Золота галера - Кулаковський Віталій

У спальні з'явився Ібрагім.

— Що сталося? Чому такий гамір? — забурчав він.

— Османчик зник, — заплакала Меджіне.

— Зник? — засичав стоголовим змієм Ібрагім.— Куди?!

— Не знаю, паночку. Не знаю,— заголосила Марія.

— А ґулям 7 Стефан? — тицьнув купець ногою в обличчя Марії.

— Т-т-те-е-ж-ж н-н-е-м-ма,— стала заникуватись Марія.

— Ах ти ж свиня погана! — зіпонув Ібрагім не своїм голосом і почав гамселити її ногами під боки, в спину, в голову. Марія звивалася, глухо стогнала. В неї заюшилися кров'ю губи, ніс, усе обличчя, а він не вгавав і на хвилину, аж поки не зачепився за неї і сам не впав на підлогу. Піднявшись, плюнув на Марію й поплівся до своєї кімнати. Слуги відлили Марію, відтягли в комірчину.

Цілий тиждень нипали слуги по місту — і все марно: дітей ніде не було. Нарешті знайшовся якийсь рибалка, який бачив їх біля пристані, а там і на військовій галері.

77 Гулями — хлопчики-раби, скути чоловічого роду.

— Вони втекли! — закричав Ібрагім.— Це кяфір той потягнув мого Османа! Це він, клятий!

Ускочивши в комірчину, де все ще лежала Марія, він знову накинувся на неї.

— Це ти підмовила свого виродка, щоб тікав додому?

— Паночку,— зібралася з силами Марія й поповзла до Ібрагімових ніг.— Я ж обох їх вигляділа, вигодувала. Як же могла б я відпустити їх? Я ж мати, паночку!

— У-у, кяфірка! — завив Ібрагім.

Він вискочив на подвір'я й попрямував у місто. З'явившись до джебеджібаші, заголосив:

— О аллах! Навіщо ж ти нараяв зв'язатися з цим славним агою? І сам постраждав, і на нього даремне нарікаю.

— Чому ж ти нарікаєш на мене, Ібрагіме? — здивувався джебеджібаша. — Скільки зброї полишив кяфірам, скільки збитків завдав султанові... Тебе хотіли послати пайзеном на галери... Ледве відговорив, а ти, невдячний, так оце відплачуєш мені?

— О мої галери! О мої сандали! — викрикував Ібрагім.— Я жебраком став, я все втратив...

— Тому тебе й простили, Ібрагіме,— сказав джебеджібаша.

— Але ти, шановний баба , мусиш мати совість, я не скупився перед тобою. Допоможи... Розживусь — віддячу...

— Чим же я можу допомогти тобі?

— У мене зник син — утік на галерах, що повезли зброю до Аккермана. Передай бейлербеєві, аби затримав його і його спільника — кяфірського виродка — та повернув сюди. Зроби ласку, шановний баба.

— Ну, це інша річ,— просвітлів джебеджібаша.— Це можна... Це зробимо. Я не забув твоєї щедрості, Ібрагіме. Не встигнуть кораблі зупинитися в аккерманській пристані, як даруга накаже знайти дітей.

Через тиждень Марія піднялася й почала помалу шкандибати. Меджіне зразу ж покликала її до себе.

— Ти заслужила найжахливішої кари, і ти її не уникнеш,— сказала люто.— Але, коли хочеш лишитися живою, шукай дітей. В Галаті їх нема. Іди в Стамбул і не повертайся доти, поки не знайдеш. Тільки не надумайся тікати. На твоєму лале — ім'я господаря, а його знають усі!

Марія мовчки вийшла. В неї все нило всередині. Вона видибала за огорожу, попрямувала до моря. Проминувши пристань, дісталася до пустирища, видряпалася на величезний, до блиску вилизаний водою камінь, опустилася у невелику заглибину й заклякла, не зводячи зору з моря. Воно злегка шуміло, зітхало. Хвилі набігали на берег, розбивалися об каміння, дрібними бризками розліталися вусібіч.

— Тобі легко, — прошепотіла,— ніхто не знущається над тобою. Ти само караєш і милуєш, кого захочеш. Ти могутнє, тому ніщо не страшне тобі. Допоможи, море, мені бідній і нещасній. Принеси мого Степанка й... мого Османчика живими й здоровими або ж скажи хоча, де вони поділися... Або ж забери мене, покрий отими невгамовними хвилями, опусти на своє дно, дай спочити... Навіки спочити...

Підвелася й пошкандибала до перевозу. Та кого не просила, ніхто не згоджувався везти її до Стамбула.

— Ти тікаєш, — дивлячись на лале на її шиї, сказав один рибалка, — і я допомагатиму тобі? Та хіба ти не знаєш, яка спіткає кара мене?

Марія поплелася назад до вілли.

*

Баба — шанобливе звертання до старшого.

Даруга — правитель міста з поліцейськими функціями.

Лале — залізний нашийник у полонених.

Підійшла до комірчини, присіла на порозі.

Море шуміло. Сплески хвиль об каміння долинали до вілли, заколихували. Марія незчулися, як задрімала. Та нараз яскраве світло різонуло очі. Вона підхопилася на ноги — була глупа ніч. Пристань і вся Галата палали, мов величезне багаття, клекотіли, наче море в негоду. Лунали постріли, стогони, прокльони. Горіли кораблі, будинки, дерева.

— Буткали! Буткали! Буткали! — лунало звідусіль.

— Козаки! — прийшла до тями Марія.— Боже мій, боже мій! Де ж ви, дітоньки мої! Гляньте на море! Там сяє золота галера! Витязі прийшли! — заломила руки й знову кинулась до моря.

А назустріч бігли, стріляючи з пістолів і розмахуючи шаблями, чоловіки в гостроверхих шапках.

— Дітоньки, де ви? — підбитою чайкою квилила Марія.— Степанку! Османчику!

— Ми тут, мамо! — долинуло з темряви.

Вона зупинилася, осліплена відблисками пожежі, перелякана голосом сина, що вчувся.

— Ми тут, мамо! — тепер обізвалися вони разом — Степанко й Османчик — десь зовсім близько.

Марія знетямлена крутнулася на місці, кинулася вперед — і відразу помітила їх, осяяних загравою, поблизу пристані. Підлетіла до дітей, обхопила обох:

— Знайшлися... Таки знайшлися. А я ж...

Із темряви виринув високий розхристаний козак.

— Мамо! Це ж татко! — закричав Степанко.— Це ж ми привели козаків!

— Маріє?! Чому ти спинилась? — вигукнув Данило.— Бери дітей і мерщій до кораблів!

— Обох?! — сплеснула вона руками, розгублено вп'ялася заплаканими очима в Османчика.

— Нене Міріам! Не кидай мене самого! — вхопив її за руку Османчик. — Я хочу з Степанком! Я не хочу тут залишатися.

— Маріє! Швидше! Швидше! — благав Данило. — Козаки відходять. Яничари наближаються.

Стрілянина наростала. Козаки, відстрілюючись, повільно відходили до пристані. Попереду них бігли визволені невільники, за багатьма плелись зв'язані турки. Марія помітила біля одного козака товстого клишоногого турка, що, опираючись, цурганився за ним. Вона підскочила до козака, зупинила його:

— Козаче! Відпусти. Це ж Ібрагім.

— Ібрагім? — здивувався козак.— То й що? Святий якийсь, мо'? Поглянь тільки. Пузо — як барило. Багач! Знаєш, скільки за нього полонених можна викупити?!

Степанко й Османчик підскочили до них.

— Це ж татко Ібрагім, — скривився Османчик.— Пустіть його...

— Маріє? Що тут таке? — метнувся до дружини й дітей Данило,— Петре,— побачив, що там Сокира,— відходити пора. Що сталося? Чому гаєтесь?

— Даниле,— простягнула до чоловіка руки Марія.— Це ж мій господар. Він... Він... Простіть його, відпустіть...

— Пусти, Петре. Бог з ним. Хай живе. Нема часу розбиратися, хто прав, хто ні. Он яничари біжать, нас оточити хочуть, — кивнув назад Данило, підняв Степанка на плечі, вхопив Марію за руки й кинувся до пристані.

— А я? — заверещав Османчик.— Я теж з вами! Я теж...

— Лишайся, синку, з татком, — простогнала Марія.— Лишайся. Будь розумний... Прощай, синку...

— Прощай, Османчику! — крикнув і Степанко.— Я ніколи не забуду тебе.

Ібрагім підбіг до сина, нахилився над ним:

— Не плач, синку, не плач...

З темряви виринула низькоросла постать з величезним клунком на плечах. То був Мустафа. Визволений козаками з турецької галери, він устиг когось пограбувати й тепер поспішав слідом за козаками до пристані. Помітивши Ібрагіма, Мустафа вихопив з-за пояса ятаган, яким обзавівся під час грабежу, й кинувся до купця.

— А, це ти, негіднику! — дико закричав і вдарив у груди Ібрагіма ятаганом.— Знай, як продавати на галери правовірних мусульман!

Ібрагім важко захрипів, розпростер руки і впав ниць на землю. Мустафа підскочив до Османчика, заніс ятаган над його головою. Та Марія була вже тут. Вона вхопила татарина за руку:

— Зупинись, оглашенний!

— А, — вирячив очі Мустафа,— і ти, красуне, тут! Продала мене, а тепер хочеш додому разом з усіма своїми виродками добутися. Не вийде, голубко. — Мустафа замахнувся ще раз, але й цього разу не встиг опустити ятаган: Петро Сокира вистрелив Мустафі прямо межи очі.

— Навіщо ти? — зойкнула Марія.— Він же визволив вас минулого року. Це ж Мустафа...

— Я не знав,— стягнув шапку з голови Сокира.

— Нене Міріам,— схлипнув Османчик,— татко Ібрагім помер...

— Маріє, — знову підскочив до дружини Данило, що встиг віднести Степанка на галеру,— збожеволіла, чи що? Кругом же турки! Тікаймо швидше.

— Бери Османчика, Даниле, тікаймо,— заметушилася Марія.

— А татко, нене Міріам? — вхопився за Маріїну спідницю Османчик.

— Татко загинув, синку. Його вже не врятуєш. Будем рятуватися самі, — відповіла Марія.

Відбиваючись від яничарів, що нахлинули скопом, козаки почали відходити до пристані.

Горіла Галата, дзвеніли шаблі, важко скрипіли сходи на пристані.

З

Сходило сонце, багрянило дрібне хвильовиння. Козаки зірко вдивлялися в далину, проте переслідувачів не було видно.

— Ну й добре,— промовив, запалюючи люльку, Бородавка,— можемо спокійно й поснідати. Передайте по всіх човнах: суши весла! Налягай на тараню й саламаху!

Козаки розв'язували шкіряні лантухи з сухарями й таранею, відкривали барила з саламахою. Мовчки снідали. Наситившись, запалювали люльки й, простягнувши ноги, мостилися на короткочасний спочинок.

— Заспівай щось новеньке, батьку Семене,— звернувся Бородавка до кобзаря Шукайдолі. Той витягнув з-під лави кобзу, настроїв, задумався.

— Про нас! — гукнув Петро Сокира з сусідньої чайки.

— Про те, як ми турка били, — підкинув Кирило Осика. Кобзар підняв очі до неба, вдарив по струнах, густим

старечим басом заспівав:

А в неділю пораненьку

Зібралися громадоньки

До козацької порадоньки.

— Гарна пісня, — загомоніли козаки. — Гарна. Дай боже здоров'я тобі, Семене.

Кобзар продовжував перебирати струни. Вони бриніли, стогнали, рокотали. Старечий голос то гучнішав, злітав угору, дзвенів міддю, то знижувався до тихого шепоту:

Біжать, пливуть човенцями,

Поблискують весельцями,

Ударили з самопалів,

З семип'яденних запалів.

Півсоткою із гармати.

— Братці! — обірвав пісню грізний голос Яцька Бородавки.— Нас доганяють турецькі каторги!

Козаки оглянулися: більше десятка галер, поблискуючи проти сонця байраками на щоглах, наближалися.

— Наляж на весла! — гукнув Бородавка.

Чайки рвонули вперед. Та галери теж наддали ходи.