Золоті копита - Логвин Юрій

І вже після того кинув Бубці.

Поки варився тертий овес, Омелько сипонув у середину випатраних куріпок солі і поклав біля хлопчика, накривши згори свіжою гілкою ліщини.

— Дивися, щоб мухи не обсипали червою. Ось гілочка, відганяй…

— А ви, батьку, хіба куди йдете?

— Та піду подивлюсь у долині. Наче мені привиділось гніздо печериць. Омелько зняв порожню шальку з Буланка, запхав у неї дві глиняні баклаги, натяг її собі на ліве плече і поспішив униз до вогкої улоговини. Він повернувся, коли вже сонце спустилось над дубовим гаєм, що чорнів за другою долиною від цього узвишшя. В обох руках ніс запітнілі баклаги з джерельною водою, а за плечем метелялась роздута шалька, і з неї стирчало мокре лопухове листя.

— Сьогодні зготуємо хитру страву. Коли я ото вздовж сарацинського берега плавав на купецькій шебеці, то було у нас двоє черкесів— моряків. Вони брали забитого птаха і занурювали в окріп. Все пір'я і пух змокали наскрізь. А тоді в земляну пічурку. Згори накидали жару і засипали гарячим піском. Птах там запікається. Витягають його із вогнища — все пір'я спеклося, як добра кора стало. Можна як по спеченій хлібній шкоринці постукати пальцем. Розламуєш — а там така смакота, такий дух… Але ми з тобою ще хитріше зробимо. Як ото французи — напхають курку чорними земляними грибами. Їх, щоб знайти, треба часом і на три заступи розколупати землю. От! Я, по правді кажучи, не їв такої курки. Бо ті чорні гриби такі дорогі, що їх тільки їхні володарі можуть їсти. От! А ми з тобою візьмемо наших печериць і напхаємо наших куріпок і спечемо…

І отако говорячи, Омелько витягав із шальки дрібнесенькі, мов тернини, печерички і закладав їх у випатраних птахів.

— Ой, як вони гарно пахнуть! Як німецька цукерка. Мені один раз дід з ярмарку одну цукерку привіз.

— Авжеж! Ця печериця так повинна пахнути. Якщо гриб точнісінько такий, як оці, а такого запаху нема — не бери!

Та більше грибів лишилось. І тоді Омелько посипав їх сіллю, загорнув у лопухове здоровенне листя і зав'язав хрест-навхрест смугою кори, зідраною із горіхового пагона.

Омелько виклав густу кашу на тарелю, кілька великих кавалків на лопухові листи.

— На таці Лискові, на листку — Бубці. Пильнуй, щоб добре вичахло!

Омелько вилив у казан обидві баклаги і заходився швидко підкидати паливо.

— Вчися, синку. Поки не посутеніло, вогонь здалеку не світить, а дим із доброго палива, сухого, майже прозорий — теж здалеку не видно.

Як вода завирувала, козак занурив по черзі куріпок і зачекав, коли їхнє пір'я просякне окропом і туго обліпить темною одежиною пташині тушки.

Розгріб заступом жар. Вирівняв розпечений пісок у ямці і вмостив туди загорнутих у лопухи куріпок і лопухову перев'язану паку із молоденькими печеричками. Швидко і гарливо загорнув все жаром, а тоді рівненько все засипав розпеченим піском.

Крізь пісок тонесенько, ниточками, пробивався сивий гіркий димок — Тепер воно вже само печеться. А поки ще видно, підемо до ручаю та ще раз напоїмо коней. Бо час вже нагодувати Лиска. Бубка, ану ходи з нами! І вони всі спустились до води.

Вже в наступаючих сутінках Омелько нагодував Лиска розвареним, як тісто, вівсом і наскобленими бульбами "любки". Бубка наминав з лопухового листа кашу, аж давився.

— Ну чого ти давишся? Та ніякий лях і ніякий татарин тут не забере! — Проказував з докором до собаки Омелько.

Бубка на його слова переставав глитати кашу, піднімав замурзану у вівсянку пащеку, вдячно метеляв хвостом і знов починав наминати вівсянку. Омелько прихилився спиною до нагрітої за день правічної сосни і з насолодою вдихав запах розплавленої живиці.

Малий, побачивши, що козак принюхується, і собі почав тягти носом повітря. І враз обернувся до "батька".

— І ще щось так гарно пахне із кущів! Звідтіля, зі схилу…

— Молодець! 3 тебе будуть люди… Це приходить ніч, і "любка" розкривав свої чародійські квіти… Ой, якби оце мені кобзу мальованую та жіночку молодую, то заспівав би, заграв би, щоб не було нікому ніякого лиха… Козак замовк, заплющив очі. І було незрозуміло, чи заснув він набіжним сном, чи прислухається до нічних звуків, що починали линути з долини і пагорбів, чи просто замріявся із заплющеними очима.

Не знати, скільки б часу він сидів непорушно, схрестивши по-шевському ноги, і слухав би оті нічні таємничі звуки, якби тут не підійшов Бубка до земляної печі та не почав обережно гребти гарячий пісок.

— Ну, якщо Бубка гребеться, час вечеряти.

Омелько розгріб розпечений пісок і попіл і витяг трьох куріпок у твердій корі із обгорілого лопухового листя і спеченого до вуглистої кори пір'я.

— Поки не вичахне — собаці не давай! Щоб нюху не втратив. У тому м'ясі, що даси Бубці, щоб не було жодної кісточки. Собака зголоднів, поспішатиме і може вдавитись кісткою. Тонких кісточок взагалі не можна давати собаці. — А в нас, коли лишались кістки від курки, наші баба давали собаці. — Синку! То прості сільські собаки. А в тебе справжній пастирський пес. І не давай йому печериць. Я не знаю, чи не зашкодять вони собаці. Їй Богу, не пам'ятаю, чи давали сарацини своїм собакам пустельні запечені печериці. Коли Омелько, обпікаючи пальці, розламав вугільну шкаралупу куріпки і виклав м'ясо із печеними печерицями на дерев'яну таріль, весь простір під віковими соснами межи щільним колом кущів заповнився таким густим запахом печеної дичини і лугових печериць, що не стало чути ні аромату "любки", ні живиці, ні запаху солодкого кінського поту, ні гострого собачого духу. З-під найтовщих нижніх гілок сосни на них яскравим ліхтарем визирав сліпучий щербатий місяць. І зорі висипали на ще не вповні синім, а, швидше, блакитно-сірім небосхилі.

Бубка, вивертаючи морду то так, то так, стиха повискував і, по черзі, то правою передньою, то лівою лапою торкався хлопчика.

Омелько не сварив собаку. Він з насолодою, аж примруживши очі від задоволення, жував стегенце.

Хлопчик відірвав два шматочки білого м'яса. Один, хоч і гарячий, зразу кинув собі в рота, а другий тримав, поки не вичахне.

Бубка миттю заковтав свій шматочок і розлігся перед хлопчиком, поклавши йому морду на коліна.

Омелько і хлопчик мовчки, зосереджено обсмоктали всі кісточки першої куріпки, заїли дрібненькими печеними печерицями. Розламуючи другу куріпку, Омелько сказав:

— Отож тепер слухай і запам'ятовуй. Тільки ти один, більше ніхто, знатимеш про мене правду. Я тобі розповім про своє життя. І хто я, і звідки я. І як я героїв, і як дурниці робив… Отож, щоб ти знав: ні батька, ні матері в мене не було. Мене в малиновім кущі заскочили гончаки одного пана. Я був слабенький, упав і лежав, тому пси мене не порвали. І я лишився живий. У той час повз ліс великим шляхом ішла одна жінка. Ішла вона на прощу до Києва. Мене й віддали їй, бо вона була перша із жінок, кого зустріли мисливці. Я не знаю, скільки мені тоді було рочків. Може три, може чотири. Набагато був менший за тебе…

— Батьку, а чого ви у лісі були?

— Як чого? Та від татар утікав… Ти он до колодязю заліз, у землю сховався… А я в малиновім кущі спасався… Взяла мене та жінка. Звали її Варварою. Вважай, що була вона мені так би, як матір. От вона і привела мене із собою до маєтку мого пана. Лишилась вона у пана якийсь час, може на рік, а може й більше… Вона помагала куховарити і вишивала сорочки та рушники. Поки я не втік із панського маєтку, то не бачив, щоб хто краще неї вишивав сорочки. Сяде на сонечку і починає так спроквола колупати голкою. Але не встигнеш і озирнутись — а вже на білім полотні червоний візерунок вогнем палає. Її вмінню, певно, заздрили, бо мене називали Варчиним байстрюком. Бо коли вона все ж пішла на прощу до Києва і сказала, що скоро повернеться, ніхто мене більше жодного разу не назвав байстрюком. Як "матінка Варвара" пішла і не повернулась, приставили мене до діла, щоб я дарма панського хліба не їв. Спочатку ми пасли гусей на леваді коло ручаю. Я і ще двоє хлопчаків, ну може, трохи старших за мене. Ні кращим, ні гіршим я не був від них. Тільки на відміну від них, я весь час хотів їсти. Це помітив старенький пастух-воляр і сказав мені: "Дитино моя! Ти не надійся і не чекай, що тебе нагодують. У людей свої клопоти, яке їм діло до тебе? Бо ти нічийний. Ти, дитино моя, сам себе забезпечуй, щоб голодним не бути. Ти дивися, що їсть скотина і чистий птах, шукай його і вживай…" Так я і робив потім. Я всякі трави і коріння перепробував, ледь не сконав від дурману. Та вже не був ніколи голодний від снігу до снігу. Взимку було гірше, але теж навчився себе нагодувати… Мій пан був православний і тримався старосвітських звичок. Він, як ото пани-ляхи у своїх лісах, дерева ні на поташ, ні на вугілля не переводив, на продаж не рубав. Як що й продавав, то це коней, мед і віск, що його бортники в лісі збирали. Та й не сам пан продавав, а його управитель. Ото вже було падло! Але про нього я тобі потім розповім. Як я підріс, поставили мене з челядинськими хлопцями пасти свиней. Свиней у нашого пана достобіса було. Ми їх ганяли через піщані пагорби до гаю дубового. Там з одного боку коло гаю ще й підлісок виріс, кажуть, після пожежі. Усякої ягоди сила силенна там була. Ще й зарості ліщини, та такої рясної і врожайної, просто диво. А з другого боку болітце серед піщаних пагорбів. Як приженемо туди свиней, свині зразу розбігаються, хто куди. Одні жолуді під дубами шукати, інші в лісок ягоду оббирати, а ще й попруться у болото вилежуватись, у багнюці. Хоч нас і троє, але ж свиней у пана було достобіса. І кнурі, і свині, і підсвинки, поросят, як гороху. Бігаємо ми, бігаємо, все їх до купи підганяємо, щоб далі в пущу не поперлись та там і не пропали… Тут таких лісів нема. А в пущі було повно велетенських дубів. Їм було по тисячі років, старі люди казали. І звіра там усякого — і красного: олені, лосі, зубри, кози. І хижого звіра було скільки хочеш: ведмеді, вовки, рисі. Через ту біганину за свинями не було часу, щоб ягодою досхочу поласувати, чи грибів спекти, чи карасів у болоті в корзину натоптати. Так нас ті свині і підсвинки замордують, так ми за ними набігаємося, що, бувало, попадаємо на землю і плачемо. Та раз я таке побачив: одне порося залізло в ямку, не глибоку, але само вилізти не може. Поборсалось, поборсалось і як заверещить.