Золота галера - Кулаковський Віталій

От прийдем в Аккер-ман, дівчат гарних знайдем, повеселимось.

— У Кафі теж дівчата є, — сказав перший.

— Таж є, — згодився третій, — одначе в Аккермані кращі.

— Побачимо. Побудемо за літо і там, і там, то й зможемо оцінити, які кращі, які гірші.

Степанко й Османчик відстали від азабів.

— Про Кафу говорили...— сказав Степанко.— А татка нема й нема. Він же думає, що ми в Кафі.

— А давай втечемо в Кафу! — запропонував Османчик.

— Я теж таке хотів сказати, — аж засяяв Степанко.

— Заліземо під лави невільників — хто нас там побачить? — міркував Османчик.

— Або заховаємось під гарматами,— роздумував і Степанко.

З того дня вони не зводили зору з військових кораблів, а коли ті почали вантажитись, стали вештатись поблизу азабів.

— Давай люльку, що я знайшов, подаруємо отому високому рудому,— надумався якось Степанко.— Він же ніби старший над азабами, ага, чи що.

— Давай,— згодився Османчик.

Рудий зрадів люльці, як дитина гарній іграшці.

— Де ви доп'яли її? — запитав.

— Мій татко привіз, — вигадав Степанко.— Він плавав на золотій галері.

— На золотій? — усміхнувся рудий.

— На золотій, — кивнув головою Степанко. — На сонні так і сяє, так і сяє, аж очі сліпить. І прапор золотий.

— Ов-ва! — знову усміхнувся рудий.

— І весла золоті,— додав Османчик.

— Ну гаразд, — згодився рудий.— Хай буде й золота. А де ж узяв ваш татко таку гарну люльку?

— На тій галері триста витязів, і в кожного по дві такі люльки! — випалив Степанко.

— Овва! — здивувався рудий.— Навіщо ж їм по дві люльки? Однієї мало, чи що?

— Одна, щоб палити, а друга, щоб дарувати.

— Он воно як! — розглядаючи люльку, сказав рудий.— А ви були коли-небудь хоч на звичайній галері?

— Ні,— призналися хлопці в один голос.

— Тоді мерщій по цих східцях на корабель. Тільки,— гукнув він навздогінці хлопцям,— нічого там не чіпайте.

Наступного дня Османчик запропонував Степанку:

— Давай подаруємо тому азі ще й кисет для тютюну.

— Давай,— згодився Степанко.— Але де ж його взяти?

— Купимо на базарі,— знайшов вихід Османчик.— У мене є аж десять акче.

На базарі було чимало всяких кисетів, та всі вони коштували дорожче. Як не торгувалися хлопці, жодна торговка не згоджувалася за десять акче продавати свій товар. Зажурившись, хлопці вже зібралися було повертатися додому, як почули п'яні вигуки:

— Кому кисет? Кому кисет?

Якийсь захмелілий чужинець, певне кяфір, ішов прямо на них і розмахував вишитим кисетом:

— Кому кисет? Кому кисет? Степанко й Османчик кинулись до нього.

— Нам потрібен кисет,— сказав Османчик.

— Вам? — зупинився чужинець. — Такі малі і вже палите? От дива! Сказано: турки! Все не по-людськи.

— Ми таткові хочемо купити кисет. Він свій загубив, а після обіду треба відпливати в море, — вигадав Османчик.

— Ну, якщо таткові — то можна,— згодився чужинець.— Десять акче — не більше й не менше, і це тільки з вас, а якби комусь іншому, то й за тридцять не віддав би. Сам Делі-Хасан носив у ньому тютюн.

— Делі-Хасан? — аж розкрив рота Османчик.— Так його ж страчено...

— Делі-Хасана,— озирнувся довкруж себе чужинець: чи не підслуховує ніхто,— стратили, а кисета ж не стратиш! Десять акче — і кисет ваш.

Османчик дістав гроші, простягнув чужинцеві.

— О! Це діло! Ціла сулія вина! — вигукнув той, віддав кисет і попрямував назад до міста.

Подарували хлопці рудому азі й кисет.

— Самого Делі-Хасана, — шепнув Османчик.

— Делі-Хасана? — роззирнувся ага.— То ви й про Делі-Хасана чули?

— Моряк казав,— пояснив Степанко.

— Який? — аж присів ага.

— Той, що кисет на базарі продавав,— відповів Османчик.

З того дня хлопці розгулювали на галері, як у себе дома. Вони облазили всю нижню частину, побували під лавами. Під останньою лавою, в кутку, знайшли місце, де можна було принишкнути й пролежати якийсь час непоміченими.

Нарешті настав час відплиття. Довго крутилися тоді на палубі хлопці, потім,коли азаби почали перевіряти, чи добре закріплені бочки з порохом, вони гукнули своєму знайомому: "Щасти вам, ага!" — й попрямували до східців, а побачивши, що ніхто не стежить за ними, пробралися на облюбовані місця й завмерли.

Невдовзі закричали наглядачі, хлюпнули весла, галера здригнулася й, погойдуючись, поповзла вперед. Хлопці полегшено зітхнули і вмостилися зручніше. Проте непоміченими довго бути не довелося. Османчик, певне, десь простудився, чи то в його закутку було забагато пилюки — хтозна, бо через якийсь час у нього так закрутило в носі, що як він не совався, як не затуляв носа руками, а таки не стримався — чхнув раз, а там і другий. Саме поблизу знаходився один із наглядачів. І хоч весляр, який сидів на краю лави, запевняв, що нікого постороннього поблизу немає, наглядач поліз під лаву — і невзабарі хлопці стояли на палубі перед агою. Той спочатку зблід, тоді почервонів, а відтак затупцював ногами, замахав руками, закричав:

— Та де ж була охорона? Аллах всемогутній, та кому ж ми доручили дбати про свою безпеку!

Привели азаба, що стояв на чатах під час відплиття.

— Найясніший ага,— впав азаб на коліна.— Але ж... це ж ваші... друзі. Ви ж самі наказали не затримувати їх... Пропускати на галеру щодня...

— Але нікому не говорив, щоб... щоб., дозволяли залишатися їм на нічліг або ж... або ж... виходити в море!

— Можна ще й назад повернутися,— обізвався якийсь інший азаб.

— Повернутися? — аж підскочив ага.— Капудан-ага дозволить повернутися? А про голову свою ти подумав? Чи вона зайва в тебе?

Потім рудий накинувся на хлопців. Він верещав, мов навіжений, обсипав їх лайкою, смикав за чуби, крутив вуха. Зрештою Османчик не витерпів і заплакав:

— Пустіть мене. Я не хочу вас бачити. Я хочу до нене Міріам!

Вдалині ледь-ледь мрів берег, і, побачивши його, хлопець закричав іце дужче:

— Пустіть! Я попливу до нене Міріам! Он берег видно!

Він вирвався з рук аги, підбіг до борта, перескочив через перила й кинувся у воду.

* Делі-Хасан — керівник селянського повстання в Туреччині на початку XVII ст. Страчений 1605 року.

— Ловіть його! Ловіть! — зарепетував ага.— То ж дитина! Воно ще потоне! О аллах! Всемогутній аллах, навіщо ти послав на мене таку кару!

Два дужі азаби кинулись у воду й піймали Османчика, витягли з води.

— Так ти, негіднику, ще й тікати будеш?! — вирячив банькаті очі ага.

Переляканий хлопчик упав на підлогу, засичав:

— Не чіпайте мене! Ви погані! Я не хочу вас бачити. Степанко, що досі мовчав, теж вирвався з рук аги:

— Не смійте знущатися над Османчиком! Ходжа Ібрагім не любить, коли його дітей хтось кривдить!

— Ходжа Ібрагім? — взявся за голову ага. — Ви діти ходжі?

— Так, так,— підтакнув низенький азаб, що підоспів до гурту, — я бачив цих хлопців у дворі купця Ібрагіма.

— Найясніший ага! — вигукнув з гурту якийсь інший азаб.— Та це ж щастя само припливло нам у руки! Ібрагім заплатить такий викуп, який нам і не снився!

Рудий ага важко засопів:

— Прив'яжіть цих вітрогонів у капітанській будці і не спускайте з них зору! Та нагодуйте добре.

Надвечір Османчик захворів. Його лихоманило.

— Я хочу до нене Міріам, — раз у раз повторював він. Йому натирали руки й ноги, поїли настоєм якогось зілля, та гарячка не зникала.

Три дні мучився Османчик. Потім жар почав спадати, хлопець перестав марити. Мовчки лежав горілиць, міцно стискав Степанкову руку й зрідка запитував:

— Ще не видно Аккермана?

— Ні, не видно, — відповідаз Степанко.— Але азаби кажуть, що вже близько. Завтра будемо там.

Нарешті знову замаячіли береги, кораблі ввійшли в лиман й попрямували до білих веж, які височіли над стрімкими урвищами. Кілька днів кораблі простояли в Аккермані. Здавши санджак-бею зброю й поповнивши запаси харчів та набравши свіжої води, капудан віддав наказ рушати до Кафи. За цей час Османчик одужав, і звістку про вихід кораблів у море друзі сприйняли з великою радістю. Степанко міцно обняв Османчика і прошепотів:

— Скоро ми будемо в Кафі, Османчику!

Минуло ще два дні. Наближався вечір. На море спускалися сутінки, гасили багрець на хвилях.

— Глянь,— показав Османчик на сусідню галеру,— кораблі стали схожі на драконів.

— Агеж,— згодився Степанко.— На зубатих драконів.

— Галера, якою ми попливемо на Вкраїну, і в темряві сяятиме, — мрійно говорив Османчик.— Ми її побачимо і вночі. І татка Данила пізнаємо на ній.

— Аякже,— підтримував друга Степанко,— звісно, пізнаємо. Ми ж бачили його в Кафі. Високий такий, гарний.

Заколихані щасною мрією, хлопці спокійно заснули. Опівночі їх розбудив страшенний гуркіт.

— Гроза,— прищулився до Степанка Османчик.

Та блискавка спалахувала не в небі, а довкруж кораблів.

— Та це ж хтось стріляє по нас! — вигукнув Османчик.

— Як хтось? — підхопився Степанко.— Це ж козаки! Нараз на кормі щось блиснуло, осліплюючи присутніх,

і загриміло зі страшенною силою.

Корма швидко покривалася вогнем. Запалахкотіла, заіскрилась капітанська будка. Поряд з галерою, на якій були Османчик і Степанко, з'явилася друга, засяяла проти вогню мідним носом.

— Золота галера! — вигукнув Османчик і кинувся до перил.

Азаб, що стеріг хлопців, ухопив його ззаду за халат, притримав. Зупинився біля товариша й Степанко. Мідно-носа галера наближалася. З неї залунали постріли.

— Б уткали! — заверещав азаб, що тримав Османчика, й порачкував убік. Степанко помітив на мідноносій галері високого кремезного козака з шаблею в руках.

— Тату! Тату! — закричав хлопчик.— Сюди! Тут ми! Рятуй нас, тату!

Весла обох галер зіткнулися. Козаки кинулися по них на палаючу галеру визволяти веслярів-невільників, до яких от-от мав добратися вогонь. Високий козак виріс перед хлопцями.

— Татку! — кинувся йому на груди Степанко.

— Татко Данило? — ухопив його за руку Османчик.— І я тут. Рятуй і мене.

— А мама? — перелякано простогнав Данило. — Де мама? Ми шукали вас у Кафі, але нікого не знайшли...

— Мама в Галаті, — вперше за всю дорогу заплакав Степанко.— Я так скучив за нею, так скучив... Ми втекли...

Дим окутував їх звідусіль, вогонь палахкотів за кілька кроків.

2

Марія шукала дітей до самої ночі. Вона оббігала всі сусідні вулиці, базар, пристань, перепитала десятки людей, але ніхто ніде не бачив двох цибатих чорнявих карооких хлопчиків років дев'яти. Людей меншало, уже й питати не було в кого, темінь огортала все навкруги, і довелося Марії ні з чим повертатися на віллу.

— Осман спить? — запитала Меджіне, як тільки почула, іцо Марія відчинила двері й зайшла до передпокою.

— Дітей нема! — нестямно закричала Марія і впала перед господинею на підлогу.

— Як нема? — не зрозуміла Меджіне.— Де ж вони?

— Не знаю, пані.

— Шукай! — заверещала Меджіне.

— Я шукала,— простогнала Марія.— їх ніде нема.