т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.
Звожчик нічого, мовчить.
- Побачимо, побачимо, як тебе погладять по голівці за те, що ти свою мужицькую морду з царем зрівнюєш?
- Развє я равнял? - раптом озирається звожчик.- Я, значіт, к прімєру только... А ти вон что!..
- Ні, голубе... Ти сам сказав, ось і мій товариш чув, він свідєтельом буде. А за це знаєш що роблять?
Звожчик нічого не відповідає, одвертається й мовчки їде далі. Потім помалу поверта і їде назад.
- Куди ж ти? - з іронією пита Недоторканий (не вдержався таки).
- Врємя нє хочется тєрять...
- А, «время»! Ото то ж бо й є... Кацапня проклята!
- Та годі вже, пане Данило,- просю вже я.- Хай йому біс. Мовчіть уже.
- Ні! - каже.- Не треба їм потурати. Ач! Тюря чортова! Забралась в чужу солому та й шелестить ще!.. «Пустяшний!» А ваші Куропаткіни, Рождественськії, Стеселі хороші? Один тільки й був порядний Кондратенко - та й то не кацап, а українець. Цього вони не знають! Кацапури.
От такий чоловік!.. А на вокзалі знов. Пішов він білети купувати. Жду я його. Жду, жду - немає. Що таке? Ану, дай піду пошукаю. Іду до каси, дивлюсь: народу-народу там. А коло каси стоїть жандар, а проти нього Недоторканий, щось сердито ричить. Прислухаюсь я.
- Він не має права! - чую, говорить Недоторканий.- По маніфесту усі мови рівноправні... Він повинен розуміти мене. Скажіть на милость, шишка яка: касир нещасний!
Жандар перебиває його.
- Та плювать мені! - гука Недоторканий.- Хай позиває! Він на Україні, а не в Кацапії, мусить і балакати по-українському!
От я жалів потім, що тут його не арештували! На моє нещастя якось обійшлось благополучно. Чи жандар дурний був, чи хто його зна. Взяли ми багажного й пішли в ваґон. А вже вдарив перший дзвінок. Багажний пхав, пхав на полицю наші чемодани, але там вони не поміщались; він і поставив одного під лаву. Недоторканий це побачив.
- А хіба на полиці не можна? - каже він до того.
- Что-с? Поліцію? - не зрозумів той.
- Нічего, нічего,- поспішно вмішуюсь я й починаю шукати в гаманці злота.
- Ти українець? - тим часом похмуро звертається Недоторканий до багажного.
- Как ізволілі сказать? - ввічливо нахиляється цей.
- Хохол ти, чи кацап?
- Я-с? Хахол! Самий настоящій хахол! Черніговской губернії.
- А по-своєму й говорити не вмієш?
«Ну, от! - думаю,- ще з цим зчепиться! Ну й пеня!» А тут, як на зло, ніяк злота не найду. А гривенника дать мало, двадцять копійок багато.
- Давнєнько із дєрєвні, барін. Запомніл помужіцкому,- делікатно посміхається багажний, поглядаючи на мої руки.
Недоторканий ще більше похмурюється.
- Та не «по-мужицькому», а «по-українському»! Мужики всякі бувають. Є й пани такі ж самі...
- Да! - зідхає багажний.- Всякії, значіт, народи...
Б’є другий дзвінок. Багажний переминається з ноги на ногу, подивляється на мої руки. А тут злота, як навмисне, нема. Плюнув я.
- Чи нема,- кажу,- хоч у вас злота, Данило Івановичу?
- Злота? Добре... А свою рідну мову сором забувати. Нас і так скрізь забувають... От касир цей... Сволоч! Ще арештувати хотів... Бач, бюрократ кацапський!?.. Злота, кажете?
- Злота, злота.
- А наш брат-галушка мовчить... Та чухається... А кацапня хазяйнує собі... Культуру свою...
- Барін! Мнє нєкогда... Ідтіть нада, второй звонок,- несміло перебива його багажний.
Недоторканий грізно дивиться на нього.
- А ти по-своєму сказати мені не вмієш?
- Я, барін, человєк занятой... Позвольтє за труд... Мнє нєкогда політікой заніматься...
- Ні, стій! Я тебе не про політику.
- Данило Івановичу,- вмішуюсь я: - бог з ним, пошукайте злота.
- Ні-ні! Підождіть. Треба. По-своєму, питаю, ти не вмієш сказати?
Вже й пасажири починають звертати увагу. Багажний стискує плечима і з усмішкою дивиться на якогось панка, що цікаво загляда до нас.
«Ах ти ж боже мій! - думаю.- Знову скандал буде».
- Данило Івановичу! - благаю вже: - та пустіть чоловіка.
- Ні, підождіть... Ось ти скажи мені: як того чоловіка назвати, хто матір свою забуває? Га?
Б’є третій дзвінок. Багажний стріпується, робить сердите лице й рішуче говорить:
- Позвольте, барін, за труд, а то я жандарма буду звать. Что ето такоє в самом дєлє.
Зачувши «жандарма», я прудко виймаю двадцять копійок і суну багажному в руку. Він умент зникає.
Недоторканий хитає чогось головою і кладе гаманець у кишеню. Рушаємо. Я зручніше вмощуюсь, з полегкістю зідхаю й починаю дрімати. Славно так задрімав був, коли це чую, чийсь знайомий голос вигукує:
- Україна спасла Росію!
Я розплющую очі й озираюсь. І уяви собі, коло нас цілий мітинґ. Десь набрались селяни, студенти, робітники, якісь панки, євреї, словом, чисте народнє зібрання. А посеред усіх ораторствує Недоторканий. Горе тепер, Олю, та й годі: куди не поїдь, скрізь у поїзді тільки й почуєш: «революція, резолюція, конституція, інтеліґенція»! Чи то ж чувано було коли вперед, щоб у вагонах робилось отаке. Вперед, бувало, їде собі чоловік спокійно, тихо, побалака з сусідом про врожай або про бурську війну, і кров йому спокійна, печінка не болить, і на душі спокійно. А тепер тільки й чуєш: «убито стільки то», «поранено стільки то». Або: «конфіскувать землю без викупу!» - «Ні, з викупом!» І товчуть собі, а нема того, щоб подумати, що може кому од таких слів, чи з викупом, чи без викупу, серце рветься надвоє. А дядьки наші? І собі туди ж, набрались розуму, мурляки! «Треба - каже - по закону робить: як усім, так і панам; не з торбами ж ходити їм. Дать і їм стільки землі, як і всякому, хай обробля». Як це тобі подобається? Ой, жінко, жінко! Казав: «продаваймо землю, поки не пізно». Ні, «пождемо ще трохи». Нуда, здається дождемось ми. Послухала б ти, що у нас тут у вагоні говорилося.
- Україна спасла Росію! - кричить мій Недоторканий.
- Почему же Украіна? - питає його якийсь білявий студент.
