Золота галера - Кулаковський Віталій

Суворі, похмурі, одягнені в соболині шуби й високі шапки, вони мовчки потиснули козакам руки й застигли в німім чеканні. Думний дяк Іван Грамотін, ставши навпроти козаків, нагадав, у якій справі вони прибули до Москви і що гетьман та все військо писали цареві в своєму листі, відтак повідомив, що все те відомо цареві, і він за те їх похваляє. На закінчення Грамотін просив козаків вибачити за те, що їм не довелося бачити царя, не ображатися, адже прийшли вони в Москву перед постом, а в піст у царя ніякі посли й іноземці не бувають, бо він їздить молитись по святих місцях.

— І велів вас великий государ наш відпустити, а з вами велів його царська величність послати своє государеве жалування гетьману і всьому війську грошима 300 карбованців. А відпускаючи, жалує вас царська величність своїмцарським жалуванням: грошима, і комками, і тафтами, і сукном, і шапками.

Слухати через верх — слухати неуважно, не вникати в сказане.

Тафта — цупка глянсувата шовкова або бавовняна тканина.

Поверталися назад наприкінці квітня. Поспішали, адже знали: гетьман непосидющий, довго сидіти на однім місці не любить. Запізнишся — шукай тоді вітра в полі, а лист, казали дяки, треба вручити якнайшвидше.

— Заїдемо в Київ,— сказав Одинець.— Сагайдачний полюбляє Київ. Може, й нині у Братському монастирі давніми книгами тішиться із вченими чорноризниками.

Данило від задоволення аж загойдався в сідлі. Він давно хотів просити Одинця, аби дозволив заїхати в Київ, до тестя, на рідну хатину глянути, якщо збереглася.

До Києва добралися на початку травня. Цвіли сади. Світло-зелене листя дерев упереміжку з рожево-блідим цвітом покрило всі пагорби й долини. Біляві хатинки під потемнілими солом'яними капелюхами крадькома визирали з-за густих вишняків та кущів жасмину. Данило зразу ж поспішив до Щекавиці, заскочив у свій двір. їхня хатинка, облупившись, сумовито блимала порожніми вікнами. Попробував відчинити двері — вони були замкнені. Заглянув крізь вікно до середини — пусто. Ні одягу, ні взуття, ні будь-якого начиння. "Очевидно, старі все до себе перенесли", — подумав. Попрямував до хати Маріїних батьків. Стежечка, поблукавши поміж дерезою, вискочила на невеличку терасу й уперлася в стареньку лісу. Данило ступив на перелаз. Кирило Пасинок, Маріїн батько, сидів на призьбі й плів кошеля. Сива кучма кучерявого чуба закривала півлоба, затуляла вуха, спадала на шию. Довгий ніздрястий ніс мало не торкався ручки кошеля.

З хати вискочила мати з шитвом у руках.

— Хто це лякає тут нас? — примружила очі, розглядаючи Данила.

— Та це я, мамо. Данило.

— Данило? — зупинилася вона на півдорозі, випустила на землю полотнину з голкою, приклала руку до грудей.

— Як же це? — зойкнула.— А Марія ж де? Підхопився й тесть, зашкандибав неслухняними ногами

назустріч.

— Слава богу,— промовив.— Де ж ти барився так довго? А Марію ж куди спровадив?

72 К о м к а (камка) — старовинна іранська шовкова тканина з кольо-

ровими візерунками.

Данило обняв тещу, міцно поцілував, почоломкався з тестем, опустився втомлено на призьбу.

— Ординці нас у полон захопили під Лисянкою. Марія й Степанко ще й досі в неволі, а я взимку вирвався...

— Степанко? Дитинка у вас знайшлася, чи що? І воно в неволі?..

— В неволі... — зітхнув Данило. — Марія тікати нам помагала, а його тільки й крайком ока бачив, та й то не знав, що то мій син.

Теща захлипала, тесть витер рукавом почервонілі очі, став доставати кисет із тютюном.

І як же воно далі буде? — переплакавши, запитала

теща.

Данило розповів про зустріч з Марією.

— Ми грошей трохи зібрали, — обізвався тесть. — Догадувались, що ви в неволі. Бери, сину, їдь у Крим.

— Хіба йому можна? — скинулась теща. — Він же втік звідтіль. Пізнають. Вочевидь пізнають. І Марії й сина не виручить, і сам знову в ярмо влізе. Він молодий, здоровий — зразу якийсь нехрист оком накине.

— Тоді, — глянув на жінку Кирило, — нам випадає, чи що? Хто ж іще відважиться вибратися у те пекло?

— Не треба нам нікому вибиратися — ні мені, ні вам, обізвався знову Данило.— Я домовився з одним московським купцем. У вересні зустрітися маємо у Черкаську на Дону. Він обіцяв викупити і Марію, і Степанка.

— Так чого ж це ми посідали тут? — спохопилася теща. — Хіба хати нема. Кириле, чого ж це ти не кличеш Данила до хати?

Хата в одну кімнату з просторими сінями пахла сіном, складеним на горищі, чебрецем і материнкою, пучечки яких були позатикані за сволоком і в сінях, і в кімнаті. Як і тоді, коли він, Данило, вперше побачив Марію, на комині сердито дивились один на одного набурмосені півні, пригнувши настовбурчені голови до землі. На жердці висів верхній одяг господарів, у кутку, біля печі, стояли рогачі, кочерга, дерев'яна лопата для хліба, на печі мурликав старий-старий кіт. На столі, застеленім домотканим обрусом, лежала паляниця й стояла солянка. В суднику поблискували череп'яні миски, на комині лежали акуратно настругані соснові скіпки, стояв світець.

"Усе, як було, подумав Данило, тільки Марії нема..."

Теща поставила на стіл солоні огірки й капусту, вареники.

Під час обіду Данило розповів про поневіряння на турецьких каторгах, про знущання наглядачів.

— Багато нашого люду в Криму й Туреччині? — запитав тесть.

— Багато, тату, дуже багато. На всіх кораблях наші працюють, у всіх господарів наші бідують. І в Криму, і в Туреччині, і в інших країнах, турецьким султаном поневолених, нашого люду чималенько.

— Мабуть, нікому так тяжко не доводиться, як нам, — схилив голову на руки Пасинок.

— Болгарам та сербам теж погано, тату. їхні землі турецькі беї грабують день у день.

— А нас ще й ординські здобичники... І польські магнати та шляхтичі. Куди не кинь, та все клин. Там пан, а там людолов. І волі, і спокою катма. Недарма ж у пісні співається:

Зажурилась Україна, Бо нічим прожити.

— У тій пісні, тату, є й інші слова:

Годі тобі, пане-брате, Ґринджоли малювати, Бери шаблю гостру, довгу Та йди воювати.

— Воювали вже не раз, — зітхнув Пасинок, — та що з того? Очевидно, мало сили в нас.

— Ми оце в Москві були, листа від гетьмана Сагайдачного возили.

— Царю? — не повірив тесть.— Сагайдачний, кажеш, написав цареві листа?

— Сагайдачний, тату.

— А він, подейкують, за поляками руку тягне.

— Де там за поляками,— заперечив Данило.— Мусить робити так, як вони хочуть. А сам про інше думає. У тому листі він просить царя, аби прийняв нас під свою руку.

Пасинок перехрестився:

— Дав би бог дожити й нам. А то пани-ляхи так у печінки впеклися, що вже й несила терпіти.

— Що несила, то несила,— додала теща. — Чинш плати — і злотими, і житом, і вівсом; шарварки й ґвалти відбувай, коляду і волочобне давай. Коли б не козаки, то й церкви вже не бачили б.

— А не бачили б,— заговорив знову тесть. — Як позаторік козаки піймали на Звіринці протопопа Грековича й послали під лід воду пити, трохи менше надокучати стали.

Вранці Данило помчав до лаври, де його чекали друзі — пора було рушати далі.

За два дні депутація добралася до Черкас, де застали Сагайдачного.

Гетьман вислухав Одинця, розпечатав листа, став читати. Мовчки перебігав рядок за рядком, задоволено усміхався в посивілі вуса. Раптом лице його напружилось, тінь здивування пробігла по ньому:

— "І ти б, гетьман Петро, і все Запорізьке Військо жалування наше прийняли б. А на кримські улуси нині вас не посилаємо, тому що кримський цар Джанібек-Гірей на наші великі держави і сам, і царевичі, і князі, і мурзи його не ходять і людям нашим шкоди не чинять ніякої, а тому і наші люди кримським улусам шкоди ніякої не чинять".

Прочитав, поглянув на печатку, опустився на лаву, заслану квітчастим килимом, задумливо повторив:

— А на кримські улуси вас не посилаємо...

Я думаю, батьку,— обізвався Одинець,— ці слова не означають, що нам забороняється ходити на турка й татарина...

Гетьман підвівся, заклав руки за пояс, пихнув люлькою:

— Звісно, не означають, — згодився.— Однак такі походи цареві не бажані.

Та це тому, батьку,— знову заговорив Одинець,— що Джанібек-Гірей на російські землі нападів не чинить. А на наші? Щороку людоловів посилає. Так чому ж ми маємо сидіти склавши руки?

— Тисячі наших рідних і близьких в агарянській неволі гибіють, а ми сидітимемо? Наші землі спустошуватимуть, а ми мовчатимем? — вигукнув, не стримавшись, Данило.

— Ні, — рішуче мовив Сагайдачний. — З його царською величністю, думаю, ми порозуміємось. Одним листом не обмежимось. І одним посольством. Це тільки початок. А поки ворог наші землі плюндрує, доти ми будемо битися з ним, доти будемо й на його землі ходити, і недруга нашого в його рідній хаті бити, невільників з його пазурів виривати. Отак, друзі мої. А вам спасибі за службу. А в нагороду кожному по дамаській шаблі й турецькому пістолю дарую. Можете спочивати.

— Ні, батьку, нам про спочинок думати рано, — сказав Данило.— Коли Україна в ярмі — не до спочинку.

Сагайдачний підійшов до нього, міцно обняв, поцілував.

— Святу правду мовиш, козаче. То як — домовився з купцями?

— Домовився, батьку, домовився.

— От і добре. Поспішай тоді на Запоріжжя. Звідти має вирушати на Дон козацька чата. Здається, донці збираються до турків у гості.

— Спасибі, батьку, за пораду, — вклонився Данило,— Сьогодні ж і вирушу.

— Опівдні і мої гінці будуть їхати, — сказав гетьман.— їдь з ними. Безпечніше й зручніше буде.

б

Питання про похід польського війська проти полчищ Іскандер-паші вирішував, звісно, не один Станіслав Жолкевський, хоч він після 1617 року обіймав досить високу посаду — канцлера Речі Посполитої. Воно обговорювалось і на засіданні королівської ради 15 червня 1620 року. Тут висловлювались різні міркування, але більшість присутніх наполягала, щоб військо обмежилось охороною кордонів і не переходило їх. Проти такої думки виступив підканцлер єпископ луцький Липський (Жолкевський не був присутній на раді). Єпископ наполягав на негайному оволодінні Молдавією.

Король Сигізмунд III підтримав підканцлера і віддав наказ Жолкевському вступити в Молдавію, а там діяти за власним розсудом. Цей наказ Жолкевський одержав у Барі.

10 серпня несподівано ударила гроза. Гігантські блискавиці панахали затягнуте чорним хмаровинням небо, із страхітливим гуркотом падали на землю, запалювали дерева й будівлі.

Дивлячись на пожежі, Жолкевський ревно молився.