Південний комфорт - Загребельний Павло
Не мав права. Що ж до охолодження... Мені здається, що Мальвіну гінекологія цікавить більше, ніж її чоловік, ото й усе! Теж моя вина? Можливо.
Якось само подумалося: а може, Ольжичі взагалі гінекологи з діда-прадіда, а не юристи? Починаючи од женолюбивого Володимира з його сотнями підложниць і далі, далі. Якийсь із тестевих предків приймав Ярослава Мудрого. Прийняв незграбно, пошкодив княжичу ногу. Але однаково — славнозвісні...
— Я не шукаю винних! — мерщій заспокоїв його тесть.— Не шукаю! Зі свого боку я все зроблю, щоб...
— Вдячний вам,— перебив його Твердохліб.
— Але мене тривожить надто затяжна ваша ворожнеча. Тепер вона ховається за зовнішньою холодною ввічливістю — це ще страшніше. Це загрожує хронічністю, тобто...
— Повірте, що я страждаю від цього, може, найдужче,— зітхнув Твердохліб.
— Чого я найбільше боюся, так це озлоблення душ,— втомлено вимовив Ольжич-Предславський.
— Повірте, що я так само боюся.
— Я вірю в твій здоровий глузд, Федоре, і в твою високу порядність. Тому й ця розмова. Ні з ким би я так не... Звичайно, тут ідеться ще й про рід, бо ми пов'язані родинними узами... Не стану приховувати: я тривожуся дедалі більше... Озлоблення душі — це страшно!.. Я подумав: ось завтра у вас з Мальвіною з'являється дитина... Продовження роду... Ти мене розумієш? Неминуче постане проблема прізвищ...
Аж тепер Твердохліб збагнув, до чого все йшлося. І ця прогулянка, й археологія, і дивацькі теорії походження Києва, і довірливі розповіді про рід та його історію. Досі його вважали ганчіркою, замазкою, безвільною істотою, чимось амебоподібним, а тепер злякалися спалаху на роботі (рука Савочки, всюдисуща і далекосяжна рука Савочки!), і переляк неминуче мав розповсюдитися й на все домашнє, аж до справ спадку й тривалості роду.
— Ви хотіли знати, чи відмовився б я від надання свого прізвища моїй дитині? — навпростець поспитав Твердохліб.
— Не так різко, не так... ідеться не про відмову, а...— Ольжич-Предславський в'янув перед очима, линяв од бундючності й самоповаги, оголювався, малів, пропадав.— Я ж казав тобі... Ти чоловік розумний...
— На жаль, ніякий наш розум тут не зарадить,— вирішивши бути до кінця відвертим і безжальним, сказав Твердохліб.— І наша розмова, на жаль... Ви ж прекрасно знаєте, що в Мальвіни ніколи вже не буде дітей... Чи то згубний вплив Азії, чи постійні аборти — не знаю... Даруйте за відвертість...
— Надія завжди присутня в житті,— без свого звичайного апломбу мовив Ольжич-Предславський.— Ми всі повинні... Хіба тобі не хотілося б мати нащадків? І кому не хочеться?..
Він майже випрошував у Твердохліба цієї безнадійної надії, але що той міг?
— Я теж не проти надій,— сказав він.— Але що я можу?..
— Мені хотілося, щоб ваше життя ввійшло в норму.
— І мені теж.
Норма, норма... Де вона, в чому, яка для кого?.. Твердохліб знизав плечима, змахнув спроквола рукою. Ольжич-Предславський, вичерпавшись у своїх династичних проблемах, теж не мав більше сили вести розмову.
Додому поверталися мовчки.
Знов дикі зарості, чіпкі кущі дерези, таємні покидища сміття, яке недбайливі жителі звалювали на історичні схили,— не вірилося, що це Київ, але варто було озирнутися — і вічне місто знов чарувало тебе своєю спокійною красою.
Мабуть, краса — найвища з істин, тому так прагнуть до неї люди у всі часи. Може, саме тому несвідомо, але цілком закономірно він і обрав собі фах. Бо покликання юриста — істина. Вияснювати, прояснювати, докопуватися до суті. Кріт істини. Слідчі риються в житті, як кроти в луговині. Надбудови звинувачень, підозр, запитувань, допитувань. Штольні впертих мовчань, крутійства, нещирості, брехні, підступів, крізь які він щоразу вперто пробивався, щоб забачити далеке, іноді аж до недосяжності, світло виходу, бо той вихід звався: істина. Він ішов до істини, як Мойсей через пустиню, як правовірний до Мекки, як Скотт до Південного полюса, а Корольов до космосу. Головне для людини — подолати всі найза-плутаніші лабіринти брехні. Так вважав Твердохліб, а ще вважав, що досі тільки те й робив, що вибирався з цього заплутаного лабіринту, а насправді?
Насправді виходить, що він вглиблювався в нього більше й більше, заплутувався безнадійніше і безнадійніше, аж до остаточної безвиході. Розмотував чужі клубки, а сам обснувався, мов личинка шовкопряда. І на роботі, і вдома. Суцільна обумовленість, залежність, неволя. Безкарно ніщо не минає. Абсолютних істин у житті знайти незмога. Найточніше мислення рано чи пізно виявляється неточним. Толстой сказав колись: "Нельзя жить подробно". Може, й справді? "И всюду тайною раздавлен человек"?
Додому тесть і зять прийшли змовниками, спільниками і водночас супротивниками й ворогами до могили.
Але про це ні один одному, ні світові. Мовчазна угода, скріплена порядністю.
Власне, ніхто й не допитувався, про що вони говорили того вечора, тільки Тещин Брат, нудьгуючи, вперто никав довкола Твердохліба, поки врешті наважився, підморгуючи і граючи всіма піратськими зморшками свого обличчя, спитати наздогад буряків:
— Що — політичний заповіт?
— Не зрозумів,— справді не розуміючи нічого, трохи спантеличено сказав Твердохліб.
— Ну, перед зняттям і так далі. Старі слони передчувають свою смерть. Ну, слони йдуть на родові кладовища, а слони, так би мовити, політичні намагаються укласти заповіти. Не всім стачає кебети, багато з них так і відсіваються попелом, а хто розумніший — той пробує якось борсатися. Мій свояк — чоловік не без розуму. Сина не має, дочка пішла не туди, от він і вибрав зятя. Поки не зняли — передати естафету.
— Знову ж не зрозумів,— дивуючись цим балачкам, сказав Твердохліб.— Про яке зняття може йти мова? Як взагалі можна зняти вченого? Звідки, з чого?
Тещин Брат поглянув на Твердохліба з неприхованою співчутливістю.
— Гай-гай! Молодий чоловіче! Невже ви й досі не знаєте, що зняти можна всіх? Демократичне суспільство дає для цього необмежені можливості. Всі хочуть всього, а коли так, тоді не існує ніяких святинь, авторитети вмирають, здібності не беруться до уваги, найбільші уми можуть бути відправлені на пенсію, найталановитіші організатори заміщені примітивами, посередність витіс-нює генія,— і ніхто цього не помічає, бо все відбувається в рамках закону. Але кому я кажу? Хранителеві закону?
Він усівся на килимі, підпер плечима книжкову шафу, недбало змахнув рукою собі за спину.
— Класики! У мого шуряка вся квартира набита класиками! А що в них? Самі слова. А в нас — діла. Я, для прикладу, пускав три заводи, керував п'ятьма: давав продукцію, виконував плани, сприяв технічному прогресу. Колись вважався авторитетом у галузі вакуумної техніки. Насоси і таке інше. Природа не терпить пустоти. Торрі-челі і майбутнє людства. Так я вважав, поки був молодий. Тепер знаю одне: тебе знімуть або не знімуть...
— Звання людини не зніме ніхто,— зауважив Твердохліб.
— Звання не знімуть, а посаду відберуть. А що чоловік без посади, без влади, без впливу? Оболонка. Пустота. Кінець і безнадія.
— Ольжич-Предславський не лякається цих примітивних знять-перезнять,— маючи на увазі вже й не тестя, а самого себе, сказав Твердохліб.— У нього страх усього людства: позбутися спадку, втратити надії і майбуття. Чи не цього хочуть усі оті політичні діячі, які лякають Радянський Союз то новими різновидами бомб, то новими конструкціями ракет? Я розумію свого тестя, сам перебуваю в такому самому стані, хоч, може, й не виказую цього...
І тут Твердохліб не втримався і розповів Тещиному Братові про їхню розмову з Ольжичем-Предславським, розповів, хоч не мав на те права, хоч і знав, що Тещин Брат уже давно цілковито занурився в болото пліток, пересудів, смакувань, зловтіхи: мовляв, того зняли, а того пересунули, а того засунули, а того зсунули. Своєрідний спосіб відплати світові за власні кривди.
Тещин Брат усе вислухав, поспівчував, похвалив Твер-дохліба за реалізм і розважливість, ще трохи посидів, тоді посунув далі в своїх безцільно-безнадійних блуканнях по професорській квартирі і, звичайно ж, не втримався, розповів усе своїй сестрі, і теща, лишаючись до кінця людиною делікатною, вночі не стала тривожити Твердохліба, але вранці влучила хвилю, горнучи до грудей свої тонкі руки, зашепотіла:
— Теодор, невже це правда? Невже він вам... про прізвище і дитину? Він зовсім збожеволів! Адже йому відомо, що в Мальвіни ніколи вже не буде дітей! Невже він забув про це? Яка ганьба! І яка, зрештою, непорядність!
Твердохліб якось не міг перейнятися тещиним трагізмом. Йому стало навіть смішно. Ну який він до біса Теодор, коли він Федір з Куренівки, та й годі! Вже коли так, то могли б звати його Діодором Сіцілійським абощо. В цій родині, де все пронизано історією, воно було б доречніше. Та вже хай. Мовчки вклонився Мальвіні Вітоль-дівні, безрадно розвів руками: що тут казати і чи й треба щось казати?
Голився, вмивався, дивився у вікно ванної кімнати. Переваги давніх будувань: вікно у ванні, простір, зручності. Можна все життя дивитися на Львівську площу, спостерігати зміни, які на ній відбуваються, і, може, мимоволі нотувати зміни в самому собі. А площа що? Колись був базар, власне, ще зовсім недавно. Тоді збудували неподалік критий ринок, а тут зробили голу площу, на якій ставили поливальну техніку, досить незграбну, а взимку ще незграбніші й неоковирніші снігоочисні машини. Тоді хтось задумав поставити в цьому не дуже просторому місці велетенську бамбулу Будинку торгівлі, а навпроти втулили Будинок художника, затиснувши вулицю так, що ні машини, ні пішоходи не могли прорватися крізь вузьку горловину. Хто міг так проектувати і навіщо? Найдорожче в Києві — простір. Отой, з зелених гір на Задніпров'я і Задесення, в безмежжя до Чернігова, Смоленська, Новгорода, а в другий бік — у степи до самого моря. Заткнути вулиці і обставити площі, роблячи з них кам'яні мішки,— це знищити Київ, вбивати його клітина за клітиною. Позбавити місто його розкиданості, нестримності простору однаково, що закувати людську душу в кайдани непотрібних обмежень і безглуздих заборон. Втрачені краєвиди те саме, що втрачені людські душі.
Твердохліб упіймав себе на тому, що переступає межі порядності, які давно і твердо визначив. Чи можна перекладати відповідальність за свої дрібні невдачі й клопоти на плечі історії, держави, людей, родини? Отож не ремствуй, будь мудрим і терпеливим.
