Золота галера - Кулаковський Віталій
Пан наш не любить у палатах веселитися. Він старовину полюбляє. Лицарських звичаїв дотримується. У склепі завжди гуляє. Каже: біля бочок з вином веселіше.
— У склепі? — зупинився Данило.— Як же це?
— А так. Кажу ж, біля бочок. Замість стільців там оклецки дубові, замість стола — колода.
— Ти ба',— чмихнув у вуса Данило. Підійшли до склепу. Козаки зупинилися.
— Проходьте, проходьте, панове,— кинувся відчиняти двері старший челядник. — Вас давненько тут чекають.
— Ні, чоловіче, — обізвався Данило.— Так у гості не кличуть. Хазяїна і близько нема, а ми, як свині, поліземо перші. Ні, ми не з таких...
— їх мосць у склепі, панове,— кивнув на двері челядник.— Вони вас вітати будуть за дверима.
— Ну що ж... коли так, то справа інша, — згодився Данило, повернувся до решти челядників, кивнув на двері. — Ну, так досить стовбичити за нашими спинами, хлопці. Рушайте попереду до склепу, ведіть у гості.
Челядники перезирнулися, нерішуче затупцювали на місці.
— Ну?! — взявся за пістоль Данило.— Довше вас просити?
Челядники посунули по схццях до дверей.
— Відчиняй! — наказав Данило старшому.— Чому завагався? Вина на всіх не вистачить, чи що?
— Не велено, пане отамане.
— Як-то не велено? Я хіба не велю? А може, повторити, чи як?
— Не гримай на нього, отамане, — обізвався Олексій Рябий.— Йому ж і справді пан цього не велів.
Олексій спустився східцями вниз, штовхнув ногою двері. Іржаві завіси заскрипіли, двері поволі відчинилися. Зі склепу війнуло сирістю, затхлим повітрям. Десь у кутку тьмяно блимала свічка.
— Ти тут, пане? — гукнув Рябий.
Склеп похмуро мовчав.
— То де ж хазяїн, хлопці? — насупився Данило до челядників.
— У покоях, панове, — закліпав повіками старший челядник.— Не встигли їх мосць підійти. Заходьте, вони зараз.
— Досить баляндраси точити. Діставайте, братці, пістолі! — наказав Данило. Козаки вихопили зброю. — Так будете заходити до склепу чи ні? — запитав Данило челядників.— Лічу до п'яти. Раз...
Челядники мовчки посунули униз.
— А шаблі мені, — простягнув руку Рябий.— Киї ось у цей куток. Навіщо ж при бенкеті отакі цяцьки. Заважатимуть тільки, — посміхнувся.— А ти ж чого роззираєшся? — гримнув на старшого.— Давай, давай!
Замкнувши челядників, він піднявся наверх, запитав Данила:
— А тепер як? Червоного півня пану подаруємо?
— Почекай, Олексію, — спинив товариша Данило.— Ми ж пана ще не бачили, не віталися з ним, не подякували за те, що запрошував у гості. Нечемно так. Пішли в покої.
Пана знайшли в спальні, на дні сундука з білизною.
— Добридень, пане Григорію, — вклонився Рябий.
— Як ся маєте, добродію? — схилив голову Заброд-ський.— Заждалися нас — та й придрімнули трохи? Чому ж тоді не в постелі, а в сундуку?
— Вилазь, вилазь! — торкнувся пайового плеча Данило.— Часу нема у піжмурки гратися.
Пан піднявся, виліз із сундука. Був він низького росту, круглий, як барило, сутулуватий, лисий.
— Тьху... Таке недоладне, а паном зветься, — сплюнув Кирило Осика.
— То як же це, пане,— повернув його обличчям до себе Данило, — гостей запросив, а сам ховатися надумав?
Терновий мовчав. Прикривши очі довгими поріділими віями й насупивши кошлаті брови, він похнюпився й злегка тремтів усім тілом.
— Холодно, пане? — поцікавився Олексій Рябий. Терновий нічого не відповів.
— Якщо холодно, то доведеться трохи погріти шановного господаря,— сказав Данило.— Пішли,— торкнувся він Тернового,— до склепу. Там же вино, закуска...
Терновий, підтримуючи спідні штани тремтячими руками, рушив уперед. Порівнявшись із світлицею, він тицьнув ногою у двері. Вони відчинилися, й на порозі виросла висока пані з розкішним посивілим волоссям.
У руках вона тримала невеличку, інкрустовану золотом і сріблом скриньку.
— Оце все, що ми маємо, — простягнула вона Данилові.
— Що це? — не зрозумів той.— Навіщо?
— Тут гроші,— пояснила пані.
— Бери, бери, Даниле, — озвався Рябий. — Товариство тільки подякує. У пана кабза чимала, не збідніє.
Данило дивився на жінку, мов заворожений. Ставна, чорнява, кароока. І ніс такий, як у Марії. Навіть сльози, як у Марії. Тремтять на віях, кришталево поблискують. От-от зірвуться й покотяться по щиро нарум'янених щоках. Старіша тільки.
— Ет... Козак мені ще, — спересердя мовив Рябий, узяв скриньку, кивнув головою господині.—Дякую, пані. Бувайте здорові. А ти, пане, тупцюй, тупцюй далі. Вона грошима відбулася, а ти спиною — та й поквитаємось. Ми люди не горді.
— Може, не треба, Олексію? Бог з ними, — спинив Данило на порозі Олексія. — Ще мстити Петровій Килині почнуть. Лиха не обереться.
— Хай тільки спробують, — кинув Олексій через плече, підштовхуючи Тернового.— Йди, йди, пане. Соромно челядникам у спідніх штанях показуватися? Хай звикають.
Терновий мов онімів. Рябий одімкнув склеп, штовхнув пана всередину, гукнув челядникам:
— Ей, де ви там? Кладіть пана на колоду, почухайте киями йому спину і трохи нижче. Та тільки так, щоб довго пам'ятав! А ти, як тебе вони величають, ваша мосць, чи як. Мовчиш? Ну, бог з тобою. Запам'ятай, якщо когось із посполитих хоч пальцем зачепиш, нарікай на себе. І на тому світі знайдемо.
— Щось гаються там челядники, не йдуть по киї,— обізвався Кирило Осика й заглянув до склепу.— О! Та тут, братці, київ вистачає. І гарапники, і канчуки. Навіть гак із вірьовкою. Це, мабуть, для того, щоб руки вивертати. Агеж... А на стелі ще й другий, а на ньому коліща. А колода в крові. Не одного, видно, катували тут...
Рябий завів Тернового всередину склепу. За ними зайшли Данило й Петро, лишивши біля входу Забродського й Кодряну.
— Лягай, пане, не соромся. Дурником не прикидайся. Сам же знаєш — що й до чого. І штани розв'яжи, опусти трохи нижче. Отак. А ви, — повернувся Олексій до челядників,— завжди такі прошені? Ану... починайте!
Засвистіли киї.
Сагайдачний уважно слухав розповідь Данила. Його суворе обличчя хмурилось дедалі більше й більше. Зрештою гетьман підхопився, закрокував по кімнаті з кінця в кінець. Потім запалив люльку, знову присів навпроти козаків. Пускаючи цівкою дим і розганяючи його рукою, запитав Данила і його супутників:
— А дорогою що чули? Як люди?
— Всюди, батьку, одне й те саме: усі панів проклинають, і старі й малі. І панщина, і чинш, і толоки, і шарварки, й інші роботизни — і дня вільного немає посполитому, й до церкви сходити ніколи, — сказав Сокира.
— З нашої мови насміхаються, благочестивої віри зрікатися примушують, — додав Осика.
— Ремствують люди і на панів, і на ксьондзів, і на лихварів, і на шинкарів, — обізвався й Владислав Забродський.
— А ще, — заговорив і Рябий, — з ким не стань говорити, про ординських і турецьких людоловів зразу ж згадують. Так вони вже в печінки всім упилися, що страх. Сім'ї такої, мабуть, на Вкраїні немає, яка не потерпіла б од них. У того когось із родичів захопили в полон, у того майно пограбували, у того хату спалили. А той, як ми оце, ледве з неволі агарянської вирвався. Всюди стогін, плач, нарікання. До нас руки простягують, молять нас: не щадіть розпроклятих, знищуйте до ноги, рубайте упень. Перепинайте їм шляхи, не пускайте до наших осель.
— Ми двічі самі в панські руки мало не потрапили,— знову обізвався Данило.— Пани за підданими полюють. Багато посполитих тікають, багато в полон потрапляють. Так пани ні на що не зважають, тільки піймали, так і запрягають. Сьогодні посполиті живуть, мов та худоба, недарма ж пани їх бидлом називають.
Сагайдачний задумався. Ще в юнацькі роки поклав він присвятити себе служінню рідному люду, визволенню України від чужоземного ярма й захисту її від грабіжників — і всі минулі роки не сидів склавши руки. І домігся немало, але... посполиті бідують, як і раніше, міщани ледве зводять кінці з кінцями, козаки на кожному кроці зазнають утисків і кривд... А чому? Та тільки тому, що увесь час ішов на поводку в старшини, яка більше дбала про свої привілеї, ніж про долю України та її люду. На раз поспільство бралося за зброю, не раз повставало...
У 1616 році повстали проти панів і оголосили себе козаками сорок тисяч селян. Та їх виступу злякалися старшини, а купно з ними і він, гетьман реєстрового козацтва Сагайдачний — і 18 жовтня 1617 року в урочищі Суха Вільшанка, поблизу Білої Церкви, підписано угоду з польськими панами, за якою реєстр мав налічувати лише одну тисячу чоловік. Старшина зобов'язалася розігнати всіх, хто називав себе козаком, але не потрапив до реєстру; тримати залогу біля Дніпрових порогів, яка б не дозволяла довозити запоріжцям припаси ні Дніпром, ні суходолом.
Народ продовжував боротьбу. Масове покозачення тривало. Влітку 1619 року під Білою Церквою уже стояло десять тисяч "своєвільних" козаків. Але й цього разу старшина постаралася все звести до куцої угоди, підписаної 7 жовтня 1619 року. Пани згодились збільшити реєстр до трьох тисяч чоловік, а йому, Сагайдачному, довелось ставити залогу з реєстровців на Хортиці й берегах Дніпра, нищити козацькі човни, аби січовики не виходили в море...
Сам брав Кафу... і сам забороняв запоріжцям вирушати на Крим...
Підняв очі на козаків. Вони мовчки чекали його відповіді.
— Очевидно, з польськими панами треба розмовляти тільки пістолем і шаблею.
— Тільки так, батьку, — заіскрився Данило.
— Так-то так, а з хати як? — знову спохмурнів Сагайдачний.— Самим нам важко, дуже важко... Магнати багаті, найманців не бракує сьогодні... А султан і хан? Тут треба про інше думати. Допомогу шукати треба.
— А навіщо її шукати? — скинувся Олексій Рябий.— Запоріжжя й Дон — як одна сім'я. Одні одним здавна допомагають.
— Одного Дону мало,— задумливо сказав Сагайдачний.— Про Москву думати треба... Я вже не один день над цим міркую. Вже й листа до царя московського склав.
— Правильно робиш,— вихопився Рябий.
— Хочу послів до Москви посилати. Петро Одинець поїде. Може, й ти, Даниле, поїхав би? Бач, гроші грошима, а викуп викупом. Ми з татарами й турками не спілкуємось. А московські посли та й купці там частенько бувають. У Москві навіть податок установили для викупу людей з бусурманської неволі. Собор визначив, скільки можна платити за полоняника. Ти, Даниле, там, може, якось сукупно з Одинцем і домовився б про викуп з неволі своїх рідних. Бо ж, сам розумієш, коли ми там ще виберемось до Криму (а нам же заказано), хтозна чи й дочекаєшся.
— Я з радістю, батьку, — мало не підскочив Данило.
— І ми...
