Золота галера - Кулаковський Віталій
"Тримайся,— подумки наказав сам собі.— Не подавай виду, що ти розірвав би цього негідника на місці. Не надавай значення його лепету... Це ж старий, закоханий лише в самого себе, зазнайкуватий можновладець, який тільки й думає, що вся Польща тримається на ньому одному. Невже тобі, Даниле, вперше терпіти кривди й образи? Невже твої брати злиняють від того, що скаже про них якийсь Жолкевський... Скільки таких, як він, було і скільки ще буде, а народ український жив і житиме. Боляче слухати образливі слова, але що зробиш? Погубити себе легше всього..."
— От що, козаче, — погамувавши свої збурені почуття, зрештою обізвався Жолкевський.— Скажеш пану Сагайдачному, що поки що нема потреби... нам сукупно виступати... Адже ж татари й турки йдуть не на Польщу, не на Вкраїну, а лише на допомогу здрайці трансільванському — Бетлену Габору. А якщо вони повернуть і на наші землі, то це ж буде всього-на-всього звичайнісінький набіг здобичників, з яким я зможу справитися й сам. За звістку ж ще раз щирадяка, — потім швидко карбованими кроками підійшов до скрині, вийняв з неї шкатулку, дістав капшук.
— Ось тут, козаче, трохи злотих.— Думаю, що цього досить, аби викупити з неволі твоїх сина й дружину...
— Ваша ясновельможність, хіба ж я за плату? — Данило звів карі очі на гетьмана.
— Бери, бери,— підійшов Жолкевський упритул до нього, тицьнув у пазуху капшука.— Це не плата. Туркам будеш платити. А я дарую їх тобі. Зрозумів? Дарую... за твою чесність, за те, що ти не такий, як інші, як всі твої друзі, що нас у ложці води втопили б...
Данило опустив очі, прикусив язика, зціпив кулаки. "Боже, всемогутній боже, дай сили витримати".
— Іди, козаче,— почув ніби уві сні. Він уклонився й вискочив за двері.
Жолкевський знову підійшов до вікна, задумався. Невже доля перестала усміхатися йому? Все ж ішло так добре...
Він, як і всі правителі Речі Посполитої, був певний, що мир з Туреччиною досить міцний, що в Стамбулі їх вважають своїми спільниками у боротьбі з українським козацтвом. І от тепер... клятий Іскандер-паша зібрався в похід...
Ясна річ, не Бетлен Габор потрібен Туреччині. Султан хоче ловити рибу в мутній воді. Запахло поживою, от і преться в Європу. Фортеця Вац на півночі Угорщини муляє очі. Аякже... Ласий шматочок... Рукою подати до Чехії.,, та й зрештою до Польщі...
Яка близорукість! Думати про нові надбання тоді, коли під носом розбійники плюндрують давно придбане... Лотр Сагайдачний розгромив Кафу, Синоп, пограбував околиці Стамбула, а вони... Дочекаються, що він увірветься й у се-раль Османа II. Слава ж так запаморочила голову тому козацькому здрайці, що він ні перед чим не спиниться.
Згадалося, як в'їжджав Сагайдачний у Київ після погрому Кафи в шістнадцятому році, як славили його гречкосії з усієї України. Ще й зараз у вухах дзвенить грім гарматної й мушкетної яси на честь лайдака, урочистий благовіст схизматських дзвонів, захоплені вигуки київських зівак. Косматі попи стрічали його навіть з хоругвами, іконами, хрестами.
А він витеребився на білого коня, схиляє голову то в один бік, то в другий, кланяється, дякує... Куди ж... Другий Юлій Цезар...
Здрайця... Та що поробиш... Він закопилить губи ще й не так, якщо Іскандер-паша говоритиме одне, а чинитиме інше...
Ще в чотирнадцятому році румелійський бейлербей Ахмед писав йому, Жолкевському, що одержав від султана наказ будувати фортеці, щоб перешкодити запоріжцям виходити з Дніпра в Чорне море. Тоді він, Жолкевський, відповів бейлербею: "Якщо треба буде, допоможемо один одному проти спільних ворогів, ви зі свого боку, ми зі свого, щоб знищити їх дощенту".
У шістнадцятому році румелійський бейлербей пропонував йому, Жолкевському: "Будемо їх тіснити, я від Очакова, а ви з другого боку". Того ж року він, Жолкевський, висловив Іскандер-паші задоволення тим, що турки збираються розгромити запоріжців, і запевнив його: "Тих, що будуть ховатися у наших краях, будемо знищувати".
Ці клятви й обіцянки у вересні 1617 року було закріплено в Ярузі так званим Бушівським договором, за яким польська сторона зобов'язувалась платити данину татарам, не втручатися у справи Молдавії, Трансільванії й Валахії, зруйнувати прикордонні фортеці і заборонити козакам виходити в Чорне море.
Маєстат — велич.
До р о л і — до землі (rola (пол.) — земля, рілля).
Сераль — європейська назва султанського палацу
Іскандер-паша не забув про це, адже він, Жолкевський, не тільки поставив свій підпис на папері, а й через місяць змусив Сагайдачного підписати Вільшанську угоду... А тепер той же Іскандер-паша збирається, в похід...
А може, й цього разу вдасться порозумітися й розійтися так, як під Яругою? Дав би бог...
Отже, ніяких козаків! Хіба що... кілька десятків охочих стрільців. Так-так... охочих... Тільки ради того, щоб показати тому "главі Угорщини" Табору, що проти нього йде вся Східна Європа. Що угорського здрайцю готові бити навіть запорізькі здрайці... І таки не більше кількох десятків, аби не подумав Іскандер-паша, що він, Жолкевський, помирився з козаками, що забув свої клятви й обіцянки...
Тільки так! І не гаятись! Жодного дня, жодної хвилини. Швидше зайняти Молдавію, перетягти на свій бік Граціані! Іскандер-паша буде поступливіший, коли побачить, що вся Молдавія в його, Жолкевського, руках... І не тільки Молдавія, а й Волощина, й Трансільванія... Швидше розгромити Габора! Тоді Іскандер-паші нікого буде захищати, нікому допомагати!
Тож не гайся, Станіславе! Дій, як Цезар! Лаври переможця дістаються тільки тому, хто мужній, відважний, сміливий, тільки тому, хто йде вперед, не оглядаючись назад!
Обуренню козаків не було меж. Як тільки Данило, виїхавши за Жовкву, розповів про свою розмову з канцлером, вони зупинили коней і навперебій загукали:
— Отак і сказав: не хочу з Грицями вкупі воювати?
— Так і сказав. В огнище вкинувся і додав: хай ідуть до ролі альбо свині пасти.
— Ах він пика свиняча! Блазень смердючий! Очамрів він, чи що?
— І чому ж ти не заїхав йому в пику?
— Стримався якось. А руки так свербіли, так свербіли.
— Така свиня невдячна, а ще й канцлер. Якби не Гриці, то турки й татари і Жовкву твою і тебе самого давно захопили б.
— До Кракова й Варшави дійшли б!
— Всю Польшу сплюндрували б!
— А Сагайдачний з ним ще й під Москву ходив.
— Що було, те було. Більше не піде. Як розкажу йому про Гриців, зразу охолоне.
Поверталися назад тією ж самою дорогою, якою добиралися до Жовкви. Минали убогі села, ліси й переліски, діброви й левади. Спинялись на нічліг за наполяганням Кирила Осики в лісах. Смажили сало, варили куліш. Олексій Рябий уполював вепра — тому й м'яса було вдоволь.
— Вареників оце б з маком,— пожартував Данило, скоса поглядаючи на Кирила Осику.
— То в чому ж справа? — вигукнув Петро Сокира.— Завтра можемо й покуштувати.
— А де б то? — обізвався Кирило Осика.
— Як де? В моєї Килини. До Вільхівки — палкою кинути, і майже по дорозі, ну якогось там півгону вбік.
— А що, хлопці? — заблищали очі в Данила.
— А чи не вийде так, як у Лисянці? — засумнівався Кодряну.— Пан живе в селі? Чи де?
— Таж у селі... Влітку тільки. Правда, я з села на Січ махнув давно, то як там зараз — хтозна.
— Як вовка бояться — в ліс не ходити,— кинув Кирило Осика. — У Лисянці викрутились, викрутимось і тут. Кажи не кажи, а шість чоловік — це ж сила!
— Та ще й яка сила! — ухопився за слово Сокира.— Шість козаків вартніші кількох десятків панських посіпак.
— Так чи не так, а боятися нам нічого,— зауважив Владислав Забродський.— Як же це — з неволі вирватись і додому не заскочити, жінку й дітей не побачити? Та коли б вони в мене були, то я за тридев'ять земель махнув би.
— Коли б оце мимо Полісся їхали, я теж не втерпів би, — підкинув і Кирило Осика.
— Поїхали, братці,— сказав Данило,— Веди, Петре. Тільки ж пам'ятай: батько Сагайдачний наказував не гаятися.
— А ми й не будемо,— запевнив Сокира. — Одна нога — там, друга — тут, на битім шляху, яким їдемо. Сини ж у мене, братці,— почав хвалитися він, — орли! Ще в пелюшках до шаблі тягнулися. А коли підросли — то хлопцями всього села верховодили. Панські полигачі інакше, як розбишаками, й не звали їх.
Добралися до Вільхівки десь опівдні.
Килина Петрова була вродливою жінкою: і чорне, заплетене в дві коси волосся, і тоненькі брови, і бліді щоки з невеликими ямочками, і великі сині очі — все в ній було привабливе, миле, ніжне. Хлопці Дем'ян і Роман, цибаті підлітки, були схожі на батька — високі, підтягнуті, сухорляві, сіроокі, гостроносі, довгорукі. Вони спочатку засоромлено тупцювали на місці, та коли мати, захлинаючись од сліз, кинулась на шию козакові з довгими вусами й закричала: "Петре, невже це ти?", теж підскочили до нього, обхопили за плечі й слідом за матір'ю почали цілувати його.
— Ну... досить, досить вам, — пручався Петро, витираючи сльози. — Дайте ж я на вас погляну. Я ж дев'ять років вас не бачив. Я ж і слова не чув про вас... Я ж і не сподівався вас уже побачити...
Як тільки Килина й сини випустили його зі своїх обіймів, він почав знайомити сім'ю з побратимами.
— І на каторзі разом, і на Січі разом, і в дорозі разом. Одним словом, Килино, всі ми — нерозлийвода.
— Ой лишенько, — заметушилася жінка, — гостей повна хата, а в мене ж... Борщу тільки на трьох... Та й каші не більше... Доведеться зачекати... Вибачайте вже... Я зараз... Я швиденько...
* В огнище вкинутися — скипіти, розсердитися.
— Килино, — зупинив Петро дружину,— не метушись. У нас є що поїсти. Козак завжди возить усе необхідне з собою.
— І скажеш, Петре, таке, — махнула жінка рукою.— Який ти козак. Ти хазяїн сьогодні, а вони гості.
— Та ми ж, Килино... Та я ж заїхав на вас глянути... Скільки не бачив. Уже не сподівався...
— Мовчи, — взялася жінка руками в боки. — Не встиг у хату ввійти, а вже перечити починаєш? Де це ти такого набрався?
— Та що ти, Килино?! — знітився Сокира. — Та коли я перечив тобі? Ти ж мати в нас, — закліпав він винувато, глянув на синів.— А мати всьому голова. Так же, сини?
— Отож! — переможно вигукнула Килина. — А якщо так, то сядьте та й чекайте. Я зараз...
— То, якщо ти вже так вирішила, — несміло обізвався Петро, — то, може б, вареничками нас порадувала... З маком... Вони ж у тебе такі смачні, такі запашні, такі солодкі виходять...
