Золота галера - Кулаковський Віталій

Гроза стихла так само раптово, як і почалася. Розірвані кошлаті хмари спливли геть, і небо знову засяяло блакитною глибінню у променях призахідного сонця.

— Це божий знак, — промовив Жолкевський уголос і затнувся. А що, як і на його військо обрушиться така сама гроза? Як і його десятитисячну горстку вояків розметає стотисячна орда Іскандер-паші? Що тоді?

Наприкінці життя неслава? Ганьба?

День згасав. Сонце спустилось на вечірній пруг. Почало сутеніти. На землю впали присмерки.

Замість лаврів — забуття? Замість тріумфу — згасання? Присмерки? О святий Єзус! Не допусти!

Волочобне — плата від волоки — ділянки землі площею близько 16,8 га.

Взявши себе в руки, Жолкевський того ж дня віддав розпорядження польному гетьману Конєцпольському негайно виступати. 20-го серпня гетьман Конєцпольський і князь Корецький вже були в Кам'янці. Вийшовши з міста, вони три дні стояли в полі, а потім рушили до Буші, звідти попрямували в Молдавію.

Звістка про наближення польського війська до кордонів Молдавії швидко долетіла до Іскандер-паші. І як свідчать тогочасні представники вірменської аристократичної верхівки Кам'янця брати Агоп і Аксент у своїй "Кам'янецькій хроніці", уже "2 вересня в четвер від турецького султана в Ясси прибули капиджі , щоб схопити молдавського господаря Каспера Граціані й відіслати в Стамбул". Але ж, як кажуть, поголос іде по всьому світу, або — вісті не лежать, на місці. Чутка про наказ султана долетіла й до Граціані.

Господар зрозумів, що над ним готується розправа, і тому звелів султанових посланців заарештувати, а турків, які перебували в його таборі (Граціані стояв за дві милі від Ясс), перебити. Водночас він послав своїх людей у Ясси й наказав жителям міста знищити всіх турків, що проживали там. Султанові посланці були закуті в кайдани й відправлені у Хотинську фортецю.

Після цього Граціані, зібравши рештки своїх воїнів, що не встигли розбігтися, поспішив назустріч польському війську. Жолкевському, Конєцпольському, Корецькому та іншим панам були вручені багаті подарунки. Опріч того, Граціані передав полякам Хотинську фортецю, де були великі запаси харчів та чимало всякого військового спорядження.

І Жолкевський заспокоївся, піднісся духом. Біля Хотинської фортеці він влаштував огляд своєму війську. Проїжджаючи разом з Конєцпольським мимо застиглих шерег, він ласкаво усміхався всім, щиро вітав Корецького, Струся, Фаренсбаха, Балабана, Тишкевича та інших значних панів, рицаря Денхоффа, що очолював німецьких найманців. Пильно глянув на Михайла Хмельницького і його стрільців. В очі впав чорнявий юнак з великими карими очима, дуже схожий на Хмельницького. "Син чи якийсь близький родич? — подумав Жолкевський.— А тримаються... як справжні шляхтичі, дарма, що гриці... Та й гриці їхні як на підбір — плечисті, ставні, гарні з лиця... А Сагайдачний привів би таких молодців куди більше, ніж зумів він, Жолкевський, підняти разом з Конєцпольським..."

Після огляду польське військо рушило на південь, до Ясс. Та невдовзі дозорці доповіли, що туди наближається й турецько-татарське військо на чолі з Іскандер-пашею, Джанібек-Гіреєм і Кантемір-мурзою. Одначе Жолкевський не повернув назад, навіть не зупинився: він усе ще сподівався, що з Іскандер-пашою вдасться домовитись.

Дійшовши до молдавського села Цецори, що недалеко від Ясс, польське військо стало табором. Навпроти нього зупинилось величезне турецько-татарське військо.

19 вересня Іскандер-паша кинув своїх вояків у бій. Польське військо мужньо стримувало шалений натиск ворога. Бій тривав увесь день. Позиції польського війська були дуже незручні, і воно зазнало великих утрат від турецької артилерії. В таборі Жолкевського розпочалася паніка.

На другий день Граціані змовився з кам'янецьким старостою Калиновським і разом з ним, а також своїм гетьманом Бичком та іншими боярами вночі утік із польського табору, кинувши все своє майно. Більшість утікачів (а їх було, за словами вірменських хроністів, понад дві тисячі чоловік), у тому числі й Калиновський, потонули, переправляючись через Прут. Бичка схопили татари й відіслали Іскандер-паші, який наказав молдавського гетьмана посадити на палю перед польським табором.

Граціані під час втечі загинув від рук своїх бояр Ні-корици й Шаптелича, що тікали разом з ним. Пізніше вони розповіли про свій мерзений вчинок новому молдавському господарю Олександру, який наказав піддати їх катуванню й кинути в річку.

Жолкевський все-таки ще хотів домовитися з Іскандер-пашою, одначе той заявив, що відступить і піде в Угорщину, адже направлений султаном не сюди, а на допомогу Бетле-ну, але відступить тоді, коли польське військо поверне назад, до своїх кордонів. Звісно, повертатись ні з чим, а вірніше, з ганьбою Жолкевському не дозволили лаври видатного полководця.

Вісім днів ще боронилось польське військо від турків і татар, які безперервно штурмували табір. Та брак харчів таки змусив Жолкевського віддати наказ про відступ. Змучені навальними атаками ворога, польські вояки рушили до свого кордону. Турецько-татарське військо, як писали зга-

дувані вже хроністи, "безустанно з чотирьох боків атакувало" відступаючих "з гучними криками й вигуками — і під час відходу, і на марші, і на привалах".

За півверстви від Дністра, коли польське військо зупинилося на нічліг, туркам і татарам удалося увірватися в табір.

Жолкевський на мить розгубився. В пам'яті спливла гроза 10 серпня. "Присмерки?" — майнуло в голові жахливе слово.

0 ні! Жолкевський ніколи в бою не падав духом!

1 піднявши шаблю вгору, він ринув в гущу бою. А бою... не було. Все стогнало, вило, знетямлено летіло в розпанахану ніч. Мелькали схарапуджені коні, перекошені обличчя, вирячені очі. Боронились лише окремі групи... Лише вірмени, що прибули з Кам'янця... Лише стрільці Хмельницького з Чигирина... А решта... Дикий жах гнав тисячі людей у німу безвість...

Жолкевський зупинив коня, гукнув на весь голос:

— Панове!

Жахливий крик джури, що пролунав позаду, не дав канцлерові змоги докінчити почату фразу. Він рвучко обернувся й побачив визвірені обличчя яничарів, що підлетіли крадькома й занесли над ним шаблі. Канцлер не встиг захиститись... Три шаблі разом упали на його голову — і він полетів під ноги здибленим коням. Яничари оточили розпластане тіло й дико зареготали:

— Геть-ман Ля-хи-ста-ну!

— Жул-кев-ські!

Капиджі — воротарі. Вони охороняли султанський палац, представляли іноземних послів, передавали намісникам таємні повідомлення, супроводжували новопризначених намісників до місця призначення, усували неугодних султану сановників.

Один із них зіскочив з коня, розмахнувся шаблею і відсік закривавлену голову. Решта яничарів зареготали ще дужче. Раптом їх кільце розірвав навпіл якийсь ногаець на низькому кошлатому коні, прохромив списом відрубану голову, підняв її високо над головою і помчав до намету Кантемір-мурзи.

Під Цецорою загинув і старшина охочих стрільців з Чи-гиринщини Михайло Хмельницький, а син його Богдан потрапив у турецький полон, де, за його словами, "лютої неволі два роки зазнавав".

Польський гетьман Конєцпольський був схоплений молдаванами й переданий Іскандер-паші. Князя Корецького, Фаренсбаха, Струся, сина Жолкевського Яна, Балабана й Тишкевича схопили татари й усіх відправили калзі-султану. Пізніше Корецького й Фаренсбаха закували в ланцюги й відіслали султану Осману II. Туди ж потрапили й Конєцпольський та син Жолкевського; чотирьох інших панів, що залишились у калги-султана, направили в Крим.

Після цього ординські людолови кинулись грабувати седа й міста Поділля та Західної України. Вони дійшли аж до Львова й вивели з України понад 100 тисяч осіб ясиру.

У той час, коли польські пани, які лишилися в живих, чимдуж мчали в глиб Польщі, проти грабіжників виступили українські козаки. Вони перехоплювали турецько-татарські загони, що поверталися назад із здобиччю, й визволили багато тисяч полонених.

П'ятнадцять тисяч козаків прорвалися в Крим і завдали грабіжникам великих утрат, знищили дев'ять галер, що прибули за награбованим майном і ясиром.

Польські пани, підтримуючи австрійських Габсбургів, нашкодили не лише Польщі та Україні, а й сусіднім державам. Союзник повсталих чехів Бетлен Габор не зміг прийти їм на допомогу, і вони 9 листопада 1620 року під Білою горою зазнали нищівної поразки від військ Католицької ліги. 27 керівників чеського повстання було страчено, а сама Чехія, повністю підкорена Габсбургами, на три століття втратила незалежність. Бетлен Габор відмовився від титулу короля Угорщини, яка й далі продовжувала залишатися розділеною на три частини, в двох із яких панували іноземці (турецькі й австрійські феодали).

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

1

Як не чекали хлопці Степанкового батька, а його не було. Минула зима, за нею весна, пливло в безвість літо, а вони майже щодня бігали до моря — і все дарма: не було не тільки золотої галери, а й будь-якої козацької чайки на горизонті. Біля пристані стояли звичайнісінькі купецькі сандали з різним товаром. Як і раніше, тут не припинялася велелюдна метушня.

Степанко й Османчик так звиклися з пристанню, що знали, по скільки днів стоять ті чи інші кораблі, звідки вони прибули й куди збираються відпливати.

Одного разу хлопці помітили, як у порт зайшли п'ять галер і дев'ять сандалів. Коли азаби, що були на галерах, появилися на пристані, прямуючи до міста, хлопці назирці поспішили за ними — хотілося дізнатися, куди підуть їхні кораблі. Азаби не дуже зважали на хлопців, що, пошмигую-чи носами, волочилися обіч, давно були звиклі до цього, бо ж діти завжди снять морем і мандрами до далеких країн, а тому й не проявляли необхідної у військовій справі обережності. Один з азабів невдоволено бурмотів:

— Як мені набридло Чорне море. Тільки почую, що знову туди мандрувати мусимо, в очах починає темніти.

— Не так, мабуть, Чорне море тебе турбує, як ті кляті буткали,— обізвався другий.

— А тебе не турбують? — огризнувся перший.— Всі ви тут сміливі, відважні, а як стрінетесь у морі з кяфірами, то не знаєте, куди подітися, де заховатися.

— Так уже й ховаємось, — продовжував бравувати другий азаб.— Минулого року я аж двох буткалів зарубав.

— А штани скільки разів прав?

— Та досить вам, досить, — зупинив їх третій азаб, що мовчав до цього.— Згадали про що.