Золоті копита - Логвин Юрій
Але не в цім диво. Диво в тім, що Лиско знайшов сюди шлях із того місця, в якім ми ніколи до цього разу із Степаном не бували!.. Вірний Степанів кінь Лиско ледь плуганився, ледь переставляючи копита. Навіть не змахував хвостом. Хоча мушва висіла над ним чорною хмарою.
Омелько опустив зброю і, не дивлячись, стрілу закинув до сагайдака, а лук у налуччя.
Підігнав Буланка в кілька стрибків до охлялого коня. Омелько зістрибнув у траву і кинув малому повід. Приказуючи: "Лиско, Лиско…" та погладжуючи замордованого коня, вийняв вудила з його запалених, загноєних і закривавлених губ.
Розстібнув підпругу, зняв сідло і перемітні суми зі стримлячими в них стрілами.
— Синку! Ось дивися — три стріли вдарили в суму. А Кринка, земля йому пухом, спакував у неї торбинки з порохом. Якби хоч одна стріла об щось залізне черконула і висікла іскру — то весь порох вибухнув би! Од славного Лиска хіба що копита лишились би… От що могло би бути! Та на все Божа воля. Тепер треба швидко десь тут джерельце знайти. Я тут одне пам'ятаю на цій стежці… Ти подивися тільки, що в нього з язиком, яснами і губами. Це він із сталевими вудилами намагався напастися. Все собі розтер, розбив, повередив… Он які виразки! Бідна скотина. Скільки кінь через людину мук зазнає, що й не сказати… Ану, синку, подай Буланка ближче, зараз ми на нього повантажимо Степанові торби і підемо шукати воду…
Вони повели коней — Омелько знесиленого Лиска, а хлопчик навантаженого аж чотирма перекидними сумами Буланка вглиб молодого лісу, праворуч від потаємної стежки вниз пологим схилом.
Чим далі по схилу, тим дерева ставали вищими. Не пройшли вони й трьохсот кроків, як почулося дзюркотіння води. Обминули в блакитному затінку кілька старезних чорностовбурних яворів. І ступили на осяйне сонце. Навпроти них трав'янистий смарагдовий схил обривався кам'яною стіною. З неї в кількох місцях тугими цівками била вода. Нижче брил вода збиралась ніби у великій баюрі і звідтіля витікала вузьким ручаєм у оточенні рідкого очерету та високої осоки. По довжині може на постріл із лука. І зразу зникав без усякого сліду.
— Синку, стій! Он бачиш сліди на мулові? Сюди приходять і дикі кози, і дикі голуби прилітають. Якщо ми підемо туди з кіньми і собакою — і сліди свої лишимо, і своїм запахом все навколо забруднимо. І звірі не прийдуть. І ми лишимося без дичини. Тому підемо отуди вниз, де ручай протікає, там і самі нап'ємося, і коней напоїмо, і з собою води візьмемо. Затагануємо отамо, на узвишші — під тими соснами. Там місце зручне: що там за кущами — не видно знизу. А звідти, з верха — добре видно.
Коли вони спускались зеленою долиною, у них із-під ніг вилітали цілі зграї зелених рожевокрилих коників.
Напоїли коней. А тоді Омелько лишив в улоговині малого з Бубкою при замордованому Лискові, а сам відвіз нагору всю поклажу і відніс Степанове сідло.
Тоді спустився з Буланком назад до джерела і заходився коло бідного Лиска. Кінь покірно зносив дії козака, лише здригався усією світлою шкірою. Коли ж почав двома гострими паличками, бо пальцями не міг залізти в рани, витягати черву, то кінь тільки дрібно тремтів — і аж наче хрипів. Ран було чимало: і на спині, і на крупові, і на грудях, і на задніх ногах. Все від стріл. Та, слава Богу, ніде жодне вістря не застряло. Але мухи встигли обсипати яйцями рани, і тепер у гною і сукровиці камешилась жовта черва. — Синку, поки я отут черву колупатиму, ти збігай на гору і, скільки можеш, шишок назбирай. Справа дуже пильна і нагальна. Поспішай!
— Ага! — Кивнув малий і чимдуж побіг під сосни. Пес Бубка пострибав за ним…
Коли хлопчик приніс ще один казанок, повний шишок, і висипав його на велику купу, на верх із кіньми піднявся козак.
— Молодець! Здогадався в казанок збирати шишки. Тільки іншим разом питай дозволу, якщо хочеш суми розв'язати.
Омелько поставив коней у затінку товстенної розлогої сосни.
Схопив замашну сокиру і з кількох ударів відтяв засохлий товстий сук. Розколов на скіпки і заходився викопувати ямку для вогнища.
Лиско знесилено куняв, опустивши голову. А Буланко приступив до нього впритул і хльоскав хвостом, відганяючи мушву і від себе і від хворого товариша.
— Принеси води.
Поки малий скотився униз до води і приніс повен казанок кришталевої води, Омелько вже розпалив шишки в земляній пічурці. Поставив казанок і наказав малому підкидати шишки, щоб вогонь не слабішав ні на мить, а сам взяв заступа і зник за чагарями, що малий і спитати не встиг.
Бубка погрібся, погрібся та й умостився в ямку, розкинувши лабети і заплющивши очі. Пес спав, але час від часу уві сні подригував лапами. Щось йому снилось.
Малий все підкладав і підкладав шишки, і майже невидиме полум'я лизало блискучі золоті боки казана. Тільки жар обпікав лице і руки.
На самім дні казана почали народжуватись маленькі бульбашки повітря, потім вони почали відриватись від міді і злітати вгору, лопатись, і тоді над поверхнею закрутилась тонкою цівкою пара. Пара здіймалась угору все сильніше. Ось вода завирувала, почала бити ключем. Окріп виплескувався через вінця блискучого мідного казанка.
Тільки малий подумав: "А для чого було варити воду, якщо немає чого варити?", як з кущів вийшов козак. Ішов він без шапки, шапку притисши до грудей.
— Тримай шапку! — Омелько прихилив заступ до сосни і витяг із суми дерев'яну таріль. Обережно висипав із шапки на неї якісь вогкі бульбуваті корені, завбільшки з голубині яйця.
— Що воно таке? Я такого зроду не бачив!
— Бо тобі ніхто не показував — ти й не бачив. Це найкращі ліки від знесилення. Це справді золота рослина — "любка". Люди які тільки гроші не платять за ліки заморські, а вона, "любка", під ногами. Тільки треба знати, як її приготувати. Я цьому од бусурменів навчився. Там, де я в лісах виріс, там "любку" дівчата у ворожбі вживали. Ну, щоб причарувати якось парубка. Так її й зовуть у нас: "Люби мене, не покинь". Але то діло таке — кому ворожба помагає, а кому й хресний хід не допоможе. А от зовсім кволому чоловікові ці бульбочки сили додадуть… Бачиш — вони вже чисті, помиті. Тепер ми їх беремо — насилюємо, як намисто, голкою на нитку. І тримаємо в окропі, поки не прочитаємо "Отче наш" три рази. В окріп їх треба занурити, щоб вони не гірчили, і не пліснявіли, і добре сохли. А сушені бульбочки вже розмелюють і роблять або з молоком, або з водою бовтанку. От і бусурмени, що сидять за морем по Кубані, чи в нас отут межи Бугом і Дністром, вони перед важким походом завжди запасаються "любкою", тільки по-їхньому буде "салеп". Отаких п'яти бульбочок на цілий день здоровому вояку вистачить, щоб сили не втратив.
— А воно смачне?
— Та ніяке… Як от ріпа варена. Куштував?
— Ні.
— Ну, ну… тоді, як глей на вишні…
— О! Так глей же смачний.
— Ну воно таке, як розмочений глей після дощу… Ось дивися: вже готові стали ніби отой глей — прозорі і золотаві. Тепер витягнемо і повісимо в затінку — нехай вичахають. Тоді наскребу на тацю і дам Лискові… А ти візьми Буланка і відведи отуди, до другої сосни, засип у шальку вівса і нехай їсть. Він добре напився, і тепер можна й погодувати. Це тому, щоб Лиско не хвилювався, що йому не дають. А я зараз піду в долину і перетру отам на каменях трохи вівса. І зваримо кашу Лискові. І Бубці буде каша. Собака теж добре змучився. Щоб ти знав, вівсяна каша собакам дуже корисна. Я коли ото у пана коні випасав, то сам бачив, як його псар хворих чи змучених гончаків вівсянкою вигодовував.
— Батьку, то ви були панським пахолком?
— Я нічиїм пахолком не був. Я жив у його садибі…
— Як так жили?..
— Коли варитимемо кашу, я тобі все розповім. А зараз нагодуй коня. А ти, Бубка, наш мудрий собако, ти мені стережи Лиска.
Омелько вилив з казана воду, взяв торбинку з вівсом і спустився вниз у долину до купи каменів.
Насипав на один, рівненький, мов стіл, здоровенний камінь вівса і зачав розтирати невеликим пласким уламком. Добре розтерши зерна, зразу ж на цьому камені і провіяв від остюків.
Коли ж пішов ще далі вниз із казанком до води, то побачив, що з-за пагорба, одна за одною, приземлились невеликою зграйкою куріпки. І розбрелися в густій траві ловити коників. Омелько почекав, чи ще не прилетить хоч одна птаха, а тоді швидко, вздовж ручаю, низько-низько зігнувшись і, ступаючи нечутно, але швидко, поспішив до колдобини під червоною кам'яною стіною.
Дві стріли тримав у зубах, третю наклав на тятиву. Коли до птахів Омелькові лишилось півсотні кроків, птахи помітили його.
Знялись із сухим тріскотом, швидко-швидко б'ючи крилами. Злетіли круто вгору, мов їх хто метнув із пращі. Над усією долиною пронизливо залунав їхній крик тривоги: "ріп-ріп-ріп!" Омелько одна за одною, блискавично, метнув свої три стріли.
І стріли наздогнали птахів. Всі три птахи впали на крутому зеленому схилі вгорі над кам'яною червоною стіною.
Омелько не поліз за здобиччю, а зсипав назад до торби потертий овес, забрав казанок із водою і піднявся вгору, до сосон.
— Синку! Піди та забери куріпок на схилі, над джерелами. Думав, що на водопої візьму пару голубів, та бач, вполював куріпок. Буде вечеря… Та, гляди, обережно. Не послизнися: внизу гостре каміння — і колдобина глибока. Малий таки не втримався на крутім схилі на соковитій траві. Послизнувся і покотився вниз. На щастя, не на гостре каміння і не в колдобину.
Але єдиний цілий рукав сорочки подер об кам'яну стіну.
— Злякався? — Запитав Омелько, не піднімаючи голови, бо зосереджено вирубував сокирою копистку із товстої соснової сухої гілляки.
— Ага! Злякався, що куріпки впадуть у колдобину. А як їх звідтіля витягти? — Радісно признався малий, простягаючи Омелькові три стріли з прилиплим до них сірими пір'їнами. В другій руці він міцно тримав важких жирних куріпок, що його аж хилило набік.
— Нічого! Все гаразд, синку. Бери ось копистку і перемішуй кашу. Бо вівсяна каша швидко пригорає. Та дивися — не забувай шишки підкладати і ось ці смолисті тріски. А я випатраю куріпок… Та й жирнючі! От де на покинутих ланах порозпасалися.
Омелько невловимим рухом гострого ножа розтяв куріпок між лапами, надрізав горло під дзьобом. Тоді встромив два пальці в черево, одним сильним ривком видер усі нутрощі. Уважно їх оглянув, чи нема глистюків, а тоді обережно відділив жовчні міхурці.
