Золота галера - Кулаковський Віталій

Ніхто, мабуть, у нашому селі таких не зварить...

— Мати в нас така,— обізвався Дем'янко.

— Усе в неї найкраще, — додав Роман.

— Правильно, хлопці,— підтримав Петрових синів Владислав Забродський, — матка — то найкраще на землі. Вона й народила вас, і вигодувала, і виростила, і на путь істини наставляє. Одним словом, людей з вас робить.

Килина розпалила в печі, поставила воду на окріп, звеліла синам товкти мак, а сама кинулась до сусідів позичити сироватки. За хвилину вона вже місила тісто, розкачувала його на стільниці. Не встигли козаки випалити по люльці, як на столі парувала макітра з варениками, а в мисці золотисто поблискував мед, принесений Дем'яном і Романом від діда.

— Сідайте, сідайте, — припрошувала Килина козаків. Данило дістав карафку з горілкою, в'язку тарані. Налив усім по чарці.

— А хлопці ж як? — глянув на Дем'янка й Романа Олексій Рябий.— Старалися так... Аж на другий кінець села бігали...

— Ми не п'ємо, — промовив Роман.— Рано ще, дядьку.

— Хай підростем, станем козаками, тоді вже,— додав Дем'ян.

— Тільки знайте, — всміхнувся Олексій, — козак п'є лишень тоді, коли нічого робити. А байдикувати йому майже не доводиться, завжди робота є: то ліс треба рубати та до Дніпра тягати, то чайки рихтувати, то військову справу опановувати, то в похід іти. А в поході горілки ані краплі не можна. Отак-то.

— І правильно,— промовив Дем'янко.— Дід Охрім казав: хто в чарку заглядає, той розум пропиває.

Вареники в Килини були й справді смачні. Покуштувавши їх, козаки забули й про горілку, і про тараню, й про капусту, що внесла Килина з комори.

— Ех, коли б моя жінка коли-небудь щось подібне зварила,— зітхнув Кирило Осика. — Правда, потапці в неї з салом теж непогані бувають.

— Та куди тим потапцям до цих вареників, — обізвався й Кодряну.— Куштував я одного разу потапці — хліб підсушений та й усе. Правда, коли до них гаряча рибна юшка, то й непогано. А це... пальці облизував би.

— А пухкі ж які, — задоволено говорив Данило.

— В роті так і тануть, — усміхався Забродський.

— Моя Килина така вже. Як спече або зварить, то ніхто нічого поганого не скаже. Як весілля в кого, або хрестини, або поминки, так її й кличуть. Краще неї ніхто вже не зготує.

— Бачу, Петре, який ти був, такий і зостався. Любиш поговорити, — сказала дружина.— А самому свою жінку хвалити нічого. Хай люди побачать, яка вона в тебе, та й скажуть своє слово.

— А що тут казати, — вихопився Олексій Рябий.— Крім доброго слова, нічого іншого не скажеш. Коли б мені таку жінку, я й лиха ніколи не знав би, і на інших зизим оком не поглядав би.

— У мене Горпина теж до страв придала, але ти, Кили-но, — додав Кирило Осика, — набагато її перевершила.

Данило їв мовчки. Його Марія все готувала теж смачно, але ж... Як-то вона зараз? Що робить? Що думає? А Степанко?

Глянув на Сокириних хлопців* Серце щемно занило, бентежно забилося. Коли ж його дитина побачить рідний край, обніме батька, притулиться до дідуся й бабусі?

Маріє, кріпись.

Жди, рідна. Вір.

Пообідавши, козаки подякували господині й почали збиратися в дорогу.

— І ти? — взялася в боки Килина й підступила до Петра.— З якого це часу ти сам став вирішувати, що робити і як бути? Га?

— Та я...— розгубився Петро.— Хіба я сам? Це ж товариство так поклало. Ми ж посли...

— Ти баМ — сплеснула руками Килина.— А може, ти мій чоловік?!

— А я хіба що? Кажу ні? — розвів руки Сокира.

— А якщо мій чоловік, то й слухай мене, а не товариство. Поблукав десять літ — і досить. Пора й честь знати. Дітям раду треба давати. Пан почав їх на панщину замість тебе гонити.

— Хай він... Хай він... Удавиться тією панщиною, як нечистий галушкою,— закричав Петро.— Хто козаком хоч день побув, той панщини й години не— робитиме. Я пятнадцать літ на його полі за плугом ходив. Дев'ять літ на каторзі веслував. Досить з мене!

— А з мене? — звузила очі Килина.— І панщина, і господарство, і діти? Теж п'ятнадцять літ. Поки ти дома був, ще сяк-так було, а як сама з ними зосталася, знаєш, скільки натерпілася? — схлипнула Килина.

Петро підійшов до неї, обняв.

— Килино,— промовив,— ми ж тільки стрілися, а ти вже так напосілася на мене. Люди ж стоять, слухають усе...

— А люди — то що? Жінок не мають? Не слухають їх, чи що? Та що ж то за чоловік, який жінку не шанує?

— Та я ж... шаную тебе, Килино. Дев'ять років день і ніч про тебе думав. Коли б ти знала, скільки снилась мені...

— От що, Килино, — підійшов до них Данило. — Жінку треба і шанувати, і поважати, і слухати. Без цього ладу в хаті не буде. Я ось теж... без своєї... як без рук... Але ж... У Крим треба їхати, її з дитиною рятувати, в неволі вона, а гетьман до Жолкевського попросив поїхати. Справа дуже нагла. А Жолкевський, трясця його матері, дибки став. Що скаже тепер батько Сагайдачний? Не будемо ж чекати людоловів на печі. Гукне: "В похід, братці!" — і всі підемо. Мати, батько, жінка, діти — всі рідні, та рідний край — дорожче, Килино. Коли йому небезпека загрожує, всі маємо на його захист ставати. Мучились дев'ять літ, ще рік-два якось переб'єтесь. У вас же сини, Килино, уже дорослі, господарі уже...

— А так, хазяєчко, — наблизився до неї Олексій Рябий.— Петро всю дорогу про тебе говорив, так хвалив, що ми вже й боятися почали, аби не перехвалив. А синів! Коли б ти тільки чула, Килино... Але ж козак сам собі не хазяїн.

— Та який же він козак? — прудкокрилими ластівками злетіли вгору брови Килини.

— Як?! — підскочив до них Владислав Забродський.— Сам Яцько Бородавка нас козаками проголосив! А гетьман Сагайдачний навіть одягом козацьким наділив. А справу яку доручив! Подумай тільки. До самого канцлера нас послав!

— У саму Жовкву! — докинув Кирило Осика. Сонце вже хилилося на захід. З-за лісу підіймалися

темно-сірі хмари.

— А до вечора уже й не так далеко, пани-товариші,—промовив Данило.— Вже кілька ночей спимо під відкритим небом. Намерзлися добряче. Чи не варто було б хоч раз переспати в теплі й безпеці? В Петра хата на дві половини та й хлів чималий. Помістимось усі — і худобі буде де притулитися, якщо негода нагряне. А небо ж, бачите, як супиться. Як не дощ, то сніг от-от сипне.

— Ми не проти, пане-брате,— зрадів Владислав Забродський. — Як гарно перепочинем, то й швидше їхатимем.

Козаки почали лаштуватися на нічліг: завели коней до повітки, засипали їм вівса в торби, внесли сіна в хату, розіслали на підлозі. Килина простелила рядна.

Та до спочинку було ще далеко. Не встигли козаки скинути чоботи, як із двору почувся лемент. Данило підійшов до вікна, прислухався.

— Якась жінка голосить. Нещастя трапилося, чи що? — знизав плечима.— Вийду послухаю.

За хвилину він повернувся.

— Вставайте, братці,—сказав.—Діло є. Пан здурів. Наказав челядникам нас піймати, в буцегарню зачинити. Каже, то не козаки, то самозванці якісь. Так оце жінка одного челядника попередила, щоб ми тікали.

— Козакам тікати порадила! — обурився Олексій Рябий.

— Так що ж будемо робити? — звернувся Данило до всіх. — І тікати не з руки, і челядників чекати не виходить. Боронитися завжди гірше, ніж нападати. Яка буде рада, хлопці?

— Ходімо до пана, — запропонував Стефан Кодряну.— Подивимось на нього, запитаємо, хто дав йому право нас самозванцями об'являти.

— Пішли, — підтримав Стефана Владислав.— А я його запитаю, чи він не самозванець, бува?

— Зарядити всім пістолі, взяти шаблі — і в путь,— скінчив розмову Данило.— Без мене нічого не чинити.

Челядники зустрілися за кілька кроків від Петрової хати. Всі були з шаблями, з добрячими киями. Данило мовчки полічив: чотирнадцять. "По два на кожного,— подумки зауважив. — Що ж... непогано..."

Челядники зупинилися перші. Старший серед них зняв шапку, вклонився:

— Панове козаки. Пан наш, їх мосць Григорій Терновий, веліли вам кланятися, про здоров'я запитати й до нього в гостину запросити. До їх мосці сусіди з'їхалися, день ангела їхньої доньки хочуть святкувати. Незручно ж якось їх мосці веселитися зі своїми друзями в той час, коли таке шановне товариство черствим куском хліба й сухою таранею пригощається в холодній хлопській хаті.

— Якщо кличе, то чого ж не піти? — повернувся Рябий до Данила. — Як, батьку отамане? Підемо?

— А чому ж не піти? — відповів Данило. — Тільки от ніяк второпати не можу: з якого часу запрошувати в гості почали киями?

— Та що ви, пани-брати? •— спохопився старший челядник. — Хіба ж киями з козаками воюють? До них і з шаблею підходити небезпечно. Киї у нас, братці, проти собак. Страх, скільки їх у селі розвелося.

Біля воріт панського двору стояли на чатах два челядники. Вони відчинили ворота навстіж, один з них приклав руку до грудей, схилив голову.

— Ласкаво просимо, панове,— промовив.

— Спасибі, спасибі, — усміхнувся Данило.— Але пам'ятайте, хлопці, коли гість у господі, то сторожа біля входу ставити нічого. Тож ідіть спочивати, а тут і наші козаки постоять.

— Та... та... як же це? — скривився челядник-воротар.— Пан же наказав.

Олексій Рябий підійшов до нього, поклав руку на пістоль, підморгнув.

— Ти що, чоловіче, не зрозумів, чи як? Кажуть же тобі... Воротар уклонився, відступив, потім прудко позадкував до челядні. За ним кинувся й другий.

— От так,— сказав Данило. — Хто ж на воротях тепер стане?

— А ми,— виросли з-за спин челядників Дем'янко й Роман.

— Ви? — здивувався Данило.— Та ви ж, хлопці, і зброї не маєте, та й молоді ще...

— Молоді,та ранні, дядьку,— старався басити Дем'ян-ко.— Нам на чатах не вперше стояти. Коли що не так, галасу наробимо,— він потягнувся до вуха Данилового і, коли той нахилився, прошепотів: — Усе село збіжиться. Ми вже декому сказали, а зосталим матуся перекаже. Так що... не хвилюйтесь, виручимо.

Челядник — прислужник.

Буцегарня — приміщення для тимчасового ув'язнення; холодна, темна.

— Що ж, добре. Як хочете стояти, стійте,— сказав Данило. — Тільки ж, хлопці, нікого чужого до двору не пускайте.

Старший челядник вискочив наперед, засокорив:

— А тепер, панове козаки, прошу йти за мною.

— Пішли, — спокійно мовив Данило.— Веди, чоловіче. Челядники непомітно почали розходитись за козаками,

намагаючись триматися по двоє біля кожного. Данило помітив це й пожартував:

— Друзі, нас збираються під руки брати, аби легше було на східцях триматися, чи що...

— Та де там,— закрутився старший челядник.— Та вам і підійматися не доведеться.