т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

Сонце вже сіло. На тім самім місці, де балакав Вася, сидять уже другі і про друге балакають. На голій землі, якось скрутившись, босий, в полатаних штанях і дуже заношеній простій сорочці, лежить самотою якийсь парубок і подивляється на всіх якимись зляканими, напруженими очима. Широке, біляве лице його, з безформеним носом і потрісканими губами, якесь забите, безпомічне, з якимсь виразом страху, суму й одчаю.

- Ну, а от... Ці украшенія... зорі, скажемо, місяць і це од природи? - чується серед полтавців.

- А-а... такі-і...- незадоволено протягує той самий голос.

- Ну, та що?.. А лучче, як тобі дадуть про Бову Королевича?.. От з такими зробиш забастовку!.. Як же!..

- Як же ті книжки добути? - вмішується другий, товстий і ледачий голос.

- Е! як!..

Оповідач, видно, й сам не знає, але щоб не показати того, цмокає язиком, хмикає й робить такий вигляд, ніби це дуже небезпечно говорити.

- Далеко, чи що?

- Гм... Воно то... Тут, брат... не той...

Але його виручає гудок десь далеко на Дніпрі. Він схопляється й почина слухати...

- Параход!.. Параход іде! - починають турбуваться всі.

Самотній парубок теж підводиться, несміло дивиться на Дніпро і знов лягає. Турбування було даремне, бо гудок від «буксирного». Усі вертаються й коло самої парубкової голови розсаджуються дівчата. Одна з них, русява, з великими мрійними очима і якимсь, повним жалю, виразом губ, уважно дивиться на парубка й одвертається. Потім знов озирається і, зустрівшись з його сумним зляканим поглядом, знов одводить свої очі й почина щось шепотіти своїй сусідці. Та також дивиться уважно на парубка.

- Чого ви на мене дивитесь? - тихо говорить він: - Хіба я вам що зробив?

У голосі йому чується щось також злякане і хворе.

- А хіба не можна дивитись? - сміється сусідка.

- Усі дивляться... Наче я... що ви, мабуть, думаєте, що то я витягнув у того хлопця гроші?

- Еге! Драстуйте вам!.. Того, що... вкрав, уже піймали давно, а ми ще будемо на тебе дивитись!..- хита головою сусідка.

Русява ж мовчки не зводить очей з його, пильно обдивляється на його босі ноги, на хворе, злякане лице, на страшну убогість його вбрання.

Парубок якийсь мент дивиться на сусідку своїми мутними очима і знов тихо говорить:

- Мені так страшно... Ви не будете бить мене?

- Хто бить?

- Ви...

- За що?

- Я боюсь... Ви, може, не знаєте... що той...

Дівчата здивовано дивляться на нього. Він підводить голову й сідає зручніше.

- Де ж твоя одежа? - питає сусідка.

- Нема... Я так... Я покинув хазяїна... Мене хотіли вбить...

- Хто?

- Щось як поженеться, а я тікать і покинув... І чоботи були... За Єлисаветом... У полі... Воно як поженеться, а я тікать та й утік...

- Може ти їсти хочеш? - пита русява. Парубок зиркає на неї, потуплюється й нічого не відповідає. Русява схоплюється, біжить до своєї одежі і хутко вертається з великим шматком хліба й сала. Парубок несміло, не довіряючи, дивиться на неї, і не бере.

- Та бери ж. Чого ти? - ласкаво говорить вона...

- А ви ж... вам же... самим треба.

Йому, видно, страшенно хочеться їсти, але він усе таки не насмілюється взяти й тільки скоса подивляється на протягнутий хліб. Але дівчата силою всовують йому хліб і сало в руки і він почина жадно їсти. Вони навмисне одвертаються й починають щось байдуже балакати проміж себе. Раптом обидві хутко обертаються: схилившись головою за дуби, безпомічно звісивши руки з хлібом, парубок голосно ридає.

- Чого ти! - здивовано, стурбовано і з жалем у голосі скрикують разом дівчата.

- Ви такі... добрі... Вам... вам... мабуть, самим... треба хліба... Нате... Я не хочу...

І парубок поверта до них своє мокре, негарне, худе лице і протягує надгризений, невеличкий уже шматок хліба. Здивовані дівчата, не знаючи, що говорити, мовчки дивляться на нього.

- Беріть... я не хочу... Ви мене ще битимете. Дід казав, не їж і не кажи нікому... Всі так дивляться на мене... Я не міг більше служити... Там в економії б’ють. Я утік і грошей не взяв.

- Та як же ти тікав так? Та це в тебе й нема нічого? Ні одежі, ні грошей, нічого? - з глибоким жалем пита русява.

Парубок дивиться на неї й очі його знов укриваються слізьми. Незв’язно, плутаючись, він починає говорить; і можна розібрати тільки, що він десь служив, утік звідти, і тепер голодний, без одежі вертається в Полтавську губернію додому. Можна також розібрати, що голод одняв у нього розум, і що цей страх, який дивиться з його хворих, божевільних очей, буде вже все життя давити його злякану душу, буде страшними привидами носитись у його слабому мозку, і не буде вже спокою нещасній жертві всяких «економій».

Потроху коло парубка збирається ціла валка заробітчан. З глибоким жалем вони дивляться на замученого брата і хто знає, які думи, які почування пробігають по них. Хто зна, чи не будуть і вони повертатись додому такими, чи зостанеться в їхній душі цей жаль і чи не заросте їхнє серце жорстоким бур’яном злоби на всіх і на все?

Знов далеко на Дніпрі густо і глухо гудить гудок, і знову всі біжать до берега, слухають, розпитують, і мляво вертаються назад.

- Буксирний!

Парубок, згорнувшись під дубами на голій землі, тихо схлипує і здригується. Стає все темніше й темніше. Далеко на горі жовтіють городські вогні й нагадують, що там живуть самі довольні люди, що там живуть ті, які забрали собі і розум парубка, і сили його, і честь цих дівчат, і щастя всіх цих змучених, стомлених людей; забрали й розкошують у тих спокійних, гарних домах, не на голій землі й не за недогризеним шматком чорного хліба.

Балачки стихають. Дніпро задумливо, журливо плюскотить об берег хвилями і, темний сам, здається, знає долю цих чекаючих людей і хмуро хмуриться од неї.