Золоті копита - Логвин Юрій
Іди! Омелько пішов до невеликої кліті на невисоких товстенних палях.
А дід і хлопчик зайшли до гарливо зрубленоі хатки з двома вузенькими віконцями— заволоками.
На них повіяло таким густим медовим духом, аж у голові закрутилось. Під дерев'яною небіленою стіною на дерев'яних рамах стояли великі сита. А з тих сит у довбані липові корита падали краплі прозорого, мов кришталь, світло-світло жовтого меду.
— Дідусю! А чого тільки одна стіна білена?
— Бо та стіна глиняна. Вона від печі. Через неї сюди тепло йде. Тоді мед із стільників швидко і краще витікає.
Малий став навшпиньки і зазирнув до сита. Там лежали вже майже порожні соти із надрізаним верхом.
У хатинці було сутінно, бо із середини віконні щілини були ще затягнуті бичачим пухирем.
Старий потягся до полички в кутку будівлі і зняв з неї найменший глечичок. Як вийшли із медової бані, малий обдивився навколо і сказав: — Все у вас тут таке мале… Тільки отой погріб у вас такий довгий і здоровенний.
— То, джуро молоденький, не погріб. То омшаник. Туди на Тимохвія стягаємо колоди з бджолами і вони там зимують.
— А де зараз бджоли, і колоди де?
— На пасіці всі! Іди подивися! Перелаз у тині зразу за тим дубом.
Малий метнувся за вікове дерево і застиг на перелазі. За темночервоною плетеною стіною високого тину сховались наче справжні райські кущі. На залитій ласкавими променями сонця смарагдовій шовковистій траві стояли і лежали колоди. І всі вічками на південь до полудневого золота сонця. Колод було так багато, і малий почав їх рахувати, загинати пальці, але збився і полишив це заняття. А просто переліз на той бік тину. І пішов роздивлятись колоди і всю пасіку. Підступив до колоди: там біля вічка темні смугасті бджоли із золотими шароварами на останній парі ніжок крутяться, крутяться і залазять у колоду. А ті, що вилазять із колоди, ті без золотих штанів, і вони ніби чи то обнюхують, чи то вітаються з тими, хто прилетів із золотим пилком. І зразу ж зриваються стрілою і десь розчиняються в мерехтливій полуденній юзі.
Малий отямився тільки тоді, коли дід взяв його за плече.
— А я побачив, як вони вітаються! Одна коло одної крутяться. Ну, як ото танцюють.
— О! То ми таки справді пильні! Не дарма ж ти Омельків джура.
— І ще йому названий син!
— Це ще краще: тоді будеш мені онуком. Га?
— Буду, як батько дозволить. Я піду до нього спитаю.
— Не поспішай. Зараз він місить дурман. Ходімо, я тобі краще свій вертоград покажу.
І старий Пацюк все показав: і кущі смородини і малини за низенькою огорожею. І кущі, і пагони і ростки різного-різного цілющого зілля, що ніби в плетених корзинах рівними рядами росло. Найбільший клапоть землі було засіяно сіро-зеленими рясними маками. Які кущі розкривали свої навдивовижу великі рожеві і білі пелюстки квітів, які вже відцвіли і підносили на стрілках сіро-зелені кульки тугих маківок.
А три найбільші і найдозріліші маківки від самого паркану були безжально роздерті, розколупані до блідого насіння. І з цієї понівеченої маківки напливало білувате липке молочко.
— Це миші поїли?
— Еге! Миші! Сороки спаскудили, трясця їх матері! П'яниці прокляті. Поки дозріє, половину маку переведуть! А такого маку, як у мене. Бо я насіння на останньому снігу яку годину потримаю раз, другий, третій та ще, щоб сонце на нього світило. А вже як виросте з цього насіння мак, то такого смачного та жирного насіння ні в кого немає. А ці іродові сороки вже кілька років, як унадились до мого саду. Надзьобаються тихо — то я й не чую, як вони шкодять. А вже як сп'яніють, то галасують, об дерева б'ються, на землю падають. Не одній голову скрутив і на тину повісив — все одно прилітають дурману нажертись.
— Дідусю! А я батькові скажу, і він мені лучок вробить і стрілочок пучок. Я їх усіх постріляю.
— О! О! О! Чуєш, крекотять за пакіллям? Уже сп'яніли! Вже їх розібрало! — Можна я на кислицю вилізу і подивлюсь?
— А лізь! Тільки обережно, на вістря не впади.
Малий видряпався на струнку яблуню-дичку і заволав з дерева.
— Лисиця, лисиця!
— Яка там лисиця?
— Там під кущем сороки, як п'яні, стрибали і падали. А тут з кущів лисиця — хап сороку! І в куші. Там ще дві лишилось. Я побіжу, вловлю.
Поки дід Пацюк дійшов до виходу та одчинив двері, поки малий оббіг дубову стіну, лишилась одна сорока. Та й та сиділа на кущі, метеляла безсило крилами і розпускала без діла хвоста. Малий підстрибнув щосили і вже на льоту вхопив сороку за хвіст. Хвіст лишився в нього у руці. Але сорока далеко не пролетіла. Вдарилась об стовбур і гепнулась у траву. Тут її і прихопив малий.
Дід Пацюк саме вийшов із холодника, куди заніс Омелькові все загадане для дурманних оладків.
— Беручкий хлопець! А ти знаєш, що можна сороку людській мові навчити? — Ні. А як, скажіть?
— Садовлять чи під кошик, чи під що темне, тільки щоб не задушилась, і починають одне й те саме слово повторювати, поки язик не заболить… Я сам, як був молодим хлопцем в одних міщан у Києві, бачив вчену сороку. Вона добре говорила: "тато, баба, дід".
— Я попрошу в батька, щоб вони мені козуб від вугілля дали. У козубі темно. Я її посаджу в козуб і навчу говорити!
За цією розмовою їх застав Омелько.
— Ну, батьку! Все готове. Найкращий бандж, який я коли нюхав.
— Ну, то й добре. Все менше клопоту… А твій джура мені мак охоронятиме від сорок-п'яниць. Зробімо йому лучок?
— Батьку, батьку! Можна, я козуб візьму.
— Для чого він тобі?
— А в ньому темно. Я туди оцю сороку посаджу і навчу її говорити людськими словами. От!
— То нехай буде так…
Омелько скинув кирею і, сівши на відкритім сонці, заходився обстругувати пружну ясеневу гілку.
А дід Пацюк у затінку гострим топірцем розколював березове поліно на тонкі стріли.
Малий же захопився навчанням сороки. Він запхав її до козуба і все повторював над нею: "Баба, баба, баба!" І не зауважив, що старий Пацюк і Омелько вже сидять рядочком у затінку і щось говорять тихо чужою мовою.
Потім дід Пацюк полишив Омелькові доробляти стрілки, а сам пішов до хати зготувати рябка на вечерю.
І вечеря була добра: рябко густий і щедро заправлений товченим салом із часником, огірочки і свіжі і мало солені, молода цибулька з соковитим пір'ям, конопляна олія, по шмату солонини та шматочки стільничка і по кухлику медового квасу.
Малий їв і все прислухався, як у козубі камешиться протверезіла безхвоста сорока. Сучка дідова гарчала на козуб, але старий Пацюк гримнув на неї, і вона притьмом сховалась у сіни.
— Як повечеряємо, онучку, то лягай отамо на лаві. А я все подідівському на печі. — А батько де спатимуть?
— А наш славний лицар Баламут спатимуть на дворі при конях, йому тепер не можна житлом пахнути. Бо хатній дух в'їдається в одяг, у шкіру. А татарські пси зразу відчують не їхні запахи…
Малий наївся від пуза, аж сп'янів наче, чи, може, від медового квасу, потихеньку схилився на лаву.
І крізь дрімоту чув, як дід Пацюк ладнає струни своєї старенької кобзи і, прокашлявшись, починає співати чистим високим голосом. І струнами граєперебирає, дзвенить: Ой вилинули соколи з чужої сторони Сіли-впали у лісі на превоздобному дереві орісі І звили собі гніздо шарлатноє і знесли яйце жемчужноє.
І вивели собі дитя — бездольне та безродне Ясне соколя…
"Це про мене, бо мене бабуся звала соколям!" — Подумав хлопчик і зразу ж міцно заснув.
— Джуро молоденький! Вставай та бери лучок тугенький, стрілочок пучок. Та ходи в садочок!.. — Проспівав над малим сивий Пацюк. У руках він тримав лучок і стрілки.
Малий зразу сів на лаві, потягся і відчув, що йому треба спорожнитись, бо просто пече.
— Я зараз! — І прожогом вискочив із хати. До конов'язі був припнутий лише Лиско. Хрупав овес у шальці.
Ні інших коней, ні Бубки не було на подвір'ї.
Це приголомшило малого. Він забув, чого вибіг. І зразу вскочив до хати. Дід Пацюк схилився до печі і щось там совав лопатою.
— Де батько Омелько?
— Га? Та пішов проходами. По снідав добре та й пішов.
— А мене не збудив?! — Зайшовся сльозами хлопчик. — І нічого мені не сказав!..
— Не скигли, джуро. Все тобі сказано. Помацай у пазусі.
Малий, ще плачучи, запустив руку в пазуху і відчув у своїй руці малесеньку ладунку із тонкої шкіри. Помацав і відчув там хрестик і наче дві квасолини. "Шахвіри і батьків хрест! Це він дав мені на схованку!" — Наче блискавкою пронизала малого думка. — Все зрозумів? — Не обертаючись від печі, спитав старий Пацюк.
— Ага.
— Ну, то й добре! Омелько обіцяв повернутись на Покрову. Якщо ж не повернеться на Покрову і на Тимохвія, то сказав відправити тебе з городовими козаками до Києва, до святих Печер. А в Печерах ти запитаєш просвірника Онуфрія і віддаси йому ладунку. Добре затямив?
— Ага!
— Молодець! А тепер скажи мені — як тебе звати?
— Тимком.
— Тобто Тимохвієм?
— Ага.
— Ну, джуро мій молоденький, на ім'я Тимохвій, умивайся отам у довбанці під дубом та сідаймо снідати. Бо сьогодні у нас із тобою справ та ще справ…
