Південний комфорт - Загребельний Павло

Підозра — це не справа. В руках у Савочки виникла газета. Звідки і як — таємниця. Фокус. Цирк.

— Ось нарис про столичного слідчого. Читаємо: "У Юрия Даниловича есть замечательное для следователя качество: имея минимум данных, строить далеко идущую версию". Чув? "Далеко идущую". При мінімумі. Є запитання?

— Запитань немає,— сказав Твердохліб і почав розповідати Савочці про Кострицю. Коли дійшов до п'яти карбованців, які платять професорам за кожну консультацію, його зупинено досить рішуче:

— А я працюю за саму зарплату і не скаржуся. Сиджу на діючому вулкані мало не голяком, а поскаржитись нікому. Що є гвоздь нашої діяльності? Порядок і ще раз порядок. Є сигнал — треба перевірити. Сміливо й самовіддано. На красиві очі дивитися не можемо. Людина для нас тільки в минулому, бо корінь усіх злочинів там. Злочинець приходить у день сьогоднішній після злочину. Отже, те, що сьогодні, відкидаємо безпощадно. Без м'якотілості інтелігентської, железной рукой. А ти, синок, піддався інтелігенції. Інтелігенція ж — штука заплутана.

— А ми хіба не інтелігенція? — поцікавився Твердохліб.

— Ми? І ми, і ми. Управлінська. Контролююча. Пере-віряльницька. Ми — над усіма, а не всі над нами. Тому ряди наші треба зміцнювати, а не розхитувати.

— Ви не звертали ніколи уваги на моє прізвище.

— А що прізвище? Дим і забобон. Тяжкий спадок наших малописьменних предків. Через прізвище треба вміти переступити. Коли ти Остолопов, то що — і генералом не можеш бути? А коли Мальчик — то зась бути міністром?

— Я Твердохліб і хоч зрідка все ж таки можу виявити твердість.

— Ось і виявляй. У ділі. На користь нашому відділу.

— А коли на користь істині?

— Ти в школі де сидів? — пролунало несподіване запитання.

— Ну, як це — де?

— На якій парті? На передній, на задній?

— Посередині.

— Середина — це ядро. Основа. Що є наша служба — виконання обов'язку чи випендрювання? Відданість справі — тільки так. Здібності — що? Хто визначає, які вони? А відданість — велике діло. Ініціатива й здібності — це прекрасно, але вони не повинні виглядати докором іншим. Я дивуюся. Ти такий старанний працівник — і мало не дійшло до партбюро. Може, ти засидівся в слідчих? Дамо тобі старшого слідчого. Ти в такій сім'ї, таке оточення. Дивуюся, чому ти досі не доктор юридичних наук?

— Я й сам дивуюся,— мляво усміхнувся Твердохліб. Так пожартували, й обом ніби відлягло од серця.

— Давай я переговорю з Ольжичем-Предславським, він же міг би підштовхнути, де треба!

— Я вас прошу. Тільки ніяких просьб, і взагалі... Я цілком вдоволений своєю роботою і своїм... У кожного є свій рівень. І не турбуйтеся щодо того мого... не знаю, як і сказати... У всякому разі, запевняю вас, що не маю наміру подавати заяву, переходити до іншого відділу, скаржитися... Нечиталюкові ж я сказав усе, що думаю про його дії і поведінку. І ще можу сказати. Завинила, мабуть, моя вічна поступливість, мій надмірний спокій. Спокійні люди не змінюються? Але спокій може бути тільки зовнішній. А в душі в кожного дрімають сили часом такі, про які не знаєш і сам. Гамлет у другій дії говорить про свою слабість, а в четвертій заявляє, що в нього є воля, сила. Чоловік не може бути плаский, як фреска в соборі.

Гамлет і собор Савочці вельми припали до смаку.

— Доводилося й нам колись у п'єсках участвувати, доводилося. А собор — чого ж? І я в Софію іноді... Мозаїки там — дивовижна штука. Урок! Слідчий повинен отак докази збирати й викладати по камінчику. Тоді картина злочину — і все. І кінець. Торжество справедливості і юриспруденції, а також...

А також потоки глибоких дурниць, якими Савочка завжди намагається компенсувати свою недовченість, так само як Нечиталюк компенсує її своїм безмежним ентузіазмом і лякливістю перед начальством. Химерна аналогія з Шекспіром! Але що літературні аналогії? Тут стався б у пригоді хіба що їхній Фантюрист з одною зі своїх фантюресок.

Скажімо, таке. Дванадцятий поверх. За столом — слідчий. Навпроти — злочинець.

— Я від баби втік, я від діда втік і від тебе втечу,— нахабно заявляє він.

— Ну, ну,— посміявся слідчий і натиснув на відповідну кнопку. Ввійшло двоє міліціонерів.

— Одведіть арештованого до слідчого ізолятора.

— Ах, я арештований?

— Так, ось санкція прокурора. Можете ознайомитися.

— Сподіваюся, там не записано, що мені забороняється поглянути на світ божий з вікна?

— Здається, ні.

— Гуманно, гуманно.— Арештований підійшов до вікна.— У вас тут чудовий краєвид.

— Не скаржусь.

— І повітря, мабуть, чисте, як для ангелів.

— Принаймні чистіше, ніж для злочинців.

— Дозвольте дихнути?

І штовхнув раму, не чекаючи дозволу. Нахилився, простягнув руки, ніби хотів стрибнути зі страшної висоти, і враз... посунувся вниз по повітрю, як по жолобу.

— Тримайте його! — гукнув слідчий до міліціонерів. Усі троє підбігли до вікна, та вже було пізно. Арештований відлітав далі й далі, вже був ледь помітний над покрівлями, в сонці, на обріях. Летів на лазерному промені, як на чарівному коні. Жив у епоху НТР.

От коли б Твердохлібові такий лазерний промінь, щоб вислизнути від цього Савочки і від усіх савочок світу!

Так ми приходимо до своїх надій навіть тоді, коли вони цілком безпідставні або й смішні.

Твердохліб чомусь вірив, що його порятував би від усіх його душевних незлагод телефонний дзвінок од тої молодої жінки, яку побачив у магазині на Хрещатику. Не знав, що казав би їй, як повівся б після її дзвінка, просто ждав, сподівався, несвідомо вірячи в своє зцілення від голосу, який чув єдиний раз у житті і якого чомусь не міг забути.

Жінка не дзвонила, не обзивалася, відходила в небуття і невідомість далі й далі, безнадійніше і безнадійніше. Чи так і відійде? Власне, хіба це мало значення? Марно сподіватися, що тебе порятує від самого себе якась стороння сила, навіть коли вона з'являється в образі загадково-прекрасної жінки. Рятуйся сам.

Тим часом Твердохлібові треба було пройти, витерпіти й подолати неминучу юдоль нудних повчань, прихованих погроз, смішних побоювань за його долю, диких домагань і претензій. І не тільки на роботі, а й удома.

Чи то дістала аж сюди рука Савочки, чи самі події згрупувалися так, що порушився навіть усталений лад життя в домі Ольжичів-Предславських, і сам глава дому запросив Твердохліба на одну зі своїх передвечірніх прогулянок — випадок небувалий, непередбачуваний і, сказати б, загрозливий. Досі не було випадку, щоб порушувалася цілковита, недоторкана, священна самотність

Ольжича-Предславського на його прогулянках. І зненацька запросини зятя на спільну прогулянку? Тещин Брат, довідавшись про це, щосили виказував глузливий переляк:

— Що буде, що буде?

На нього ніхто не зважав. Ольжич-Предславський вийшов зі свого кабінету в спортивній голубій куртці, в елегантних коричневих брюках, у спортивних черевиках з м'якої шкіри (все імпортне), на мить затримався перед дзеркалом, поправив свою пишну шевелюру, пригладив вуса, глянув на Твердохліба, який вичалапкував з самітницької нори своєї далеко не такий елегантний, як тесть, маючи на собі кепсько скроєний костюм фабрики Смир-нова-Ласточкіна і вітчизняні черевики зі стоптаними підборами. Ольжич-Предславський міг би належно зодягати й зятя, та коли Мальвіна після їхнього одруження натякнула Твердохлібові про таку можливість, він твердо сказав:

— Не смій! Як ходив, так і ходитиму!

— Він малахольний! — поскаржилася Мальвіна батькові.— Не чіпайте його. Хай демонструє свою впертість стоптаними черевиками і жованими штанами!

Згодом Твердохліб зрозумів, що переборщив, що сплутав принципи з упертістю, бо майже всі ходили в імпортному (навіть Савочка!), хоч у магазинах і далі того імпорту нібито й не було, принаймні Твердохліб його ніколи не бачив.

Пробував тепер уявити себе поруч з високим елегантним професором і відчував ніби оскому. Цікаво, чим обумовлений такий гострий інтерес до його скромної особи з боку Ольжича-Предславського і що за таємниця приховується за цими несподіваними припросинами? І чи не можна було поговорити вдома, а конче треба гнати зятя слідом за собою на традиційну професорську прогулянку?

Щоправда, коли висловлюватися точно, то Твердохліб у цій прогулянковій компанії мав бути не другим після Ольжича-Предславського, а третім. Бо традиційно і неодмінно другим був Абрек, велетенський чорний пес, понура тварюка якоїсь вельми високої англійської породи. Поки професор вів свої дискусії на міжнародних форумах, Абрек нудився в квартирі, двічі на тиждень приходила старенька Неоніла Єфремівна, яка купала його в емальованій дитячій ванночці (псюра стояв у ванночці і з гарчанням струшував з себе потоки мильної води, якою обливала його Неоніла Єфремівна), іноді прогулював його Тещин Брат (він називав це "лякати обивателів"), але справжню насолоду від прогулянок Абрек отримував тільки зі своїм господарем, а той в свою чергу мав таке саме задоволення від компанії з псом.

Тепер до професора і пса допущено Твердохліба. Виявлено високе довір'я.

Прогулянка Ольжича-Предславського здійснювалася за маршрутом, який видався Твердохлібові коли й не безглуздим, то принаймні дивацьким. (Абрек, за всіма ознаками, не поділяв такого скептицизму). Поза Будинком торгівлі пройшли вулицею Смирнова-Ласточкіна (Твердохлібів реванш за його костюм), тоді попрямували до художнього інституту, але Ольжич-Предславський несподівано завернув праворуч, ступив на сховану в колючих клубках дерези ледь помітну стежечку (щоправда, досить тверду, втоптувану не рік і не два) і пробрався попід кручами в гущавини, в зарості, в непрохіддя, так ніби був не професор, а хлопчисько, і не на передвечірню щоденну прогулянку вирушив (та ще дочепивши до себе зятя), а драти пташині гнізда або красти голубів унизу, на Гончарці.

Це була так звана Гончарка, про яку здавна линула сумна слава як про місце пияцтва, хуліганських витівок, усіляких темних справ і таємничих пригод.

"Навмисне повів мене сюди, щоб ніхто не бачив",— подумав Твердохліб. Але помилився. Бо тесть, ніби вгадавши його слова, проказав задихано:

— Я тут... щодня... Звик і... не можу, коли не... причащаюся... смішно, але...

— Ви не боїтеся тут ходити? — спитав Твердохліб.— Місце хоч і в центрі Києва, але... Торік восени тут убили чоловіка.