Золоті копита - Логвин Юрій
Омелько мовчки махнув рукою і все сам почистив, помив, заховав у перекидні суми. Швидко осідлав коня, повантажив перекидні суми, припасував до сідла сокиру та заступи.
Накрутив повід на товстого сучка і вийшов із затінку на сліпуче сонце. І тільки вдивляючись пильно-пильно, напружуючи з усіх сил очі, Омелько побачив крізь полудневу югу малесенькі крапочки в глибині долини. Зовсім тобі кілька макових зернят. Та зернята ці рухались, то розтягуючись в рядок, то збиваючись у темну плямку.
"Ах ти ж падло панське! — Від люті в очах Омелькові потемніло. — Це ти, чорнобривчику, в жупані дарованім?! Твоє щастя, що оце мені малий трапився. Та я б вас, падлюк, отут би усіх "отдєлав!", як каже Лютий цар московський Іван… Та не моя сьогодні карта — час тікати!" Омелько метнувся в захисток, розгріб пісок і поклав на гаряче вугілля все паливо, що лишилось. І, наламавши здоровенну купу зелених гілок, закидав ними вогнище.
Малий від тріскоту ламаних гілок навіть не ворухнувся, Омелько висадив сонного хлопчика в сідло і повів коня ліворуч за купу верб до найближчого пагорба.
Він примітив ще здалеку улоговинку від дощової води — по ній можна піднятись межи терновими кущами. Малий і в сідлі продовжував спати. І Омелько його не будив. Тільки притримував, щоб малий не перекинувся з коня. Час від часу козак обертався назад і дивився, як наближаються крапкивершники. І ще дивився на купу старезних верб — а чи пішов уже дим від свіжої зелені?
Дим заклубочився над верховіттям у ту мить, коли Буланко, із великим зусиллям подолавши досить крутий схил, заходив у прохід межи тернинами. І зразу ж крапки-вершники на мить застигли, а тоді почали невблаганно наближатись. Все швидше і швидше підкочувались до велетенських верб над витоками ручаю.
Бубка нашорошив вуха, зупинився і почав нюхтити повітря, задерши вгору одновуху морду.
Омелько нахилився і погладив Бубку по чубку. Пес заметеляв хвостом і проскочив уперед по проходу межи високими тернинами. Гілки кущів аж вгинались від рясних, але ще зелених ягід.
Перед самісіньким виходом на верх груда, де кущі особливо зближались, Омелько спинився. Щось мугикнув собі під носа, а тоді один товстий пагін із великим зусиллям притис якомога нижче. І прикрутив його верхівку жмаком трави до кореня супротивного куща. А до однієї гілочки пагона приладнав стрілу. Та так вправно, що серед листя і не розпізнаєш її.
Навіть якщо хтось і нахилиться, щоб розплутати зав'язку, тільки він торкнеться, пагін випростається і вдарить того стрілою, хто стоятиме на стежці. Якщо пішому — то в обличчя. Якщо вершнику — то в черево, або його коню в морду.
Поки Омелько ладнав на ворогів свій "самостріл", малий спав, сидячи в сідлі, міцно вчепившись в луку сідла. Омелько повів коня далі межи шовковистих трав та безлічі квітів, що буяли по всіх верхах пагорбів, обминаючи густі купи терну, шипшини та глоду.
"Треба йти зараз на північ, тільки на північ! Поки зорі не зійдуть на небі. Тоді й обрахую, чи ще на північ пертись, чи можна вже, нарешті, на схід повертати…" Омелько прискорив крок і майже біг поруч коня.
Далі Омелько пустився бігцем, тягнучи за повід коня. Буланко пішов дрібною риссю. Малий прокинувся у сідлі, але пальці ще міцніше стис на кульбаці.
— Батьку! Чого ви не сідаєте на коня?
— Так треба, — пояснив на бігу малому, розмірюючи кроки, щоб дихання було рівне. — Це я готуюсь до походу.
— Я теж хочу готуватись до походу! Спиніть коня, я побіжу разом з вами. — У цей похід я рушаю сам самісінький. І без коня, і без тебе, і без козаків-братчиків. А хто догляне, тим часом, мого, найкращого в світі, коня, коли я буду в таємнім поході?
— Я догляну, я! Він мене вже майже слухається.
— От бачиш — він тільки мене й тебе слухається. Якщо його чужим людям лишу, то повинен їм всі свої таємниці, як управляти конем, розповісти. А як хтось буде чужий знати мою таємницю, то в мене вже не буде всієї сили, вона пропаде, послабне.
— А от я знаю таємницю! І вона не пропаде. Я такий, що нікому не викажу. Їй Богу, не викажу!
— Синку, синку! Слухай мене добре і запам'ятовуй. Ніколи, ніколи в світі не клянися і не божись тим, що буде! Можна клястися тільки тим, що було, або що ти зробив. Все що буде, то не в нашій силі, якщо того Вседержитель не дасть. Бо на все воля Божа! От у Писанії сказано, що коли наш Спаситель пішов молитись в сад Гетсиманський, бо душа його боліла, то він сказав учням, що вони зневіряться в ньому ще тієї ночі. А святий Петро і сказав йому: "Нехай всі зневіряться у тобі, я не зраджу тебе!" А Ісус сказав йому: "Істинно кажу тобі: цієї ночі ще, перше, ніж заспіває півень, ти тричі від мене відречешся!" А Петро і каже йому: "Навіть якби я мав із тобою вмерти, не відречуся тебе!" І тоді Спаситель взяв із собою Петра і ще двох своїх учнів і молився в Гетсиманськім саду. А тоді прийшов зрадник Юда, з вояками, щоб схопити Спасителя. Вояки не знали, хто Христос. Тоді Юда підійшов до Христа і поцілував його. Отак Юда поцілунком видав нашого Спасителя на страсті! І стражники тоді схопили Христа. Учні Христові злякались озброєних стражників і повтікали геть. А Петро ішов оддалік за полоненим Спасителем. І зайшов з усіма в палац юдея Каяхви. І сидів там серед слуг юдейських, щоб побачити, чим все скінчиться. Бо Спасителя нашого юдеї били в лице, плювали і знущались над ним. В той час одна служниця підійшла до Петра і каже: "Ти був з Ісусом. "Але Петро перед усіма слугами відрікся: "Не знаю, про що ти таке говориш. "Злякався Петро, що його впізнали, і пішов до воріт. Побачила його інша служниця і сказала людям: "Цей був з Ісусом з Назарету. "Петро знов відрікся: "Не знаю я цього чоловіка. "Потім до Петра ще підійшли приявні при тому у дворі і сказали: "Ти таки справді один із них, бо й твоя вимова тебе виявляє. "Тоді Петро став клястися та божитися: "Я не знаю цього чоловіка!" І враз заспівав півень. І Петро згадав те, що Ісус сказав йому: "Раніше, ніж півень заспіває, ти тричі зречешся мене. "І пішов Петро звідтіля і гірко плакав, що зрікся зі страху Учителя… Бачиш, синку, святий Петро клявся Вчителю бути вірним, а не зміг. Бо тоді так повернулось, що, якби Петро тільки слово сказав, його б замордували. А йому жити хотілось. Бо хто ж гинути хоче?! Тому, синку, ніколи не клянись, не божись: "Я зроблю!". А подумки моли: "Дай мені, Боже, зробити те й те!…" І Бог тобі поможе, і виведе з біди, із неволі і порятує від наглої смерті!..
Хоч все те Омелько проказував на бігу, а проте дихання в нього було рівне, він навіть не спітнів, хоча був при повному уборі — сагайдак зі стрілами, лук, мушкет і все інше бойове начиння.
У той час, коли Омелько доказав малому притчу про третій крик півня, за їхньою спиною, далеко десь, наче дитина ляснула в долоні один раз. Потім ще три слабих ляпки було.
— Х-хха! Комусь у пику стріла влучила… Та не будемо більше спокушати долю — час тікати!
Омелько пересадив хлопця наперед, легко злетів у сідло.
— Гей, гей!.. — І нахилившись, легенько ляснув Буланка всією долонею по шиї.
Буланко з місця пішов чвалом по самому гребеню довгого трав'янистого груду.
— Тримайся синку! Почались наші перегони!
Вірний Омельків кінь Буланко, невтомний, широкогрудий, гнав по високій траві.
З-під його копит бризкали на всі боки коники, розправивши рожеві та зелені прозорі крильця. І їх зносило вітерцем, і вони розсіювались далеко довкола.
Кілька разів з-під самих копит, мов із пращі хто викидав здоровенних зайців.
Не раз і не два із густої трави сторчма злітали розпасені куріпки.
Омелько нахилив голову до малого.
— Ще миль десять проскачемо, а тоді отаборимося. Десь тут, і без зірок, знайдемо наші козацькі стежки.
Та може й п'яти миль не проскакали, як вузьке ребро сугорба ще більше знеслося вгору, і перед ними відкрилось зразу кілька неглибоких долин, порослих деревами.
— Ото як вискочили з вербової долини, зразу відчув, що ось-ось вийдемо на козацькі стежки! Бачиш, оно чотири здоровенні липи? За ними ще може миля на північ і починається луг! А там всякого дерева густо— прегусто. Отам нехай панські посіпаки начуваються!
Буланко наче відчув радість свого хазяїна і помчав, помчав з одного лисого пагорба на інший.
Ось і липи лишились десь праворуч чотирма величезними копицями зелені за густими світлими чагарями.
Поступово сугорби знижувались, вирівнювались, все більше і більше на них кучерявилось зелені. Пішов пологий схил праворуч. Ніби на ньому була широка стежина між деревцями терну, низьких вишеньок, обсипаних рясно кривавими ягодами, кущами дозріваючої, морквяного кольору, шипшини, високої широколистої ліщини, і далі вже й густі купи молодого чорноклену, липи та в'язів.
І хоч Буланко мчав по траві, а було видно, що це широка справжня стежка.
А Бубка добре відстав і важко скакав, висолопивши довженного рожевого язика. Нараз він хрипко гавконув два рази.
Омелько зразу ж стишив біг коня, а тоді зовсім його спинив. І Буланко затупцював на місці, а тоді застиг, нашорошив вуха.
Тут і зморений Бубка підтягся, важко дихаючи, аж йому здухвини западали.
Омелько, вже із стрілою на тятиві, схилився, напівобернувся до Бубки. — Ну, що ти там чуєш, собацюро?
Чорний пес задер до козака свою скалічену морду і застережливо, але якось не злісно гавконув.
— Тримайся міцно! Пригнись, щоб не завадив мені!
Омелько пустив вірного Буланка тихою ходою. Може кроків зо двісті протопав кінь трав'янистим звивистим просадом. Тут Буланко заіржав. І йому десь попереду, за зворотом, за кущами ліщини, відповіли слабим, переривчастим іржанням, яке в кінці наче захлинулось.
Омелько легко і плавно підняв рукометь лука і почав напинати тятиву. Коня він ледь-ледь під боки торкнув носаками, просто одночасно з обох боків зачепив, торкнув по шкірі.
Слухняний кінь пішов дрібними, дрібними тихими кроками. Не іржав.
Малий не дихав і пильно вдивлявся в зелений морок попереду.
Ось крутий зворот стежки. Кінчається тінь. І на яскравому сонці межи світлих кущів ліщини тьопає кінь половий. Голову опустив і порваний повід волочився по землі, чіпляючись за пагони зілля. Кульбака на коні скособочилась на правий бік, і з неї стирчало дві стріли, а в перекидних сумах стриміло аж три стріли.
— Степанів Лиско! Не дався людоловам! Бачиш, синку, що то значить — боже сотворіння — кінь?! Разів три, не більше, тут Степан бував! А Лиско зразу знайшов стежку.
