Золоті копита - Логвин Юрій

А я її частую рибкою, раками, різними лісовими ягодами, медком. Чи новий козубок із берести змайструю, чи нове мотовило виріжу або копистку вистружу. Всяку дрібничку робив для господарства. Бо вона вдова — важко їй без чоловіка. Вона удвох із свекрухою (та лихою та язикатою) жила…

Похвалилась вдова своїй сусідці Марії, що я добрий хлопець. А та Марія була молодиця заздрісна. І їй теж захотілось, щоб я їй допомагав. Я був зовсім молодий, зелений, не міг відмовити… Бо вона була улеслива і хитра. Могла підлеститись до чоловіка, що воно йому й не треба, а він зробить. Ти знаєш, це ж таки вона вперше в моєму житті, подякувала мені. Ще й у щічку поцілувала, коли допоміг їй цілий кошик суниць назбирати, хоч я знав, що вона нещира, а все одно дуже приємно, коли тебе хвалять і тобі дякують. Вона потім до мене частенько бігала, коли я в лісі кобилок і лошат випасав. Наш пан добре знався на конях. І загадував мені весь час міняти місце. І не тільки з-за паші. Щоб лошата добре зростали, їм треба бігати пагорбами і долинами. А в нас там тільки в лісі й були невеликі сугорби і неглибокі опадки… А Маріїн чоловік на той час пробував у Києві. Ще з весни, його та інших селюків пан направив лагодити замок у Києві. У Києві знаєш, який замок на горі стоїть? У ньому аж п'ятнадцять височенних рублених веж! А шпихлір там який! Три поверхи вгору і один під землю. От де пороху та зброї! Але рублений замок з часом десь та підгниє. Тоді його треба там ремонтувати. От київський воєвода й загадував по всій київській землі присилати йому добрих теслярів… Отож то Марія, то вдовиця, до мене в лісові хащі навідувались, бо вдома їм було сумно… Ну а я, як міг, потішав їх. І обидві мене дуже любили. Так вони мені самі казали.

— Батьку! А вони між собою не билися?

— Га?! — Аж здригнувся Омелько від несподіванки. — Чого б це їм битись?!

— А от у нас на хуторі сусідка Уляна і сусідка Тетяна страшенно побились. Вони обидві сільського мірошника любили і за нього побились. Тетяна Уляні пику до юшки подерла. А Уляна Тетяні намітку зірвала і півкоси видерла.

— Ні. Такого сраму не було! Навпаки, вони мене захистили від панського управителя. Він задушив би мене, якби не молодиці… Розумієш, у Марії була сестра Уляна…

— Як наша сусідка?

— Ваша сусідка — молодиця, а Уляна була ще дівчина незаручена. Вона в пані була служницею. І дуже добре вміла куховарити. Одного разу вона шукала свою старшу сестру Марію і прийшла до лісу. Бо Марія пішла до мене в ліс по зілля (я їй обіцяв назбирати). Побачила Уляна, що Марія зо мною веселою розмовою розважається, що я Марії на сопілці граю… І Уляна теж почала приходити до мене в гості… Та коли людина йде в гості то, звичайно, і гостинці несе. І таке всяке смачне мені приносила, що й не сказати… Одним словом, до куховарства у неї був дар Божий. І от одного разу зготувала Уляна цілий горщик млинців. І з сиром млинці вона запекла у сметані… А ще перед тією пригодою управитель угледів, що Уляна до лісу з вузликом ходить. Була в нього вдача, як у гончака — рознюхати все про всіх. Все хотів знати, щоб потім людей їхніми таємницями тримати в своїх руках… Уляна була ще молода дівчина, необачна, не зважала на підступність панського посіпаки… Отож понесла вона мені найсмачніші в світі млинці. А він, гаспид, потайки слідом за нею…. Синку, от повір мені, де в гостях не бував, хто мене не пригощав, а таких смачних млинців не їв!.. Та не дав мені панський катюга доїсти весь горщик!.. Може я половину й з'їв, як тут він вискочив з-за кущів і як кинеться на мене! Збив мене кулаком на землю! Він важчий був за мене разів у два… Я якось підвівся. Перед очима у мене все пливе… А він мене знов як вжучить!.. Я знов упав. Він тоді сів на мене… За горло схопив! Кричить, репетує: "Байстрюк чортів!!! Панських млинців закортіло?!! А ти їх у пана заробив? Заробив?! Ах ти жебрак самосійний!…" Одною рукою мене душить, другою мене товче. Уляна кричить, благає його, щоб він мене не вбивав… А я вже й зомлів! Додушив би був, так якраз трапились у лісі і вдовиця, і Марія. Вони, кожна окремо, йшли до мене в гості і несли гостинці. І якраз вони туди трапили на галявину, коли все сталось. Вдовиця була молодичка рішуча.

Підбігла і вузликом вжучила управителя по голові. А в тому вузлику вона мені несла горщик з варениками і махотку сметани. Якби не товста шапка, вона б йому тим горщиком геть би череп пробила… Тоді це панське гівно мене облишило і поперло на моїх рятівниць. Тут вже й Марія посміливішала — вихопила серпа і наставила на панського пса! Вдова схопила вилка і теж на нього! І воно відступило і геть з лісу. Тільки нахвалялось, що моїм захисницям так відплатить, що вони до смерті його пам'ятатимуть… Але сказано — не копай яму другому, бо сам туди впадеш! І от цей старий кабан, як та базарна перекупка, почав проти мене людей під'юджувати. Бо на той час, якраз під жнива, із Києва повернулись всі робітники. І чоловік Марії повернувся. І Петро. Той Петро хотів вдову засватати, бо й сам уже був підстаркуватий парубок. Управитель наклепав їм, що поки вони в Києві при замку гибіли, їхні улюблениці бігали до мене в ліс розважатись. Та не просто бігали, а носили мені цілими кошиками і сало, і пампушки, і сир, і яйця, і пироги, і горщики вареників, і глечики сметани… Ну і ще, пес дурний, і своїй жінці про мене всякого напатякав. А в нього жінка була не старша за Марію і дуже гарна. Та була в неї вада — цікава до чужих справ надзвичайно. Наслухалась вона про мене від свого чоловіка. І закортіло їй на власні очі побачити, що то в пана за пастушок, що його аж троє — вдовиця, молодиця і дівиця — люблять. Пішла вона до лісу, щоб зі мною запізнатись… Управитель тим часом, знаючи, що і Марія, і вдова збираються до мене в ліс, побіг і наговорив і Петрові, і Маріїному чоловіку, що я їхніх жінок забавляю в лісі. Ті обоє повірили доносу і побігли в ліс, щоб і мене, і своїх молодиць провчити. Управитель і панові розповів, що в ліс побігли чоловіки, щоб провчити його пастушка. Панові закортіло подивитись на весь цей рейвах. І він поскакав до лісу. За паном його псар, а за псарем управитель. І приспіли вони всі до старого бортного лісу. І Петро, і Маріїн чоловік, і пан, і псар і управитель. А я саме пригощався варениками, а його жінка стала переді мною і виставляється, що в неї краща за всіх молодиць сільських постава… Таке побачивши, пан регочеться. Псар йому підхихикує. Маріїн чоловік від сміху плаче. А Петро як буряк зробився червоний, захлинається від сміху — слова не може вимовити. Та мені не до сміху — управитель вихопив з-за халяви колія і на мене пре!.. Управителева жона стала межи нами, щоб не було, значить, смертовбивства. Та цей кабан відштовхнув її так, що вона по траві покотилась. Я все ж встиг схопити панський "дарунок" — довгу вузловану ванду. І як уперіщу управителя по морді. Він як зареве, як зарепетує, ножа на землю впустив. Я зразу ж ножаку підхопив. Та бачу: панський мисливець знімає кушу з плеча — хоче, певно, мене порішити! Тоді я скочив на управителевого коня і пустив його чвалом через ліс, через болото, через нетрі, через гаї і діброви!.. Отак я втік від пана і його вірного пса… Як то кажуть: "Пан наш добрий, та собаки в нього лихі…" А тепер, синку, лягаймо спати. Час пізній — скоро північ. Літні ночі короткі — не встигнемо виспатись!

Малому ще хотілось спати (справді літня ніч коротенька), як його розбудив Омелько.

Скоро мало зійти сонце, бо там, за лісом, на сході починали рожевитись легенькі, мов туман, хмарки.

В ямці під казанком стрибав веселий вогонь над смолистими сучками.

У казанку починав вирувати окріп.

До низької товстої гілки козак прив'язав за задні ноги дикого козла, його гілчасті роги майже торкались оголених коренів сосни.

Бубка намагався злизати руду, що крапала з дичини. Але піщаний грунт всмоктував червоні краплини.

— Синку! Веди коней напувати. Бач, Лиско вже починає оклигувати.

— Ой! Батьку! Де ви його пострелили? Біля джерел?

— Та ні. Там, на галявині, — Омелько кивнув головою в той бік, де вони здибали Лиска. — У деяких козлів зараз гін. От я його й підманив, ніби я інший козел — його суперник. Добре, досить нам балакати! Веди коней. Роботи сьогодні…

Справді, день був скажений. Копали і заварювали бульби любки. Збирали вершки плавуна в долинці під схилом. Щоб і рани тим плауновим пилком засипати, і в порох домішувати. Адже всім відомо — без плавуна порох для затравки не той.

Ще випікали в земляній пічурці з березової берести мастило, щоб рани і копита Лискові змащувати.

Але їли від пуза свіжатини: вареної і запеченої в землі, і смаженої на патичках. І ще Омелько напластав шмати дичини, завтовшки з палець, пересипав сіллю і загорнув у широкий рушник. Той рушник Омелько витяг із перекидної торби загиблого товариша.

Як вся робота була пороблена, коли дійшло до надвечір'я, витяг на світле місце перекидні торби Омелько і сказав:

— Ну, а тепер, синку, подивимося, яка нам спадщина від братчика нашого Степана, царство йому Небесне, лишилась, і що ми з нею маємо робити.

І Омелько розіклав на траві все, що знаходилось у перекидних сумах. — Ось бачиш: шкіряні торбинки — це порох. В кожній торбинці по два фунти. Можна й не перевіряти — не ляхи продавали — німці. Ось тут що? А, брусок свинцю. З нього можна вилити може й півтори копи куль. То в німців у роті у всіх однакові мушкети — вилив кулі — до всіх підходять. А в нас, синку, гуляй душа, як хочеш — у кого мушкет польський, у кого турецька яничарка, у кого московська пищаль, а в кого й карабін міланський. Одному на заряд треба два золотники пороху, а кому аж цілого лота треба засипати… Ось ріг лосиний з дірками. Знаєш, що це?

— Мед цідити. Щоб дохлі бджоли в мед не попали. Я такий цідилок у панського пасічника бачив. Ми з дідусем до нього ходили.

— Ні, синку, то ти бачив глиняний цідилок з однаковими дірками. А це ріг лосиний. І в ньому дірки для лиття куль до мушкетів та до карабінів. Бач який Степан був чоловік — праведник! Його ніхто не просив, а він зробив мірки зі зброї всіх товаришів із нашого гурту. Щоб не переплутати — літерами позначив. Ось дивися: ось воно де свідчення, як він нас всіх любив.