Кохання починається з кави (збірка) - Власюк Анатолій

Я впізнав його за характерним звуком двигуна. Це Роман Іванович із Харківщини підбирав убитих і поранених. Він працював сільським учителем, але з початком війни поїхав на фронт. Думав, що відвезе продукти хлопцям і повернеться додому, але залишився, бо транспорту як такого в ті дні було мало. Роман Іванович сказав, що дорога, яка веде від міста, вільна, так що він зможе доставити наших хлопців за призначенням.

Ми завантажили Генерала, допомогли зайти в бусик ще двом пораненим бійцям.

– Мутний, поїдеш з ними для супроводу! – крикнув Щирий і відвернувся.

Я відразу зрозумів, цю геніальну розв'язку, яка прийшла до командирової голови, і підштовхнув Мутного. Мені здалося, що той з відчуттям провини дивиться на нас, але до машини пішов. Я бачив, що Щирий щось каже Романові Івановичу.

Потім я запитав у Щирого, чи пристрелив би він тоді Мутного? "Не знаю", – відповів командир. – "А що ти сказав Романові Івановичу?" – "Хай передасть Мутному, щоби він більше сюди не повертався".

Про нас таки згадали в обідню пору. Ми вишикувались і пішли в напрямку міста. Вбитих сєпарів поскладали під шкільними воротами і прикрили порожніми мішками.

Більше Мутного я в своєму житті не бачив.

14 липня 2019 року

СЕРГІЇВНА

Відчувалося, що в цій п'ятиповерховій хрущовці на околиці міста Сергіївна є старшою. Ніхто, звісно, її на цю посаду не обирав. Вона сама всім керувала на свій розсуд. Втім, команд як таких з її вуст не вилітало, але мешканці, які не встигли, не змогли чи не захотіли втекти, просто, без заперечень, робили те, що вона казала.

Я ніколи не вмів точно чи хоча би приблизно визначати вік жінок, через що інколи потрапляв у комічні, а то й трагічні ситуації. Якось навіть мама моєї майбутньої дружини видалася мені її молодшою сестрою. Олька образилася не на жарт, а Василині Петрівні було приємно. Щоправда, жодного разу я так і не наважився назвати її мамою.

Сергіївні, як на мене, було вже десь під шістдесят. Це була квадратова баба з великими цицьками, брежнєвськими, хто пам'ятає, кудлатими бровами і помітними вусиками над верхньою губою. Але погляд у неї, хоч і суворий, видавався мені добрим, і це не відлякувало від її грізної і в чомусь карикатурної фігури. Пізніше я зрозумів, що дядя Ваня, мізерний і нікудишній мужчинка, доводився їй чоловіком, але завжди на безпечній відстані тримався від важкої руки дружини і так само з пошаною, як й інші, називав її Сергіївною.

Вже другу добу ми знаходились у цьому будинку. Рації були розряджені, і жодної команди нам не поступало. Мене не цікавило вище командування, до якого ні в кого з нас не було жодної поваги, але поведінка Прапора напружувала. Я думав, що це у нього позивний, як у мене Дід, але з'ясувалося, що він жив з таким прізвищем. І прапорщиком в армії не був, як припускали інші, а працював учителем, здається, історії. Втім, командирів не вибирають. Ми всі пройшли випробування боями, і в останньому Прапор змінив убитого Батю. Славний був чоловік, справді по-батьківськи ставився до нас. Зараз мені не подобалася розгубленість Прапора. В боях він був відважним, навіть відчайдушним. Інколи мені здавалося, що спеціально лізе під кулі, ніби життя йому набридло. Насправді це було не так. Прапор мав заледве тридцятку, але вже був досвідченим бійцем, ніби все його попереднє життя стало підготовкою до війни. Тепер, заднім числом, я усвідомлюю, що він з точністю шахіста вираховував кожний свій наступний крок, навіть з поправками на несподіванки, які трапляються під час війни і лізуть на нас звідусіль, але при цьому ніколи не ховався за спинами бойових побратимів, а якщо й брав ініціативу на себе, то був упевнений, що його підтримають, прикриють і не підведуть. Кажуть, що в перший же мирний день, коли Прапор повернувся в рідне село, він загинув у автомобільній катастрофі. Коли ми дізналися про це, то лише розводили руками: як же так? А тепер я маю пояснення буцімто цій випадковості, хоча нічого випадкового в цьому світі не буває, бо сам неодноразово переконувався. На війні Прапор завжди був зосереджений, навіть коли спав, інтуїтивно, мабуть, відчував небезпеку. А вдома розслабився, може, напився зі щастя, втратив відчуття реальності. Не знаю, бо жодних подробиць його загибелі ми не мали, просто донеслася звістка, що Прапора більше нема, а насправді, може, хтось на нього наїхав. У нас же, кажуть, в автомобільних катастрофах гине більше щодня, ніж на війні, хоча ще який день взяти.

Прапор був розгублений, бо ніколи не потрапляв у подібні ситуації. В бою було простіше, рішення, здавалося, народжувалися самі по собі, а тут мусив чекати команди не знати від кого, та ще й чи поступить ця команда. А зриватися з будинку і йти невідомо куди він теж не хотів, бо ж раптом про нас згадають і вважатимуть тоді дезертирами.

З кожною годиною все ближче й ближче було чути мінометні постріли, вслід за чим неодмінно відгавкувалася стрілецька зброя, хоча не було зрозуміло, хто наступає, а хто обороняється.

Прапор віддав наказ Сергіївні, щоби мешканці спустилися в підвал, бо по їхньому будинку можуть вгатити мінами, а не лише стріляти з автоматів, але та не звикла, щоби нею командували, а тому презирливо, не приховуючи цього, дивилася на прапора, хоча нічого йому не казала. Наші хлопці розмовляли як російською, так і українською, але саме українську Сергіївна не сприймала, хоча, за моєю оцінкою, вона колись була з україномовних, приїхала, мабуть, багато років тому до цього містечка із села, тут розмовляли, як вони вважали, російською, ось і вона призвичаїлась. У мене не було сумнівів, що Сергіївна така ж сепаратистка, як усі інші мешканки хрущовки. Ми вже побували у покинутих квартирах і могли зрозуміти, хто чим дихає. В одній знайшли купу георгіївських стрічок, в іншій – плакат з портретом Путіна на тлі російського прапора. Чимось українським навіть і не пахло. А з коротких розмов зрозуміли, що в усіх бідах і негараздах мешканці будинку звинувачують Україну. Щоправда, потім вони припинили говорити на цю тему. Я думав, що боялися розстрілу на місці, хоча такої думки у жодного з нас, звісно, не було, або ж перестанемо їх підгодовувати зі своїх запасів. Як би там не було, але вже десь через дві години після наказу Прапора Сергіївна з мешканцями таки перемістилася до підвалу, але це виглядало так, що зробили вони це самостійно, без втручання нашого командира.

Хоча нас було небагато, але більшість розмістилася на верхніх поверхах будинку в порожніх квартирах, щоби можна було спостерігати за ситуацією навколо. Особливо боялися, щоби бойовики несподівано не застали нас вночі, тому почергового спостерігали з вікон за всім, що відбувається.

Ніч минула відносно спокійно, якщо не брати до уваги автоматних черг, які лунали зовсім близько. Мабуть, у підвалі й цього не було чути.

Зранку Сергіївна почала обхід порожніх квартир, щоби переконатися, що ми нічого не поцупили. Напередодні вона говорила Прапору, але так, щоб й інші чули, що відсутні мешканці доручили їй наглядати за квартирами і вона не потерпить мародерства. Звісно, це було доволі сміливо з її боку, бо нерви в нас були напружені, хтось міг її якщо й не застрелити за таке нахабство, то хоча б навести автомат в її бік, щоб настрашити. Все-таки ми приперлися на її землю, як вважала Сергіївна, тому з нами не слід було так жартувати. Але, бачить Бог, ми й не думали займатися мародерством, як казала Сергіївна, тим більше, що й Прапор без неї казав нам те ж саме. Скористалися лише сіллю, чаєм, консервацією господарів. Ну, ще шкарпетками, бо світла, води й газу не було, а ми після останнього бою не перевзувались і не переодягались днів п'ять. Добре, що мали чималий запас води, але її треба було берегти та ще й ділитися з мешканцями.

І коли Сергіївна завалилася до квартири на п'ятому поверсі, в якій перебував я і ще двоє наших хлопців, то не відразу второпав, що вона хоче. Сергіївна молола, що постіль не прибрана, бо як ми посміли на ній спати, якщо це не наше, що речі розкидані, бо, мабуть, ми щось шукали і вже вкрали, а підлога брудна від наших берців – і ще щось подібне. Хлопці іронічно дивилися на стару пришелепкувату бабу, і з їхніх уст ось-ось, я відчував, мали зірватися десятиповерхові татаро-монгольські мати, присвоєні свого часу "братським" у лапках російським народом, але в квартиру залетіла міна. За якийсь спалах до цього я усвідомив наближення смерті, бо звуку чути не було, він би був, якби міна летіла десь поруч, – і на інтуїтивному рівні штовхнув Сергіївну на підлогу, на бруд з-під наших берців, а сам масою свого важкого тіла, помноженого на вагу бронежилету, впав на неї. Давно серйозні хлопчики не затискували так ніжно тендітних дівчаток. Коли пилюка розвіялась, я прочитав ув очах Сергіївни страх. А ти думала, стара. Це війна. Міна роздовбала пів стіни і через вікно вилетіла у світ широкий. Шпаківня в голові вже не загрожувала Сергіївні.

Зеленого, Олега Зеленюка із Рівненщини, злегка зачепило осколком у ногу, з якої сочилася кров. Сергійко Рудаков, Вовк, із Харківщини, зовсім ще хлопчисько, стояв, притиснувшись до стіни, ніби хотів розчинитись у просторі й часі.

Упродовж якихось десяти хвилин у будинок вцілило ще декілька мін, але, дякувати Богу, ніхто не постраждав.

Я не пам'ятаю, як Сергіївна виповзла з-під мене. Чи, може, я сам просто підвівся. Коли випадково глянув на неї, прочитав у її очах ненависть. Мені не звикати. Ненависть – нормальна платня за врятоване життя.

16 липня 2019 року

КАТЬКА

Ця дівчина була ще тією курвочкою – з багатообіцяючою посмішкою, великими голубими очима і чуттєвими губками. Коли вона дивилася на вас, то здавалося, що її погляд вимацує ваше багатство внизу живота. Відтак у її бідній голівоньці клацав калькулятор, і від кількості часу, витраченого на розмову з вами, залежало, чи зацікавили ви цю дівчину.

Усі звали її Катькою, але вона, коли знайомилась, казала:

– Катерина.

Дівчатам чи молодим жінкам завжди хочеться бути дорослішими, а вже коли ця дорослість досягнута, вони би хотіли повернути втрачені роки. "Катька" в устах інших ніколи не звучало зневажливо, хоча було зрозуміло, що перед вами дівиця легкої поведінки. Ніколи до подібних не можна ставити слово "доступна", бо легкість її поведінки цього не передбачає.