Золота галера - Кулаковський Віталій

Віддаль поступово зменшувалася.

— Повертай до берега! На мілководдя, братці! — наказав Бородавка.

Чайки звернули ліворуч і помчали до берега. Галери розсипались півкільцем і теж посунули до берега.

— Ще ближче до берега! Ще ближче! — гукав Бородавка.— Заманюй їх далі! Далі, братці!

Галери підходили ближче й ближче. Та ось одна з них вискочила на обмілину й зупинилась. Слідом за нею вткнулась довжелезним носом у піщане дно друга. Не збавляючи ходу, на мілководдя вискакували одна за одною й інші галери турків.

— Перші два десятки чайок атакують першу галеру! — крикнув Бородавка.— Уперед, братці! Два другі десятки — другу! З богом, братці! Два треті десятки — третю! Щасти вам, братці! — віддавав наказа за наказом розчервонілий кошовий, розмахуючи булавою.

Чайки почали оточувати галери. Озвалися гармати, забахкали фальконети, затріщали пістолі. Окутавшись димом, галери плювали вогнем, вили стоголосим прокляттям. Частина галер потрапили в руки козаків, інші повернули назад і на всіх веслах помчали до Стамбула.

— Вперед, братці! — знову загудів голос Бородавки.— До Дніпровського лиману!

Наступного дня козацька флотилія була біля Очакова.

— Переводьте колишніх невільників і полонених турків на лайки! — розпорядився Бородавка.— Переносьте здобич!

За якоїсь півгодини галери опустіли.

— Пали, братці, турецькі корита! — гукнув Бородавка.

Спаливши захоплені галери на очах турецького гарнізону Очакова, козаки спрямували свої чайки лиманом до гирла Дніпра. Через чотири милі, східніше Очакова, вони до-сягли балки, залитої водою, й повернули туди. Ще три милі здолали мілководою балкою, а далі потягли судна волоком. Проминувши турецькі фортеці в гирлі Дніпра, знову попливли на північ. На останній спочинок зупинилися у глибокому зарічку, порослому очеретом і шелюгою.

— Тут не видно нас нізвідки,— сказав Бородавка.— Так безпечніше буде. А щоб усе було гаразд, треба дозорців виставити. Хай Канівський курінь про дозорців подбав, а про вивідачів, здається, черга подумати Полтавському куреню. Хто хоче каші зварити, юшки і риби покуштувати — на берег. Тільки далеко не відходити!

Поки козаки витрушували рештки харчів зі своїх сакв та ділили їх між собою і врятованими, зі степу примчали вивідачі, і доповіли, що неподалік, у балці, повно-повнісінько татар. Цілий татарський чамбул . Окремо покотом лежать невільники. Мабуть, з тисяча, а може, й більше.

Рада була коротка. Зійшлися на одному: здобичників необхідно оточити, а на Січ послати гінців за підмогою. Якщо підмога до світанку не підоспіє, все одно зав'язувати з людоловами бій і тягнути його, не розпочинаючи атаки, до підходу січовиків. Гінці помчали до Чортомлика зразу — два правим берегом, два лівим.

Проклинаючи хана й усіх грабіжників, козаки набивали пістолі, підтягували шаблі, сходили на берег і ниш-

Чамбул — загін татарської кінноти.

ком прямували за курінними на визначені місця. Була темна захмарена ніч, і у ворожому таборі не помітили небезпеки. Лише вдосвіта їхні вивідачі наткнулися на козаків, які лежали за якихось дві сотні п'яденів 82. За кілька хвилин табір ожив. Татари вирішили, обороняючись, пробиватися до переправи. Та Бородавка, знаючи звички кримських грабіжників, зосередив на прибережній смузі половину всіх козаків. Тому перша спроба татар прорватися до річки скінчилася невдачею. Втративши кілька десятків чоловік, вони змушені були відкотитися назад. Але козаки тепер самі перейшли в наступ, намагаючись відрізати полонених від табору. Татарська охорона була зломлена, решта грабіжників, заховавшись за кіньми, чинила відчайдушний опір.

Бородавка кинув у бій Переяславський курінь, і татари не витримали, зірвалися з місця й почали тікати. Зім'явши на своєму шляху козацький заслін, вони прорвалися до переправи й стрімголов кинулись у воду. Здобичники налітали один на одного, сторчма летіли з крутого берега в річку, й гризлися, мов зголоднілі пси біля свіжої кістки, а з боків і ззаду гриміли, озиваючись луною на лівобережжі, козацькі самопали й фальконети.

Увесь ясир і награбовані здобичниками пожитки були в руках козаків. Марія, Степанко й Османчик теж вибралися на берег і почали допомагати козакам розв'язувати визволених полоняників, переправляти їх на чайки.

— Поспішаймо, поспішаймо, братці! — лунав голос Бородавки.— Непереливки всім нам будуть, як нагряне ще якийсь чамбул. Татар же немало повертається з Поділля.

— Провчимо і їх, — обізвався Петро Сокира.

— Усіх не провчимо, сил не вистачить, братці. Під Це-цорою в Молдавії їх було вісімдесят тисяч. Військо Жол-кевського розгромили вщент, — говорив далі Бородавка.

— А сам гетьман? — поцікавився Данило.

— Убитий, братці. Турки відрубали голову і кілька днів тримала її на списові перед наметом Іскандер-паші, а потім повезли до Стамбула в подарунок султану.

— От тобі й не хочу воювати з Грицями разом, — зітхнув Данило.

— Зазнайство губило й не таких людей, — сказав Бородавка,— Швидше, братці, швидше!

Та лише викрикнув він останні слова, як дозорці знову стояли перед ним.

П'ядень — міра довжини, що дорівнює 0,213 м.

— Що там ще трапилося? — стурбувався кошовий.

— Земля гуде, батьку.

Бородавка опустився на коліна, приліг, прислухався.

— Ще один чамбул, братці, — гукнув, підхоплюючись. — Переяславський, Канівський і Полтавський курені — на північний схил балки! Залягти на самому гребені! Корсун-ський і Стеблівський — праворуч від них, понад самим Дніпром! Уманський і Батуринський — ліворуч!

Невдовзі з півночі долинув тихий, глухий гул. Він швидко наростав. За кілька хвилин уже можна було розрізнити в ньому стукіт копит тисячоголової лавини коней і вигуки незліченної юрми верхівців.

— Вони летять, мов очманілі, — зауважив Данило, риючи шанець поблизу Владислава Забродського. — їх хтось жене, напевне.

— Холєра 6 їх побрала, — кинув той зозла, — не дадуть спокійно й подрімати.

— На тому світі будемо дрімати,— гукнув Данило. З гребеня добре було видно все доокілля.

— Глянь! Глянь! — простягнув руку вперед Забродський.— Яка жовтобура хмара встає над степом!

— Де орда пройде, там ніщо не росте,— сказав Данило.— І коріння, не тільки зело на порох стирає.

Сотні козацьких очей, не мигаючи, їли побурілу далину. Скоро з неї виринула чорна смуга, почала зводитись над землею. Вона поволі росла, наближалася. Стало видно коней, верхівців у малахаях. Степ тремтів, стогнав, завивав. Озвалися козацькі фальконети і кілька вершників полетіли сторч, інші, натикаючись на них, теж розпласталися на землі. Хвилинне замішання в передніх рядах згасло, і знову нестримна лавина покотилася вперед. Розділившись на два потоки, здобичники, обминаючи козаків ліворуч і праворуч, диким реви щем скочувалися до Дніпра й кидалися в бурхливу глибочінь. Одні гинули зразу, інші, яким несамовита лють подвоювала сили, добиралися до середини ріки, ще інші, опанувавши себе після хвилинного переляку й поклавшись на силу своїх рук та витривалість коней, добиралися до протилежного берега й, спочивши якусь мить, мчали далі.

Розв'язавши кількох жінок, Марія разом з дітьми саме вела їх до чайок, як дорогу перегородили людолови, що прорвалися праворуч від козаків.

— Лягайте! — наказала Марія супутникам. Та чи то її переляканий голос, чи ставна постава, що й після неволі лишилася красивою, хтозна, що саме змусило одного з людоловів звернути з роз'ярілої веремії. Він уже закрутив над Маріїною головою аркан із смертельним зашморгом, уже, радісно оскаливши зуби, запіненими губами зашепотів: "Моя! Моя! Моя!", як Марія зненацька повернулася, помітила його, перелякано зойкнула і впала на землю. Аркан просвистів над її головою, і петля гупнула на пересохлу землю за кілька кроків од неї.

Ординець ударив коня під боки. Той став дибки, крутнувся, збив куряву. Людолов розвернув його, перехилився з сідла, ухопив Марію обіруч і, шаленіючи від нестримного реготу, помчав до Дніпра.

— Мамо! Мамо! — заверещав переляканий Степанко.— Татку! Татку! Де ти? Маму вкрали!

— Нене Міріам украли! — заплакав і Османчик. Нараз усе доокілля забіліло — то мчали у білих свитках

січовики.

— Ал-ла! Ал-ла! — кидалися ординці. — Сагайдак! Сагайдак!

— Дядьку! — помітив Степанко знайомого ще по морській мандрівці Олексія Рябого.— Маму рятуйте! Маму!

Січовики ринули з пагорба стрімким водоспадом, змітаючи все на своєму шляху. Людолови металися, як божевільні, то туди, то сюди, та їх накривала навальна хвиля й поглинала навіки. Ординцю, що вхопив Марію, таки вдалося добратися до берега, кинутися у воду. Підтримуючи лівою рукою зомлілу жінку й тримаючись правою за повід, він поплив слідом за конем.

Марія у воді опритомніла. Побачивши перед собою жовтувате обличчя з широкими ніздрями, вона вчепилася обома руками за жилаву, порослу рідким рудуватим волоссям шию й почала давити її що було сили. Татарин заборсався, запручався, та, заплутавшись у звивинах аркана, який тягнувся за ним, нічого вже не міг вдіяти, а Марія давила й давила, аж поки нападник не почав синіти. Тоді відштовхнула його від себе, вирвала з обмертвілої руки повід, повернула коня назад і попливла до берега. Та сил забракло. У боротьбі з ординцем Марія так знесиліла, що не могла триматися на воді.

— Боже мій, невже це кінець? — прошепотіла вона.

Як тільки ординці з другого чамбула прорвалися до річки, Данило разом з іншими козаками підхопився й кинувся їм навздогінці. У вибалку помітив невелику групу ще не розв'язаних бранців у вишуканому одязі. Хоч той одяг і перетворився на ганчір'я, та все ж він показував, що його власники належать до багатого люду. Це засвідчували і їхні випещені обличчя.

— Пане козаче,— заблагали бранці,— допоможи. Данило повернув до щойно визволених панів.

— Тутай рубай, пане, — простягнув руки товстун, що лежав скраю. Данило глянув на його обличчя й сполотнів: то був пан Чермінський.

— Таки зустрілися! — вирвалося в нього мимоволі.

— Таки зустрілися, — пролепетав Чермінський, увібрав голову в плечі, відсахнувся. — Я... пане Даниле... Я все вибачаю... Я відпускаю вас на волю... Панове, — повернувся він до решти шляхтичів,— будьте свідками... Це Данило, колишній мій хлоп...

— Рубай йому голову, Даниле,— заверещав сусідній панок, якийсь збіднілий шляхтич, — та визволяй нас борше, хай йому біс.