Золоті копита - Логвин Юрій

Тут я бачу: свині підняли голови від землі, прислухаються. А тоді з усіх боків — і від лужка, і від болота, і з чагарів побігли до ямки. А порося все репетує. Позбігалося все свинство — і мале, і велике. Я витяг порося. Вмить все свинство заспокоїлось і розійшлося зразу по всіх усюдах. І тут я скумекав: треба те голосисте порося спіймати і шмагати лозиною, щоб воно верещало. І тоді всі свині позбігаються… Так я і зробив за якийсь час, коли свині розбіглися на всі боки. Виламав я ліщиновий пагін. Підкрався до того "співучого" поросяти і схопив його. Потім я інших поросят пробував лупцювати лозиною, але в жодного не було такого голосного верещання. Почав я шмагати наше голосисте порося, а воно як зарепетує! Я шмагаю, а воно репетує. Зразу почали збігатись дорослі свині. Обступили мене, розлючено рохкають. Моїм товаришам до мене і не підійти. Вони щось кричать мені, але я не чую — от який рейвах знявся!… Коли тут, на моє щастя, іде дідусь-воляр. Побачив він таку веремію, і кричить мені щось. Я не чую. Тоді він мені на мигах показує: "Покинь порося! Тікай!" Я так і зробив. Підбігаю до нього. Він і каже: "Молодець, сам докумекав! Та довго не мордуй порося, бо свині, хоч вони й свині, а за своє дитя вас загризуть…" Отоді я вперше зрозумів, що я до чогось власною головою можу докумекати. І ще я зрозумів, що треба старших не тільки слухатись, але і вчитись у них… Ну, потім, поки пас свиней із хлопцями, я завжди тримав при собі те голосисте порося. Я його злегка періщу лозиною, але порося "співає" так, ніби я його життя позбавляю. Чим воно голосніше репетує, тим більше після цього я його пригощаю — чи окрушиною хліба, чи ягодою, чи морквиною, чи грушками падалками. Я його так навчив, що тільки дам понюхати грушку і торкнусь лозиною до спини, воно вищить, як недорізане. Он яке було розумне порося — знало, що мені від нього потрібно. А ще кажуть — дурний, як свиня! А бач, і серед свиней є розумні. Серед всякої тварі є розумні і є дурні. Потім мене той дідусь-воляр взяв помічником. Ми випасали волів на левадах, по берегах річки, у кількох сухих улоговинах. Бо в моєму краї немає ні високих пагорбів, ні глибоких ярів і долин. Там навіть більше половини сільських хат стояли над землею на товстенних дубових палях. Як спекотне літо, то під хату в затінок ховались і собаки, і кури, і свині. А як навесні повінь бувала добра, то від хати до хати на човні в гості їздили… Коли з дідусем випасав волів, то все по берегах, по оболонях. Тут не було ягід і горіхів, зате риба, раки і болотні птахи до моїх рук так і пливли. Дідусь-воляр навчив мене сітки плести і на рибу, і на птахів. Я потихеньку ставив їх у болоті і в ручаях, а в чагарниках сильця на птахів. Для забави лук собі зробив. Невеличкий такий лучок ясеневий. Стрілки очеретяні, а наконечники кістяні. Забавка забавкою, на друге літо так навчився стріляти, що дня не було, щоб ми з дідусем дичини не їли. А як дізнаємось, що панський управитель у сусіднє село подався чи на торжище кудись, то дідусь відпускав мене до лісу. З лісу я й рябчиків приносив. Ото смак! Я собі пищика зробив із заячої кістки. Залізу в ліщину, причаюсь і починаю підсвистувати пищиком. Дивна птаха: як сполохаєш його — злітає з дерева з таким шумом, мов ціла зграя. Як сідає на гілку — ну ніяк не почуєш. Отож я сиджу і підсвистую. І на всі боки роздивляюсь. Щоб не про авити, коли він сяде. Дивишся, дивишся — нема. Знов повертаєш голову в той бік — сидить на гілочці біля самого стовбура і головою крутить, мов курка на сідалі — зазирає: де ж той чужий рябчик, що його викликає? Ось тут його треба негайно бити… А смачний птах! Із усіх лісових птахів мені найсмачніший… Ми з дідусем три літа випасали старих волів. Як віл підходить до повної старості, тоді ним востаннє навесні орють і відпускають на пашу. І більше віл не працює, а все літо тільки випасається. І якщо воляр добрий і паша хороша, то до осені віл стає гладкий, важенний, шерсть на ньому аж блищить, як атласна. Тоді волів збирають у гурти і женуть на продаж. Чи до Литви, чи в Польщу. Я сам, коли служив пану каштеляну, своїми очима бачив на Краківському торжищі тисячі наших волів. Правду кажу: тисячі! Наша воловина соковита, ніжним жиром проросла. Ті краківські різники, хто в наших купців-гуртовиків виторговує дешево наших "абшитованих" волів, потім великі гроші заробляє. Наша воловина у Кракові тоді коштувала на третину дорожче від їхньої телятини… Дідусь-воляр був мовчазний. Всі дивувались, як ми з ним добре живемо. Бо я був, як куниця — ось я є, а ось мене вже нема… Неговіркий був, але вчив мене добре: за три роки ніхто мене з луком не вгледів. Лук і стріли високо в дуплі старої сосни ховав — який туди управитель полізе? У дуплі і берестяний козуб із сільцями і сітками ховав. Старенький показав мені, і як березову кору знімати, і як випарювати, і як тоненьким сосновим корінням шити бересту. Я так старався, так гарливо все припасував, коли потім поставив козуб на воду, то ні краплі води не пройшло… Хто його знає, як би воно далі було, та тільки в кінці третього літа приїхали гуртовики-перекупщики. І дідусь-воляр помандрував із ними у лядські краї. Всі несказанно здивувались: ну куди йому, старому такому, світ за очі мандрувати? Старенький нікому нічого не відповідав, не пояснював. А тільки мені, як вже валка рушала, він підійшов до мене і сказав: "Омельку! Дай тобі, Боже, удачу! Славна ти дитина. Та послухай мене: роби завжди все тихо, стережися всякого галасу. А особливо стережися бабства. Ти їм тільки слово скажи, а вони по всіх кутках таке розкудкудакають… Ну а я далеко помандрую. Тільки мені не до Кракова. Я з Кракова на прощу піду до Матері Божої до Ченстохова. "Я від несподіванки ледь не впав і кажу дідусеві: "Діду!.. Хіба ви католик потаємний?.. То ж католицька Матір Божа! Не наша!" Дідусь— воляр і відказує мені: "Ні, дитино, — не католик. А ікона наша. То католики нашу ікону собі захопили. І вона їм помагає все більше й більше сили набирати. Тому я піду помолюся перед нею, щоб вона наш православний народ згадала і захистила…" Ось яка таємниця мені була відкрита… Так пішов наш дідусь-воляр з купцями-гуртовиками і назад не повернувся. І ті гуртовики більше не з'являлись, поки я на панськім дворі жив. Тому я більше нічого не знаю про мого вчителя. Був, жив старенький воляр — і нема… За три роки, що допомагав старому воляреві, я добре підріс, зміцнів. Всі дивувались, що я харчуюсь із усіма у пана в людській, а сили мені прибувають і прибувають. Не буду ж я їм казати, що я скільки хочу, стільки й наминаю дичини, меду, ягід і риби. І ні разу не попався ні з пір'ячком рябчика, а ні з кісткою чи шкуркою заячою не попався — все добре ховав у землю, чи в дуплах у пущі ховав — хто скаже, чи то куна розкошувала, чи я?.. І взимку я виходив по здобич, хоч у мене ні чобіт, ні кожуха не було. Розмочив собі шмати доброї волячої шкіри, що в дідовім закутку знайшов, та й такі-сякі постоли змайстрував. Обмощу ноги сухим мохом, обгорну онучами, що зробив із полотняних ганчірок. Ще треба якось і мороз, і людей обдурить. То я позв'язував кілька заячих шкурок, надяг під сорочку хутром на голе тіло, а тоді вже згори дідову стареньку свитку. Він мені лишив. Мені від заячих шкурок тепло, як ніби у кожусі. А люди все дивуються, який я витривалий. А морози, скажу тобі, синку, за моєї молодості бували просто страшні… Я тієї зими сам один з боліт, озерець та річок приносив риби більше, ніж панські рибалки. А дичину в лісі з лука не бив і сільця і пастки не ставив. Сліди на снігу зразу покажуть, де хто ходив, хто що робив. Я всю зиму, а зі мною і челядь, кожен день їв свіжу рибу… Ага, забув ще тобі сказати — влітку я потаємно, потихеньку в панськім лісі бортничав. Бач, у пана була і пасіка влітку в липовім гаю виставлена — не менше сотні. І в лісі було не менше чотирьох десятків бортей. У селі було аж три родини бортників. Ніякої іншої повинності вони не знали від пана, тільки борті пильнувати, мед і віск добувати. Я все потайки та тихцем брав — не тому, що я злодій природжений. Ні! Бо якби я попросив у панських похлібників меду, чи зайчатини, чи юшки з минів, то наді мною б до кінця мого віку реготались би. Знаєш, синку, я таки був чемним хлопцем — і за кисіль з водою, і за гливтяк-загребу, і за обгорілу печену ріпу — я за все дякував старшим. Хоч мені останньому наливали миску, останньому окрушину черствого хліба кидали. Бо я нічий. У мене навіть прізвиська не було. Омелько — та й усе. Бо я тільки один був Омелько. І на панськім дворі, і в селі. Ні старого, ні малого більше ніякого Омелька не було… І от я перезимував свою рибну зиму, і почалась весна. Березовий сік пішов — квартами пив. У річки пішла плітка, повна ікри. Очерет новий витнувся — шпичаками солодкими ласую. Та така дивна весна, важка. То сонце пече, як на Петрівку, то одзимки зі сніговою віхолою прихоплюють ще перед Юром. А тоді зразу після Юра стала благодать — і сонечко світить, і дощик теплий з веселкою висівається. Зелень всяка пішла їстівна. Грибочки перші. А на обмілини з річок, озерець, боліт почали вилазити незліченні раки.

Особливо під захід сонця, як берег угріється. От не повіриш, а поки сонце зайде, у мене оттакенний лантух повний раків. Я не пожадливий — принесу на кухню — нехай варять. І мені, ти знаєш, ніхто ні разу "спасибі" не сказав. Брехати не буду — хвалили, дивувались моїй спритності, називали щедрим. Але подякувати — ну, ні в кого язик жодного разу не повернувся… Після Юра, я й кажу, наче Бог змилувався. Я такого теплого, лагідного літа не пам'ятаю. Все вчасно, все коли треба — і туман, і сухмень, і дощ, і сонце. Тієї весни побачив пан, як я коней пораю і без конюхів один вправляюсь. Він наказав управителю дати мені кріпку кобилку карую, довжелезну вузловану ванду і шмат доброї сировиці на постоли. І приставив мене при своїх кобилках. Це була, як рівняти з волами, служба важка. Та я не розгубився. Я ж все навкруги знаю, всі гайки, болота, луки, озерця, ручаї і річечки облазив. Наді мною в людській кепкують, питають, а чи не важко мені отако вдосвіта вставати? Чи не важко води повен жолоб кожного ранку натягувати з криниці? А мені воно ніщо! У мене тепер кобилка, хоч муца, так бахматна.