за тридев'ять земель.

13

Зранку Ліля збиралася на роботу, як на Голгофу. Генерал інфаркту досвідченим оком оцінив ситуацію і не ліз до внучки в душу зі своїми дурнуватими запитаннями. Він знав, що Ліля зобов'язана головному редакторові газети своїм життям, коли той вихопив її з-під кийка беркутівця під час сумнозвісних подій у ніч на 30 листопада 2013 року. Ліля залишалася зі студентами на Майдані і просто розмовляла з ними, що потім переросло в інтерв'ю й було опубліковане в газеті. З іншого боку, той же головний редактор кинув його внучку в саме пекло. Міг спрогнозувати, що відбуватиметься в Криму, він же керівник, але йому був потрібен гарячий матеріал. Статті не вийшло, добре, що хоч Лілю врятували. Звісно, десь у глибині душі генерал інфаркту розумів, що головний редактор міг і не знати, що насправді відбуватиметься в Криму, ось і керівники держави цього не передбачили, але ж мова йшла про його внучку, а все, що стосувалося Лілі, не обговорювалось, і кожний, хто був винен у тому, що з нею сталося чи могло статися, не мав пощади з боку генерала інфаркту.

За його оцінками, вимальовувалася нічийна ситуація. Головний редактор врятував Лілі життя на Майдані, але вона вже нічим йому не зобов'язана після того, що з нею трапилося в Криму. Отже, робив висновок генерал інфаркту, внучка спокійно може йти із редакції, і совість її не повинна мучити.

Ми швидко робимо висновки, не володіючи інформацією. Якби генерал інфаркту знав, що Ліля закохана в головного редактора і вперше в своєму житті займалася сексом саме з ним у ту жахливу ніч на 30 листопада 2013 року, він би не робив поспішних висновків. А ще Ліля шалено полюбила колектив редакції, у буквальному розумінні цього слова зрослася з ним. Тож навіть якщо вона дуже зла на головного редактора, все одно з цієї газети не піде.

Інтуїція підказала генералові інфаркту не давати Лілі жодних порад. Все одно прийде увечері й скаже, що звільнилася з тієї клятої газети. А вже він допоможе улюбленій внучці влаштуватися на роботу в новому виданні.

14

Аллочка не хотіла зізнатися навіть сама собі, що по самі вуха втюхалась у Петю Онищенка. Коли вона займалася сексом, то на місці чоловіка уявляла цього мовчазного українця. Одного разу навіть упіймала себе на думці, що саме від Петі Онищенка хотіла би мати дитину. Завжди застерігалася від небажаної вагітності, переконуючи чоловіка, що їм спочатку слід добудувати сімейне гніздечко, а вже потім думати про дітей. Той мусив погоджуватися, щоб не втратити Аллочку, хоча й казав, що одне одному не заважатиме, але, наштовхнувшись на суворий погляд дружини, змушений був остаточно відступити і вже ніколи не говорив на цю тему, чекаючи кращих часів.

В Аллочки було відсутнє стратегічне мислення як таке. Вона жила сьогоднішнім днем, бо знала, що завтра у неї буде те, чого вона хоче. Принаймні так було завжди. Але тепер, зі з'явою в її житті Петі Онищенка, стався збій у мисленні. Сьогоднішнього дня виявилося замало, якщо не знаєш, що буде завтра. Звичайно, Аллочка не змогла би цього висловити, і думка в її бідній голівоньці ще не викристалізувалась, але вже були натяки на те, що вона не бачить свого майбутнього з нинішнім чоловіком, що сімейне гніздечко без Петі Онищенка буде їй не в радість.

Але справжня буря розігралась в її душі, коли чоловік сказав, що Петя Онищенко повертається в Україну. Мовляв, якісь там у нього виникли сімейні обставини, хоча в це мало вірилось. Ледве вдалося вмовити його допрацювати до кінця травня, поки не знайдуть на його місце іншого подібного, а, головне, притомного чоловічка.

Здається, для Аллочки особисто наступив кінець світу.

15

Алік не знаходив собі місця. Вже другу добу не було зв'язку з Родіоном. Старший син служив у Псковській області. Елітний підрозділ. Сам туди попросився. Здоров'я мав відмінне, тож прийняли.

Зазвичай Родіон кожного вечора сам телефонував батькам. Коротка розмова: мовляв, усе добре – але від того Аліку і його дружині ставало легше на серці. А тут не було очікуваного дзвінка. Через якусь годину Алік зателефонував сам. Гудки йшли, але відповіді не було. Потім дружина телефонувала десятки разів. Але був той самий результат. Нарешті зв'язок узагалі зник, ніби телефон розрядився.

Звісно, всю ніч майже не спали. Зранку знову почали телефонувати до сина, але зв'язку не було. Того дня Аліку довелося дізнатися від дружини, ким він є, і що вона зробила велику помилку, коли вийшла за нього заміж. І справді, він мав зв'язки у військкоматі, міг відмазати сина від армії, як про це йому постійно торочила дружина. Проте сам Родіон, немов уже став дорослим чоловіком, переконав батька не робити цього на догоду матері. Здається, вона й сама з часом змирилася з тим, що її син пішов служити. А коли той прислав перші фотографії з військової служби, пишалася своїм Родею, ділилася радістю з сусідами.

Вдень Алік пішов до військкомату, аби дізнатися, що з сином. На нього подивились як на інакшопланетянина і нічого путнього відповісти не змогли. Тільки-но вийшов із приміщення військкомату, як зателефонував син. Мовляв, тату, все нормально, ми виїхали на полігон, будуть військові навчання, тому не міг говорити по телефону. Родіон повідомив, що з мамою нема зв'язку. З'ясувалося, що в тієї розрядився телефон, а вона й не помітила цього.

Коли Алік повідомив дружині, що з Родіоном усе нормально, вона вночі нагородила його таким сексом, про який він уже й забув. Довелося навіть стримувати дружину й затикати їй долонею рот, щоб не прокинувся молодший син.

16

Вночі йому наснився жахливий сон. У прицілі своєї снайперської гвинтівки він бачить юнака, який може стати його шістдесят сьомим клієнтом. Він знає, що цю майданівську наволоч слід вирубати під корінь. Жорстка посмішка застигає на його губах. Він натискає на гачок. Йому здається, що бачить навіть політ кулі, хоча в реальних умовах це неможливо. Куля впивається у мозок юнакові. Голова в нього тріскає, мов кавун, і розлітається на дрібні шматки.

А далі діється щось неймовірне. Юнак із залишками голови на плечах дивиться на нього, снайпера. Очей, які би мали бути, нема, але він знає, що щойно вбитий ним юнак дивиться саме на нього. Цей погляд паралізує тіло. І коли юнак відчуває це, то починає рух у напрямку свого вбивці. Снайпер розуміє, що треба втікати, бо жодна куля не зможе зупинити мертвого, але відчуває, що намертво приріс до даху висотки, з якої стріляв. Він не може ворухнути руками й ногами. Йому бракує повітря. Він намагається дихати ротом, але відчуває, що ще трохи – і все для нього закінчиться.

А вбитий ним юнак уже біжить до снайпера. Видно, як люди завмирають на місці, спостерігаючи за цією дивною картиною. Все відбувається, як в уповільнених зйомках фільму. Хтось рукою показує на дах будинку, де лежить снайпер. Всім зрозуміло, що мертвий юнак обрав свою жертву. І він це розуміє, але не може нічого вдіяти.

Допомога приходить несподівано, звідки її й не чекав. Юнак вбігає у приміщення та зникає з його поля зору. Снайпер розуміє, що в нього залишився останній шанс: поки не бачить убитого ним юнака, слід зробити надзусилля, щоби врятувати себе. І йому це вдається.

Єгор прокидається. Шалено стукотить серце. За вікном сіріє. Поруч розкинулася шльондра, яку він зняв учора. Він розуміє, що дійсність зовсім інша – не така жахлива, як у сні. Нема ніякого юнака, який з пошматованою, мов кавун, головою біжить до нього. Все добре. Він намагається усміхнутись, але враз усвідомлює, що житиме з цим усе життя. І чим коротше воно буде, тим краще для нього. Боїться знову засинати, аби не бачити жахіть.