Золоті копита - Логвин Юрій

І вже був на кобилці.

— Пішла, кашлатая! — Омелько торкнув злегка вандою і кобилка пішла чвалом. — Тримайся добре!

— Ой, я боюся! — Скрикувала Уляна, вивертаючи перелякане обличчя до Омелька. — Як нас хто побачить… Я пропала…

— Та не бійся, дурна! — Притулявся їй до вуха Омелько. — Ці кінські проходи тільки я знаю. Навіть панський псар не знає. Поки нас хто роздивиться, ми вже щезнемо.

Коли перед узліссям на квітучій галявині Омелько спинив кобилку, Уляна попросила:

— Зніми мене, Омелечку… Бо в мене аж у голові паморочиться…

Омелько зняв геть розімлілу дівчину і поставив на землю.

Обсмикнула своє вбрання, перев'язала пояс, обмацала коси.

— Ой який ти, Омельку, вправний хлопець. Їй же, ніхто краще тебе не їздить верхи… Я так боялася, що ми об дерево розіб'ємося. А ти так кобилкою правив — ніде і гілочка не дряпонула.

Чмокнула в щоку Омелька і кинулась бігти з лісу, та враз спинилась. Обернулась і, притискуючи руки до грудей, просто плачучи, заблагала:

— Тільки ж ти нікому не кажи, Омелечку… Бо втоплюся, як кому скажеш…

— Я не скажу, гляди, щоб ти кому не бовкнула…

— Присягаюсь, не скажу! — Перехрестилась Уляна і прожогом кинулась до узлісся і далі в село.

Чи було тоді щось із паном, чи не було, а якщо й було, Уляна нічого не говорила, а Омелько й не питав.

Тільки якось, може за тиждень, зібралась Уляна в ліс до Омелька. Бо коли Омелько пригнав коней до конюшні, вона його, як поруч із челяді нікого не було, спитала, а чи буде він у лісі пасти і де саме.

Омелько і назвав їй урочище, де мав випасати свій косячок — Ну то я, як пощастить, прибіжу до тебе зразу після обіду. Що тобі смачненького принести?

— А можеш млинці із сиром принести? Відколи Варвара пішла на прощу, ніхто мене млинцями не пригощав.

— Та я тобі цілий горщик запечу!..

І справді, приготувала Уляна цілий горщик млинців із сиром, у сметані запечених. Ще взяла хліба, молоденьких огірків, шмат свинячого окосту. І зразу, по обіді, навіть не помивши посуду, метнулась із панського двору. І, як на біду, угледів панський управитель, що Уляна взяла важкий вузлик (певно, що з наїдком) та й поспішає кудись із двору. І не до села, а до лісу чимчикує.

Поспішив управитель обережно, потайки, за Уляною до лісу.

Тим часом, і вдова взяла в одну руку вузлик із обідом, а в другу вилка (про людське око) та й подалася провідати свого молоденького крутіля.

Хто хоче — нехай вірить, а хто не хоче, нехай не вірить, але й Марія подалася до лісу. Власне, через ліс, бо взяла чоловікового коня і поїхала верхи. Ніби до сусіднього села, через ліс і мочарини. Тупає та тупає кінь кошлатий під Марією, гойдає її, підкидає. Їй аж млосно стає від тих струсів, бо нагадує те коливання їй її любощі з чоловіком, якого вже давно нема з Києва. А ще більше нагадує цього беручкого панського конярика…

Першою вийшла, першою і прибула до Омелька служниця Уляна. Вибрали вони рівненьке затишне місце біля куща ліщини. Розв'язала Уляна вузлик, розстелила рушник і виставила свої гостинці.

— Оце полуденок. Окіст я потім, а зараз — млинці. Сьогодні в мене справді свято. Їй Богу!

Млинці і справді були святкові. Як ніколи старалася Уляна, змішуючи борошно пшеничне та гречане. Залила суміш найсвіжішою маслянкою, щедро вбила яйця і гарливо заколотила кописткою рідке тісто. На розпечену сковороду, политу запашною конопляною олією, заливала рідке тісто найтоншим шаром. Головне ж було перекинути прихоплений жаром, млинець на другий бік і не подерти його. Та ще й зі сковороди зняти і кинути на тацю. Ну, а вже загорнувши із сиром, покласти в горщик, залити сметаною та запекти в печі, то було легке діло. Головне, щоб млинець був тонкий, просмажений і не подертий. І як млинці пекла, і як сир загортала, і як сметаною в горщику заливала, і як у піч ставила, то все дивилась, озиралась, щоб із челяді непомітно хто не підкотився та не почав пхати свого носа в її куховарство. Тільки тоді з полегшенням зітхнула, як зав'язала все у вузлик і винесла з панського двору. Зраділа без міри і не помітила, що управитель за нею тягнеться.

Смакує, розкошує Омелько млинцями, а Уляна притулилась до нього. Мовчки куйовдить густу й цупку Омелькову чуприну.

Омелько не міг потім ніяк збагнути, як цей управитель, бугай здоровенний, зміг підкрастися нечутно і заскочити його зненацька. Чи тому, що він до безтями захопився млинцями, чи тому, що Уляна куйовдила волосся, шаруділа пальцями коло вуха.

Тільки налетів управитель на Омелька зненацька. І вдарив ззаду в плече. Певно хотів по шиї дати, та схибив. Бо інакше зламав би хлопцеві шию.

Покотився Омелько по траві. Та зразу ж підвівся, не розуміючи ще, що сталося. Управитель підскочив, прихопив за горло хлопця і почав гамселити. Не міг панський похлібник стерпіти образи за свого пана — його челядницю обіймає якийсь байстрюк безрідний. Та ще й млинці з панського столу наминає, як своє.

Задихається хлопець, починає втрачати свідомість. А ще як управитель поцілив у підборіддя, зомлів Омелько і впав на землю…

Замордував би управитель хлопця!

Та якраз на галявину з одного боку вийшла вдова, а з другого виїхала верхи Марія.

Вдова була молодиця рішуча, то й не здіймаючи галасу, підбігла до управителя і вузликом по голові вжучила. Якби не товста шапка, то провалила би черепок панському слузі — у вузлику був добрий горщик.

Управитель відпустив зомлілого хлопця, і слухаючи джмелів, підвівся і грізно попер на молодиць.

Але вдова наставила вилка, а Марія вхопила серпа і пішла на управителя. Управитель відступив і з погрозами та скаженою лайкою забрався геть із лісу.

Приплентався, роз'ятрений від лютої образи і обурення, управитель до панського двору. І до самого вечора скрізь нишпорив, скрізь заглядав, усіх сварив і всім погрожував. А хлопців-свинопасів ще й уперіщив батогом, бо не там, бач, свиней пасли. Перед багатою вечерею видудлив півкарафки оковитої. — Ну куди, скажи мені, — запитував він у своєї молодої, найцицькатішої у селі, жінки. Вона йому саме підставляла вареники у сметані. — Куди світ котиться?.. Сьогодні пішов перевіряти, добра б йому не було, як випасав кобил оцей байстрюк… І ти думаєш, ну, от ти мені скажи, що ти думаєш, я там побачив?!!

— Та звідки я знаю?

— І я теж, уяви собі, не знав, що там побачу… А таки побачив. Знаєш що?! Вгадай!

— Ну звідки я можу знати? І не ворожка я, щоб вгадувати.

— Ну так я тобі скажу: сидить це стерво недоросле і жере млинці із сиром… Ти тільки подумай: жере млинці із сиром!..

— Може, кому риби наловив? Він, кажуть, добре рибу ловить. То його й пригостили.

— Еге!.. Млинці з панського столу!.. А до нього ота сучка, Уляна, притулилась, кучері йому розчісує… Ну ти скажи — де це бачено — байстрюкові з панської кухні пундики тягати?!! Це одне. Друге — він і не парубок ще. У громаду його ще не прийняли. Та хто його й прийме, як у нього й могоричу нема за що поставити?.. Ну, я цю сучку не чіпав. А то ще пані на мене щось наговорить… Воно мені треба… А цьому байстрюкові я по морді добре дав… І, взагалі, задушив би. Так з'явились захисниці… От скажи мені, як ти думаєш, хто цього байстрюка прибіг захищати?!!

— Ну, Василю, звідки я знаю… — З придиханням проказала жінка управителя. Її чоловік і не здогадувався і не знав, що вона від усяких історій про бійки, перелюб, всяке злодійство і шахрайство аж умліває.

— Так знай — прискакала верхи Марія, ота сестра Уляни… Верхи на коні…

— Невже?! Верхи?.. Може, вона кудись ото через ліс до родичів? Га?!! — Ага!.. До родичів! Та вона теж цьому байстрюкові гостинець притягла — горщик вівсяного киселю і пампушки…

— А ти звідки знаєш?

— Як вона кинулась захищати цього байстрюка, все висипалось із хустки… От як…

— Ну, ну… скажи мені, котику, а хто там ще був? — Зазирала в очі п'яному бугаю пишнотіла молодиця.

— Прибігла туди… І вдова… Та не з порожніми руками. Притягла горщик вареників і меду махітку. От як!.. От!.. Якби не ці курви, я б його навчив… Та вони стали перед ним стіною… Що мені їх, товкти?!! Слухай, голубонька моя золотая, націди мені ще! Просто серце пече — ну куди воно світ котиться?! Служниці байстрюків панським харчем годують!.. Баби геть скурвились — шмаркачів недорослих у крутілі беруть!..

Вже й зозуля мандрикою вдавилась. А літнє сонце з кожним днем все пекучіше ставало, сліпило з високої небесної бані.

Лани на очах половішали і починали, починали променитись золотом дозріваючого колосся. Обсипались фіалкові і рожеві пелюстки макового цвіту. І з-під них починали визирати тугі сіро-зелені головки, які на очах зростали до величини яблука.

Тут якраз із Києва повернулись чоловіки. У Києві вони, як вправні теслі-поліщуки, працювали в замку. Адже замок зрубали з дерева, і його час від часу доводилось ремонтувати.

Повернулись якраз під жнива і чоловік Марії, і підстаркуватий полюбовник удовиці.

Ось і жнива напливли в осяйній спекоті щедрого літа. Такої доброї погоди, як у ті жнива, люди давно не пам'ятали. І може тому, щоб не спокушати долю, працювали на ланах так завзято та гарливо, як ніколи.

Шалена праця сільська в жнива. Та однак Марія встигала і до кущів на узліссі ускочити, з Омельком перелюб вчинити. Зовсім голову втратила молодиця. Коли тільки могла чкурнути до лісу, щоб злягтись із прудким коняриком, то і хвильки не гаяла.

А панський управитель після тієї веремії в лісі, наче й не помічав ні Омелька, ні трьох його полюбовниць. І не дивився в їхній бік. Та однак тихцем стежив за хлопчиною і його захисницями. Підгледів він, і як за ланом в кущах Марія з хлопцем шаленствувала.

Вислідив таємно, як удовиця в спекотний полудень у маленькім озерці, що в густих вільхах сховалось, голяка удвох із хлопцем купалась.

Вислідив, як Уляна потаємно лишала в жолобі в конярні для Омелька ласі шматки від панського обіду.

Все розвідав управитель. Та галасу не здіймав. Тільки казав все жінці, що хоч і жнива, а ці дві здуріли — по черзі, наче змовились, чинять зі шмаркачем зовсім сатанинський перелюб…

Думав, думав управитель, що йому далі робити… Аж тут йому трапилась добра нагода — почув він, як Омелько сказав Уляні вранці, що з обіду пастиме кобил за старим бортним лісом.

Коли хлопець сідав на кобилку, якраз проходили повз панський двір жниці із села.