Золота галера - Кулаковський Віталій
Якщо дозволите,— обізвалися разом Петро Сокира й Кирило Осика.
— Якщо з радістю, то йдіть до Одинця, домовляйтеся з ним. А ви, — гетьман повернувся до Олексія Рябого, Владислава Забродського й Стефана Кодряну, — спочивайте. Чи зразу на Запоріжжя рушите?
— Мабуть, батьку, завтра чи післязавтра. Хай коні від дороги відійдуть. Та й самим перепочити не завадить.
— Гаразд, — згодився Сагайдачний.
Через тиждень Петро Одинець з супутниками рушив у дорогу. Данило Тягнирядно наслухався на галерах немало небилиць, зібраних з усього світу, й тепер щедро частував ними попутників. Козаки щиро сміялися, підкидали гострі слівця, пригадували й самі різні бувальщини. Час спливав непомітно. У Путивлі довелося затриматися. Воєводи цікавилися не лише метою поїздки козацької депутації до Москви, а й справами Криму, Туреччини, Польщі. Розпитали про те, що відбувалося в цих країнах, а потім дозволили їхати далі. Села тут були такі ж бідні і вбогі, як і на Вкраїні. Траплялися покинуті хати. Селяни, яких тут звали кріпаками, теж ходили на панщину, теж платили чинш чи то оброк. Були такі ж засмикані, залякані й затуркані, як і на Вкраїні. Правда, не було тут гонінь за віру, та благочестиві попи були не кращі католицьких або уніатських, бо теж хотіли жити сито й розкішно, тому й церковні побори тут були не менші, ніж на Україні.
— Мабуть, на тому світі бідній людині тільки й добре, — роздумував Кирило Осика. — У нас кажуть: від Києва до Кракова — всюди біда однакова. А в них, бачу, теж біда по всій землі гуляє.
— Гуляє, то гуляє, а от турецьких і татарських грабіжників Московська земля не знає,— зауважив Данило.
— А правда, — згодилися козаки.
— Значить, їм легше, ніж нам,— докінчив свою думку Данило.
— Начебто, — озвався й Одинець.— А згадайте, скільки польські війська по всій Західній Русі товклися в дванадцятому році. Аж до Москви були добралися. А позаминулого року? Навіть козаків потягнули за собою. Знову до Москви досунулись. Подумайте тільки: скільки міст і сіл сплюндрували вони, скільки збитків простому люду заподіяли. А хіба це перший раз?
— Мабуть, поки московський цар не прийме нас, усіх руських людей, що під Польщею та Литвою, під свою руку, магнати й шляхта нам тут, на Україні, за шкуру сала заллють немало,— подумав уголос Данило, пригадуючи розмову із Сагайдачним.
— А таки так,— згодився Одинець.— У давнину, коли Русь єдина була, коли князі міцно владу в своїх руках тримали, вороги, які нападали, ніколи безкарними не лишались, завжди одержували по заслузі. Польським панам теж не раз добряче діставалося.
У Москві козаків розмістили на посольському подвір'ї, їм видали государеве жалування й харчі, звеліли чекати. Нарешті 26 лютого 1620 року до них завітав сотник Яков Вєсков д запросив усіх у Посольську палату. До кремля йшли пішки. Козаки розглядали боярські тереми, купецькі садиби, дивувалися з великої кількості церков. Біля собору Василія Блаженного зупинилися, замилувалися його куполами. Довго приглядалися до Спаської вежі, задивлялися на дзвіницю Івана Великого.
— Вищої споруди на Русі немає,— сказав Одинець.
— І щось написано на ній, — заскалив око Петро Сокира.— Тільки кручено так, що нічого не второпаєш.
— Ізволєнієм святия троїци повєлєнієм велікого государя царя і велікого князя Бориса Федоровича всея Русі храм совершен и позлащон во второе лєто государства їх 108,— прочитав Одинець.— 1600-го року, по-нашому, то буде.
— Стамбул і багатий і гарний, але Москва краща,— сказав Данило. — Тут усе ніби своє, ніби рідне.
Біля Посольської палати стояли стрільці. Вони дружньо посміхнулися козакам, ніби були з ними давно знайомі.
Приймали послів думний дяк Іван Грамотін та дяк Сава Романчуков. Статечно розмістившись за довгим столом навпроти козацьких послів, вони почали розмову. Вів її в основному Іван Грамотін.
— Чи здорово вам їхалося? Чи немає якої-небудь нужди в харчах?
Петро Одинець уклонився, приклав руку до грудей:
— Ми щиро вдячні великому государю і великому князю Михайлу Федоровичу, всієї Русі самодержцю, за його жалування й харчі. А нужди в харчах не знаємо, панове.
— Писали царській величності з Путивля воєводи, князь Іван Борятинський та Микита Оладьїн, що ви приїхали до государя од усього Запорізького Війська з кримськими язиками. І путивльські воєводи вас відпустили з язиками до царської величності, — сказав Грамотін. — Об'явіть нам, про що саме Військо Запорізьке прислало до царської величності бити чолом, і де був з кримськими людьми бій, і як давно, і скільки ви піймали язиків.
Петро Одинець зібрався з думками й почав розповідати:
— Прислало нас усе Запорізьке Військо, гетьман Сагайдачний з товаришами, бити чолом государю, об'являючи свою службу, що ми всі хочемо йому, великому государю, служити головами своїми, як і раніше, так, як служили попереднім великим російським государям і їм повинність чинили, і на неприятелів ходили, і кримські улуси громили, і тому й нині служимо великому государеві. Ходили із Запорогів на Кримські улуси, а було нас десь 5000 чоловік. І була в нас з кримськими людьми битва по цей бік Перекопу, під самим муром. А було татар біля Перекопу 7000 чоловік, а на заставі було їх десь 1000 чоловік. І божою милістю і государевим щастям ми багатьох татар побили, і народу християнського багато з неволі визволили, і з цією службою, і з язиками послано нас до государя. І в тому воля бога й царської величності, як нас пожалує. А татар ми віддали раніше. Ми, Військо Запорізьке, всі головами своїми хочемо служити його царській величності і його царської милості до себе нині і наперед шукати будемо.
Данило слухав мову Одинця й дивувався — навіщо так блукати десь у захмарних висях, невже не можна сказати просто: хочемо однією сім'єю з людом російським жити, сукупно землю нашу від ворога боронити? А то: служби, милості, повинності... Хоча... казав же Одинець дорогою: з царськими послами треба говорити так, як заведено, як прийнято... Нелегко Одинцеві, ох нелегко... Аж упрів, аж чоло рясним потом покрилося: в палаті душно. А на кожному з них — і жупани, і кунтуш. Мимоволі упрієш. Йому, Данилові, теж стало млосно, хоч і не говорить нічого, а тільки думає, аби все скінчилося гаразд, аби царським дякам Одинцева мова припала до смаку.
Зрештою заговорив Іван Грамотін:
— Це ви добре робите, що царської милості шукаєте і служити йому, государю, хочете. І до царської величності бояр ваші речі, які тут почули, донесемо. А про них царської величності бояри царській величності донесуть, і яке на те буде повеління царської величності, вам відповідь буде. А ще ми хотіли б знати таке. Тут, у Російській державі, чутки ходили, що польський Сигізмунд-король учинив з турецьким мир і дружбу і на вашу віру хоче наступати. Тож об'явіть нам...
Грамотін мав довгу, широку бороду. Коли думний дяк говорив, вона смішно підстрибувала, тремтіла. Задивившись на неї, Данило став слухати через верх , та коли Одинець згадав про море, знову обернувся на слух.
— ...а на море, на турецьких людей ходити нам із За-порог заборонено, але не з малих річок. З інших річок, крім Запорогів, ходити можна. А про цісаря австрійського й про папу нам нічого не відомо: від нас ті краї дуже далеко. А на Крим нам ходити не заборонено. Ми ще раз царській величності чолом б'ємо, аби нас государ пожалував, як холопів своїх.
"Ти ба,— мало не вигукнув уголос Данило.— До чого ж мудро — і холопами будемо, тільки пожалуй. І навіщо така балаканина? Те холопство кожному в печінках сидить". Та роздумувати було вже ніколи: дяки встали — значить, перемови закінчено.
Встав і Одинець, а за ним і всі запорізькі посланці. Одинець низько, в пояс, уклонився дякам, а дяк — йому. Схилили голови перед царськими слугами й решта послів. Виходили з палати мовчки, не роззираючись і не перешіптуючись, як і належить поважним послам. Зате повернувшись на посольське подвір'я, у відведену для них жарко напалену світлицю, загомоніли один одному навперебій:
— Ну й дяки. Сидять, мов сичі, оком не мигнуть і в бік не глянуть.
— А бояри в Москві! У парчевих соболиних шубах, у височенних шапках, з бородищами!
— А мені найбільше сподобався наш Одинець. Так по-вченому чеше, мов колегію якусь кінчав, а не на Запоріжжі весь вік козакував.
— Аж дивно слухати!
— Та які ж тут дива, хлопці, — зрештою обізвався Одинець. — З чужоземними послами не раз говорити доводилось та й російських стрічав, цікавився їхніми звичаями. А в колегії і школі я вчився. Та ще й непогано.
— Ти ба, — аж за потилицю взявся Данило. — І де ж то?
— У Львові, братці. Успенське братство ще в 1586 році відкрило школу. Там ми вивчали слов'янську, грецьку й латинську мови, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, філософію, богослів'я, музику.
— Он як! — знову дивувався Данило.
— А ще вчився трохи і в єзуїтській школі чи то колегії.
— В єзуїтській? — не вірили козаки.— То ти, Петре, може, католик?
— Та що ви, хлопці. Так захотів батько мого— товариша. З православних там нас кілька було. Товариш мій звався Богдан Хмельницький. Його батько Михайло Хмельницький служив колись у Жолкевського, а той завжди допомагав підбирати учнів. От він і наполіг, аби Михайло послав свого сина в колегію. Ми слухали все, що говорили нам єзуїти, а своє думали: недалеко той час, коли й сліду від вас не залишиться на нашій землі. Богдан був славним товаришем. Латинь йому легко давалася. Та хіба тільки латинь?! Усе. Коли б не православний, першим учнем був би. Дуже здібний був хлопець. Католики його побоювалися. Особливо на диспутах. Навіть небилицю про нього вигадали було. Розповідали таке. Гуляв одного разу Богдан біля костьолу. Коли це підхопився вітер, страшний такий, страшний. Дерева хилить до землі, людей з ніг валяє. А його, Богдана, підхопив та й поніс. Аж тричі обніс навколо костьолу та й поставив на те саме місце, звідки підхопив. Так католики й казали: від цього хлопця буде велике гоніння на римську церкву.
— А Богдан що?
— А що? Сміється собі, жартує: доживем, побачимо. Летіли дні за днями. Відшуміли віхоли. Побільшали дні.
Данило з допомогою сотника Якова Вєскова знайшов купців, які збиралися побувати влітку в Криму, домовився про викуп сина й дружини.
21 квітня дяки склали грамоту, яку посли мали передати гетьману Сагайдачному.
Нарешті запорізьких послів прийняли царські бояри.
