Золоті копита - Логвин Юрій
Хтось із них спитав, куди Омелько вирядився, він відповів, що попасе на Оболоні, а далі пережене за старий бортний ліс.
Пішов вірний слуга до Маріїного чоловіка і під великою таємницею сповістив, що його жінка геть з глузду з'їхала — бігає в пущу до цього сопливого байстрюка Омелька.
Потім побіг до удовиного полюбовника, вправного теслі. І сказав йому довірливо:
— Поки ти отут ступи та товкачі витесуєш, там оцей шмаркач, цей байстрюк так твою вдовичку розчовгав, що вона тебе скоро покине…
— Який такий байстрюк?!! — Тесля аж сокиру в окоренок загнав.
— Та який! Нашого пана молоденький коняр, шмаркач геть, Омелько!
— Та що вона, з глузду з'їхала? — Аж зубами скригнув тесля. — Та він ще підліток! Він ще й не парубок!
— От тобі перехрещусь! — Управитель перехрестився. — Вона з ним голяка біля Рудого Каменя купалась і… злягалась на Камені…
— Коли?!!
— Позавчора. У полудень…
А тим часом жінка управителя не втерпіла і вирішила піти й подивитись на того зеленого джи уна, що стільки клопотів завдав її чоловікові.
Куховарка вона була вправна. То й набрала всякої печені, та ще пундиків та наливку в зеленій венеційській пляшці. Зрештою, вона ж не якась удова, щоб грибами хлопця частувати. Чи служниця Уляна, щоб краденими недоїдками пригощати коханця.
Того дня Омелько випасав кобилок на найбільшій галявині в навколишніх лісах. І ця галявина була найближче до управителевого двору.
То ж управителевій жінці не довелось довго йти лісом. А зразу вона потрапила на галявину, де сидів Омелько… Сидів Омелько і їв пісний куліш щербатою ложкою із щербатого закопченого горщика.
Привіталась молодиця з Омельком і сказала, що прийшла його пригостити. Бо шкода їй славного хлопця — весь час він при конях вдень і вночі, а йому тільки холодний куліш та рідка юшка дістаються.
Стала вона хлопця частувати, а Омелько з першого слова второпав чого вона, ця невірна жона, хоче. Та зніяковів. Бо це не вдова нічийна чи служниця Уляна. А сама управителева жінка. І наливка малинова не додала йому хоробрості — тільки розморила в цей спекотний день…
Почавши своє діло, управитель вже не спинявся і поїхав до пана. І виказав, що покоївка його пані тягає з панської кухні всякі ласощі до лісу Омелькові. Та ще й перелюб із ним чинить, люди кажуть…… Що була обідня пора, значить мав Омелько зустрітись із своїми полюбовницями за старим бортним лісом.
Отож від села побігли, один про другого не знаючи, Маріїн чоловік і тесля, полюбовник удовички. Бігли до тієї галявини, куди на обід мав Омелько перегнати своїх кобилок.
Так само поспішали до лісового пасовища пан, його псар та управитель. Омелько їв та кивав головою на всі теревені, що їх вела цицьката молодиця. І ніяк не міг зважитись, щоб торкнутись управителевої жони.
Побачивши, що хлопцеві ніяково, і він, певно, так і не зважиться перший, молодиця весело і відчайдушно розкрила пазуху і вивільнила циці. Взяла їх в руки і наставила здоровими надроченими сосцями на хлопця.
— Скажи, Омелечку, по правді тільки, в кого кращі циці — у мене, чи в Уляни, чи в Марії, чи в Іванової вдовиці?
Омелько від споглядання таких щедрот і ложку випустив, і рота розкрив. — Та-такої краси ні в кого… — Омелько не доказав, бо молодиця вже затулила йому рота соковитим поцілунком…
Мчать лісом пан, псар і управитель. Того дня пан вирішив замість куші взяти свого самопала і випробувати його на кабанах. Аж тут управитель із своїм доносом підкотився. То пан не відніс самопал до хати, а так із самопалом і помчав до старого бортного лісу. Навпростець дороги немає. То й крутять троє вершників по всіх галявинах, бакаїнах та улоговинах межи старезними дубами. За паном скаче псар. Кінь у нього гарячий, легкий. Псарів коник так і виривається вперед, щоб перегнати панського коня, але знає псар панську вдачу — не можна випереджати пана в цих перегонах. То коли на зубра полюють чи на лося, там де небезпека, там треба попереду пана на гострі роги лізти…
А управитель зовсім позаду скаче. Він своє слово кинув, як принаду, тепер нехай сам пан слід гонить, а його наче й немає.
Від села бігли в ліс спіймати своїх невірниць тесля і Маріїн чоловік. І той, і другий повірили управителю. Бо хоч ненавиділи цього панського похлібника, боялись, але знали, якщо цей бугай щось говорить, то тільки те, що сам знає чи бачив. Тому так їм обом і запекло, коли він їм виказав все про перелюб.
Теслі був найдовший шлях до вказаного місця. Як ото пан не схотів самопала в хату віднести, так само тесля побіг із сокирою.
Маріїн же чоловік вхопив вила-трійчатка і швидким кроком почимчикував до знаменитої своїми травами і ягодами галявини за старим бортним лісом. Ішов швидко, а серце йому калатало, як би летів. Все від образи, від того, що ось тепер справдились материні слова. Казала ж вона йому: "Митрику! Та не засилай сватів до Марійки. І роботяща вона, і гарненька, та бач, із такого вона роду, що у них всі молодиці собі полюбовників заводили… Та й при панськім дворі вона служила… А ти вже старший… Візьми собі краще вдову із Рудниці… Знаєш синку, як кажуть: вівця не для себе вовну носить, бджола мед не для себе, а старий жениться не для себе. "Не послухав матінки старенької, от і маєш тепер ганьбу на свого посивілого чуба…" Поки з трьох боків до галявини наближалась біда, Омелько все вовтузився із жінкою управителя.
Взяти він її взяв, та ніяк не міг скінчити любовного дійства. Бо в якусь мить подумав про Уляну, що вона, певно, вже вийшла з двору і скоро буде тут. І ця миттєва згадка ніби заціпила йому. І вже як він не товк лоно, як не торсав звільнені від сорочки пишні цицьки молодиці, закінчення для нього не наставало.
Тоді він піднявся над нею, спершись на п'ястуки, і почав вдаряти її швидко, швидко, з усіх сил. Її неймовірно великі груди стрибали від кожного удару. Молодиця щось шепотіла, зойкала, стогнала, а тоді притягла до себе. Він просто впав лицем межи її грудей. І вона тоді закинула свої товсті білі стегна вгору і обхопила хлопця, схрестивши ноги і радісно заплакала.
І саме в цю солодку мить наскочили до галявини всі: пан, і псар, і управитель, і чоловік Марії з вилами в руках, і коханець удовиці з теслярською сокирою.
А що вони побачили саме жінку управителя під панським пастушком, то почали реготатись, як несамовиті.
Пан, піднявши люфу самопалу, з лівиці навіть вуздечку випустив, задер товсту пику над воластою шиєю і аж захлинався, аж булькотів від сміху. Псар спочатку беззвучно розсміявся, розтягши вуста до вух, а тоді, зиркнувши запопадливо на пана, зареготав на все горло.
Тесля, взявши руки в боки, нестримно гоготів, аж вигинаючись, відкидаючись усім тулубом.
А Маріїн чоловік тихо скиглив від сміху, все хапаючись за живіт.
А управитель висмикнув із піхов ножаку та й попер на Омелька.
Та заголена його жіночка заступила Омелька, широко розкинувши руки. — Котику! Котику! Тільки без душогубства!.. — Зарепетувала невірниця. Від того "котику" всі зайшлися таким реготом, що аж коні кинулись врозбіг.
Чоловік же Марії впустив вилка, зігнувся навпіл, схопився за живіт і, ридаючи, повторював: "Котику! Котику!…" Управитель на мить зупинився, наче розмірковуючи, що робити далі.
Омелько підтяг штани і схопив ванду. Тут управитель наче отямився, відштовхнув з дороги свою невірну жінку так, що вона покотилась шкереберть по траві. І далі попер на Омелька.
Омелько, щосили розкрутивши ванду, вперіщив по пиці панського прислужника. Та так, що з роз'їденої пики аж кров чвиркнула.
Заволав управитель наче недорізаний підсвинок. Впустив на землю ножа. Схопився обома руками за очі. Всі аж заніміли від його лементу. А Омелько, підтримуючи лівицею штани, другою схопив із трави ножа і замахнувся, щоб порішити управителя. Швидше всіх отямилась невірна жінка.
Побачивши, що її "котику" зараз кінець, прикрила його своїм тілом так само, як мить перед цим свого коханця.
Омелько, не повертаючи голови, зиркнув туди, сюди. І побачив: ще мить — і всі прийдуть до тями і тоді схоплять його.
Тоді йому не жити!
Притримуючи штани однією рукою, не випускаючи з правиці ножа, він підбіг до управителевого коня і скочив на нього. Як це він зробив, з ножем у кулаці і при спадаючих штанях, він ніяк потім не міг збагнути, як це в нього вийшло.
Тут і панові скінчились смішки, бо у нього на очах викрадали його доброго коня.
Він заправив нота і вистрелив. Та не влучив. Бо, поки він висікав вогонь та припалював нота, Омелько вже влітав у затінок лісу.
Псар тоді нап'яв лука і пустив стрілу.
Але стріла вп'ялась в стовбур липи в мить, коли за нею зник Омелько. Омелько мчав і мчав через ліс, через Чортове болото, куди навіть рибалки за в'юнами не зазирали, через засіки, через мочарини і бакаїни вільшаника, через густі хащі і відкриті оболоні.
Від кінського чвалу, від плюскоту води, від ударів гілок від шуму листя він не чув, чи женуться за ним, а чи не женуться. Але знав — гнатиме коня, поки той сам не стане!
І було на хлопцеві одягу тільки що сорочка та штани на очкурі без пояса і дерті постоли. Зате ножа мав гострого і доброго коня під цяцькованим сідлом.
6. ТАТАРСЬКІ КОНІ
— Батьку, батьку, ви спите?.. А що було далі? — Малий торкнувся Омелькового плеча.
Омелько розкліпив очі і подивився на малого поглядом, яким дивляться на людину, коли намагаються пригадати, хто вона і як її звати. Але вуста його відкрились і він чітко проговорив.
— Я не сплю. Я прислухаюсь. Ти бачив, як ото синички щось дзьобають, дзьобають, а самі — туди зирк, сюди — зирк? То вони визирають, чи нема якої небезпеки! Отож і козак повинен весь час прислухатись і придивлятись, чи нема де ворога… Отож, далі ось що було… Я витяг добрих вісім минів і збирався до лісу, щоб спокійненько там їх засмажити. І тут мене побачила одна вдова. Вона саме йшла ворушити панське сіно. І несла вона цілий горщик смажених грибів. Угледіла вона моїх добрих минів і каже: "Пригости мене минями. А я тебе пригощу грибами. Згода? ""Авжеж! — Кажу їй. — Мої мини, твої гриби…" Перегнав я до гаю панських кобилок. Там ми спокійно засмажили минів, а я від пуза наївся грибів… Потім вдова до мене приходила аж у ліс. Приносила мені всякі гостинці: то галушок гречаних, то вареників, то пирогів.
