Золоті копита - Логвин Юрій

Я тепер куди хочу — вмить примчу. І сітку закисну в озерце, і сільце на рябчика поставлю. Та потроху мої насмішники замовкли, бо коні в мене вчасно напоєні, нагодовані, вичищені і блищать, як новий гріш. І так мені добре: все, що захочу, — все виходить! Захотів тетерюка вполювати — вполював. Захотілось меду — нову борть знайшов — ніхто, крім мене, не знає… І захотілось мені поласувати печінкою миня. Ой яка то риба — минь! А засмажену з печінкою так просто із язиком проковтнув би. Тоді я вигнав кобилок на оболонь туди, де якраз дві річечки зливаються. Неширокі вони були, але глибокі. І вода там в одному місці завжди була просто крижана. Бо там із кам'яного дна били холодні ключі. Влітку вода там крижана, а от узимку там завжди опарини були. І ніколи, я так пам'ятаю, крига їх не покривала. А на леваді завжди з другого боку, де вода тепла, панські челядниці прали одяг і полотно відбілювали. Отож пригнав я туди своїх кобилок і пустив на пашу. А сам розібрався і поліз у воду. Вода там крижана і темна, бо глибока, та ще й над нею кущі нависли. Я пірнаю в крижану воду під самим кам'янистим берегом. Бо під каменями є глибокі нори. А в тих норах лежать мини, наче поснулі. Вони, чим тепліше літо, тим кволіші, ну, просто сонні. А восени, особливо під зиму ближче, на гачок ідуть тільки так. От я їх і беру голими руками, витягаю їх із нір і витягаю нагору…

5. МИНИ І ГРИБИ

Хороше було те місце межи двома лісовими річечками. Тут ліс кінчався, і оболонь, широка й рівна, розстилалась може на цілу милю. Понад берегами річечок росли густі кущі верболозу.

Біля злиття річечок завжди камешилось жіноцтво — замочувало та вибілювало полотно. На зручних пласких каменях прало білизну. Галас, сміх, плюскіт води, соковиті удари намочених сорочок об гладесенькі камені. Там сходились і панські челядниці, і сільське бабство. Не треба було і ярмарку чекати, щоб узнати новини. У кого лисиця курку вхопила, чия корова отелилась, кого чоловік побив, чия дівка на чийого парубка козирить, у кого хліб глевкий, а в кого пироги найсмачніші. Тут бабство не дуже дивилось — чи заголені стегна, чи з пазухи цицьки по самі пипки не визирають.

Дядьки, тим пак парубоцтво, сюди не дуже потикались. А що зразу за куртиною кущів молодесенький коняр Омелько випасав панських кобилок, то на те ніхто не звертав уваги.

Того погожого ранку одна молоденька вдовиця по дорозі на панські лісові сіножаті, де мала ворушити й гребти сіно, завернула до каменів. Там якраз панські челядниці стелили вимочені сувої полотна. Її понесло такий гак зробити через дурні сни. Такого їй наснилося, що вона ніколи не відчувала ані під час залицянь на вечорницях, ні в ті півроку короткого і нудного заміжжя, ані з підстаркуватим полюбовником, що оце навесні собі завела. А тут таке наснилось: ніби пішла вона купатись у лісове озерце. Точнісінько таке малесеньке із піщаними білими бережками, в якому вона вчора ввечері з дівчата ми змивала піт після цілоденної спекоти… Ото тільки скинула запаску, сорочку, розв'язала намітку і зайшла у воду, коли щось за нею позаду — "бульк!" Вона обертається — а позаду стоїть чорнявий вусатий парубок. Голісінький. А його задубілий півень йому аж під груди стримить. Ноги в неї обважніли, ніби в них гарячий пісок насипали. І голова солодко наморочиться, все пливе, а погляду не може відвести… Бо… те єство у парубка зовсім не людське і не скотське. Воно, мов велетенський опеньок… І ніби той парубок чорновусий бере її безсилі руки і накладає на своє страшенно гаряче єство: "Не бійся. Це все для тебе. Саме таке, як тобі треба. "Парубок відпускає свої долоні з її пальців. А вона починає згинати цей величезний гарячий опеньок і притискає його собі до грудей. Притискає до черева. Опеньок покірно вигинається в її руках, мов гусяча шия. І ось вона, з силою притискаючи, веде його набухлу гарячу верхівку по своєму череву, по шовковистому волосінню. І коли її єство розкривається, і цей гарячий опеньок починає занурюватись в її палаючу плоть, її струшують солодкі нестерпні судоми…

Вдова прокинулась. Серце калатало шалено. Здавалось — ось-ось вискочить через горло. У скронях гуло, в роті пересохло.

Крізь прозорий пухир у віконниці пробивався сірий переддень.

Вдова подивилась на свої руки. Вони були опущені межи ноги і міцно стискали волохатий пружний трикутник. Вдова злякано, ще не знявши руки із свого пишного лона, озирнулась на піч: чи не прокинулась свекруха і чи не бачить вона такого сороміцького діла невістки. Ні. Свекруха міцно спала, повернувшись до невістки сивою потилицею.

Молоденька вдовиця відвела руки від лона і відчула, що вони вологі. "Боже, що це зі мною діється?! А це все тому, що вчора з тими грибами ледь не замордувалась, поки від піску не вичистила!" Вдова обсмикнула поділ сорочки, обтерла об нього руки, заплющила очі — зразу вставати не хотілось. Тільки закрила очі, зразу ж почало їй знов ввижатись у вигляді здоровенного рожевого опенька. Ніби він сам собою залазив їй під сорочку, тицькався їй то в напружені пипки, то в пупок, то в лоно. Вона, затамувавши дихання, чекала, коли він почне проникати в неї. І опеньок дійсно розсунув їй стегна і почав поволі й гаряче занурюватись в її єство. Її єство від тієї пружної сили, що заходила в неї, розпалилось до нестерпного жару. І ось вона струснулась від солодкого болю. Її почали тіпати судоми, і вона закричала від гострої солодощі…

І від власного крику прокинулась. Віконце вже світилось ранковим сяйвом.

Свекруха злісно засичала з печі:

— Переспала — от і репетуєш. Вставай. Люди вже корови доять.

— Самі подоїте. Мені на сіно загадали…

— І за що мені на старості доля послала таке ледащо?

— То за ваші гріхи — за вашого язика чорного і носа довгого. — Відрізала вдовичка і почала збиратись на панську роботу…

І от вона, зрештою, під прокльони свекрухи та хрюкання голодного поросяти в сажі вийшла з двору…

Та навпростець не пішла на панські покоси, а зробила здоровенний гак і опинилась на каменях.

Довго вона, правда, не затрималась і не розпитувала, чи скоро сільські повернуться з Києва, а з ними і її підстаркуватий полюбовник. Взнала тільки, що переказували з одним перегонщиком волів — до жнив обіцяв пан воєвода всіх робітників розпустити по домівках.

Це, власне, те, що вона хотіла взнати. Але зразу не пішла. А ще трохи побазікала з молодицями, та й потихеньку стежечкою понад холодною річечкою до лісу. Бо вода завжди в ній була найспекотніше літо холодніша, ніж у сусідній річечці.

І вже вона підходила до лісу, коли побачила на звороті за кущами панського коняра Омелька. Розібравшись наголо, він печерував під урвистим берегом.

Вдова аж здригнулась від побаченого — добре знала, що це місце найхолодніше — скрізь б'ють крижані ключі. А цей парубчак, як циганча, — хоч би йому що.

Ось хлопчина занурився з головою просто під коріння вербового куща. Випірнув і метнув у траву плямистого тугого миня.

Навіть не віддихуючись, знов занурився і ще викинув двох минів, не менших за першого.

"Ну й беручкий хлопець. "— Подумала вдова. Омелько схопився за лозу, зграбно підтягся і вискочив на берег.

Тепер вдова побачила його на весь зріст. Що в нього добрі м'язи, нічого дивного — весь час хлопчина при роботі. А от що в холодній воді його єство не зменшилось, як у всіх, до якогось мізинчика, а стирчало, мов добрий чіп, так це вдову вельми зворушило.

Побачивши вдову, Омелько метнувся за кущі. Але стежка якраз звивалась під кущами. І ще Омелько не встиг вдягти сорочку, як вдова була поруч і приязно посміхаючись, проспівала:

— Омельку! Мої гриби, а твої мини. Згода?

Омелько був заскочений зненацька, то й обернувся до вдови, тримаючи в руках дві силки: на одній три, на другій п'ять минів, навіть забув прикритись. Омелькові спочатку мову відібрало, але коли вдовиця перепитала: — То згода? Чи ти німий? — Стояла і посміхалась — і більше нічого не говорила.

— А-а-а-а… вже згода… — видобув із себе, зрештою. — Я зараз. — І прожогом кинувся за кущ вдягатись.

Забрав Омелько свій полов і погнали кобилок аж до лісу, звідкіля витікала річечка.

Отам на узліссі під старим дубом на старому попелищі розвели вогонь. Омелько вправно і швидко видер з риби нутрощі, але так, щоб не повередити печінку, посолив щедро. Бо в старезній калиті в нього завжди була сіль у ганчірці.

Минів настромив на патики, а патики встромив у землю навскісно до вогню.

Збігав до берега — руки відмити від риб'ячого слизу. І назад до багаття. А вдова там сиділа так, що сорочка їй закасалася, і геть відкрилися тугі білі стегна.

Омелько зиркнув на жіночі розкоші та й перевів погляд на вдовин вузлик. Вдова перехопила його погляд.

— Хочеш грибів скуштувати?

— Ага… як ваша ласка…

— Та чого ти по-панському. Ми люди прості. Кажи мені: "ти".

— Ага… Добре…

Посміхаючись, вдова розв'язала хустку і подала Омелькові горщик з грибами та ще й ложку.

Покуштував один грибок Омелько і аж очі закотив під лоба.

— Оце грибочки. Таких і пан наш не їсть.

І неквапно почав їсти кожен грибочок смакуючи. Вдова підсунулась до нього зовсім упритул.

— Тобі не холодно? Ти вже зігрівся? Там такі крижані ключі б'ють… — А… ага… там… б'ють… — ледь виговорював Омелько з повним ротом. А вдова зовсім до нього притулилась, притислась правою цицькою до лівої руки хлопця.

— Та не штовхайся… — Проказав Омелько, з насолодою облизуючи ложку. Тоді вдова відсунулась і повернулась так до Омелька, щоб він всю її пазуху бачив.

Омелько зачаровано споглядав розкоші вдовиці і ще повільніше пережовував грибочки.

А вдова ще руками собі циці підперла, що ось, здається, вони у розріз сорочки викотяться. Не дивиться вдова на рибу, хоч риба підгорає.

Хлопчина теж про рибу забув — дивиться в пазуху вдови і хрумає грибочки.

Не могла довго витримати вдова. Закасала зовсім сорочку, прихопила обома руками Омелька за шию та й потягла на траву Так з горщиком і перекинувся Омелько. Якусь мить він ще тримав горщика і ложку. Але коли вдовичка почала на його штанях очкура розкручувати, то він отямився і покотив горщик подалі по траві і ложку відкинув…

Поки вдова та Омелько любились, мини майже згоріли… А Омелькова кобилка повизбирувала рештки грибів, що висипались із горщика…

В обід сіли під копицею вдова та її сусідка Марія.

— Ой Маріє, так мені сьогодні хороше, так мені добре, аж млосно.