т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

Лист чоловіка до жінки

Оце, Ольго, пишу тобі листа з самої тюрми. Найшовся добрий чоловік, що згодився кинути в ящик, минаючи тюремне начальство. Попав таки на старість. Сидів-сидів у хуторі, двадцять літ не показував на світ носа, раз вирвався, та й то, дякувати землячкам, посадили таки. Ти не лякайся дуже, начальство наше не дурне ж таке, побачить же воно справді, що з мене соціяліст, як з клоччя батіг. А все таки, продай тих кабанців, що торгував кабанник Ремесло, та їдь до мене, може скоріше виручиш. Та гляди, не продай чорного кнурця, що ліворуч у сажу, бо то на розплід. Як приїдеш у Полтаву, то йди просто до губернатора й виясни йому все, як я тобі пишу далі. Тільки попереду зайди до секретаря та ткни йому щось у руку - щоб його за печінки вже ткнуло - може з того щось і вийде.

Усе вийшло з-за того божевільного Недоторканого. Знаєш його? Той самий, що був у нас торік на Великдень і мало не побився з справником за те, що цей назвав українську мову «великорусским наречием». Пам’ятаєш? Такий високий, здоровенний чолов’яга, з довгими козацькими вусами. Раз-у-раз ходить у вишиваній сорочці з стьожкою. Та, мабуть, пам’ятаєш. Так оцей гевал і посадив мене.

Я вже мав виїжджати додому та, на гріх, і подумав собі: «Ану, дай зайду до своїх, до українців. Тепер воля, то воно й не так небезпечно уже заявитись справжнім українцем. Як не як, а любови до рідного з серця не викинеш».

Та й заходжу до української книгарні. Каюсь, розпустив я трохи язика там з ними: досталось таки правительству за причіпки до нашого рідного слова. Ну, якось воно так вийшло, що Недоторканому теж по тій дорозі треба їхати, що й мені. Ми й умовились увечері зійтись і разом їхати до поїзду.

Тільки це вже перший і останній раз я їздю з щирими українцями. Дав уже зарок собі: як побачу де якого щирого українця, десятою вулицею обминатиму. Буде з мене цього сорому та горя, що тепер маю. Мені б уже з тої хвилини, як він до мене в номері пречипився, треба було б одкараскатись від його. Плюнуть і не їхати з ним. Але ж якби ж то знаття! А то думаєш собі: «свій чоловік, українець. Треба піддержувати національну справу. Годі сидіти по хуторах»... От тепер за це й попосидь у тюрмі. Треба було, як розсердився він у мене в номері й хотів іти, не вдержувати, а я, наче чорт розум одібрав, почав ще умовляти його. А розсердився він бач, того, що я одяг комірчики з галстухом, а не вишивану сорочку з стьожкою. (Найшов дурного, щоб усяке бачило, що я українець). Насилу виправдався тим, що сказав, ніби забув узяти з собою сорочку. А то вже: і «ренеґат», і «кацап», і «зневага національної культури». На смерть образився.

Ну, все таки поїхали разом. Їдемо, балакаємо про українські газети, і не криюсь, приємно таки було держати в кишені українську газету й не прислухатись, чи не біжать за тобою арештувати. Воно, що й казать, усе приємно, коли воно дозволено, коли написано скромно, не задиркувато, і по-українському таки. Воно й про Недоторканого не можна сказати, щоб він соціялістом був. Гріх це сказати про його, тільки вже над міру любить Україну. А нам, українцям, воно якраз і не до лиця. Нам більше треба політикою брать: там примовчати, там ухилитися, там потанцювати під дудку дужчих. Од того голова чи ноги не відпадуть, а гляди й пощастить у чомусь. А що вже про Недоторканого, то й казати нема чого, що не такий він чоловік, щоб у політиці розбиратись. От хоч би тобі таке. Їдемо ми звожчиком повз пам’ятник батькові нашому Богдану Хмельницькому. Балакаємо собі. Коли це Недоторканий торк звожчика у спину.

- Звожчику!.. А, звожчику!

Той обертається.

- Ась? - каже.

Ну, що тут такого? Спитав чоловік по-своєму. Ні, Недоторканому це не подобається.

- Не «ась», а «що»,- поправляє того.

Звісно, звожчик не розуміє:

- Чого ізволітє?

- Не «ась», кажу, «що» треба казать! Розумієш? Хто це на коні?

- Ето? - показує звожчик пужалном на Богдана.

- Еге ж.

- А ето какой то хахлацкій генєрал.

- Чого ж хахлацький?

- Єслі б наш, так он прямо сідєл би, а етот іш как набок свалілся. Пустяшной генєрал...

Аж підстрибнув Недоторканий од цих слів. Як шарпне того нещасного звожчика за пояс, та як закричить:

- Що?? «Пустяшной?»! Ах ти ж кацапська твоя морда! Та ти не знаєш, що всі ваші кацапські генерали й у підметки йому не годяться. Га? Це гетьман України! Чуєш ти?!

Звожчик попався сердитий. Не подобалось йому це.

- Ти,- каже,- барін, потіше, нє лайся. Я вєдь тоже могу словєчко сказать. Я хоть і кацап, да одной лєрігії с государем!

Тут би замовкнуть, так ні: Недоторканого це ще більш підзадорило й він випалив таке, що до лиця тільки якомунебудь соціялістові. Мені аж у серці йокнуло, а звожчик так і жахнувся.

- Так вон ка-ак? - каже.- Ето, значіт, на государя такіє слова. Ну, так погоді же. Н-но!

- Куди ж ти завертаєш? - гука Недоторканий.

- А вот увідіш! Н-но! Вот в участкє ми разузнаєм, вєрно-ль то, что ти сказал. Ми такіх уже возілі...

«Отуди - думаю - к бісу! Зачепив собі мороку. Ще в тюрму попадеш через його». Так наче моє серце вже тоді чуло, що так буде.

- Ну, остав, ізвозчік,- миролюбиво кажу я,- поєзжай на вокзал... Довольно.

- Нє-єт. Я етого нє могу. Нє-єт. Уж ми ето в участкє разсудім. Н-но!

Що ти його будеш робить? Ще справді завезе! Бачу, Недоторканий почина йорзати на сидінні.

- Та це ти справді, земляк, в участок їдеш? - питає нарешті.

- А ти думал в лєсторан тєбя за такіє слова? Н-но!

Що ти йому казатимеш? Везе таки в участок. Недоторканий почина сопти. Далі зразу чогось заспокоївся, посміхнувся до мене, та й каже до звожчика:

- Ну-ну, їдь, їдь... Чого ж?.. Побачимо тільки, що тобі скажуть