Кохання починається з кави (збірка) - Власюк Анатолій

Іван Степанович помер минулого року.

Ходив мов пришиблений. Дружина помітила.

– Що сталося? – запитала.

Розповів.

– Я так і знала, що бокс ще тобі боком вилізе.

– Тату, не переживай, – заспокоїла донька. – В мене також інколи таке буває.

– Що, покійники телефонують? – підозріло подивилася на доньку дружина.

– Ні, до цього ще не дійшло.

Мені здалося, що донька сказала це з великим сумом у голосі.

Вночі я довго не міг заснути, а вранці наважився знову зателефонувати Іванові Степановичу. Операторка вкотре повідомила байдужим голосом, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.

– Піди до церкви, – порадила дружина. – Постав свічки за упокій душ тата і тренера.

Я так і зробив. Ніби стало легше. Але все ще не наважувався видалити із телефону номер покійного Івана Степановича.

Минуло декілька днів. Я знаходився між життям і смертю. Вдавав із себе оптиміста. Але ж дружина мене добре знала.

– Може, тобі слід піти до лікаря.

Наприкінці не було знаку запитання.

З того всього я вирішив піти на цвинтар. Спочатку до батька на могилу. Потім довго шукав місце, де похований Іван Степанович.

Ще здалеку помітив його вдову. Вона теж побачила мене. Я прочитав на її обличчі страх. Жінка швидко пішла від мене геть, ніби зустріла покійника, який ожив.

Коли я йшов із цвинтаря, згадав, що дружина Івана Степановича померла через три місяці після смерті чоловіка.

Наступного дня я хотів зателефонувати Іванові Степановичу, але його номер дивним чином зник. А може, це я його стер.

Інколи мені здається, що Іван Степанович і його дружина заблудилися в часі й просторі між смертю і воскресінням.

Дружина ставиться до мене краще, ніж раніше. Вона часто цілує мене в мою бідну голівоньку.

Звісно, я знаю, що зі мною все в порядку. Просто ніхто не вірить, що покійники можуть телефонувати.

27 червня 2018 року

ДЕНЬ СМЕРТІ

Від самого ранку все пішло не так, як він хотів.

Пропускаючи у маршрутку вагітну жінку, сам не вліз до салону, а тому запізнився на роботу. Начальник впильнував його. Ввічливо попросив більше не запізнюватись.

Робота у них – не бий лежачого. Ні, чимось займаються цілий день – від дев'ятої ранку до шостої вечора з перервою на обід з тринадцятої до чотирнадцятої. Але все зводиться до того, щоб дочекатися кінця робочого дня і рвонути додому. Особливо виснажливо течуть останні дві години. Тут головне не зірватись. Уже нема чим абсолютно зайнятись, але мусиш дотерпіти до кінця.

Завжди спрацьовує закон підлості. Начальник впольовує тих, хто не може дочекатися кінця. Ніби робить це не спеціально, але в нього така натура, що обов'язково хоч когось одного впродовж дня застукає на гарячому. І нема ж відеокамер, які би фіксували пересування кожного працівника. Треба ж було начальникові десять по дев'ятій сьогодні вийти із свого кабінету, щоби впіймати його, який запізнився на роботу.

Жінки ненавидять начальника за нотації. Говорить лагідно, ніби не сварить, але душу вивертає.

– Краще б ударив мене, – каже Катька, – або…

– Або? – підхоплює Віталик. – Можу виручити.

Ми сміємось, але неголосно. Бо як тільки звук зашкалює, ніби з-під землі виростає начальник.

Сьогодні час тягнувся немилосердно довго. А ще ця мжичка за вікном, що навівала сон.

Катьці поталанило. Вона відпросилась у начальника, бо її мама потрапила з інфарктом до лікарні. Віталика теж десь не було видно. А він мучився, дивлячись на годинник на стіні. Здавалося, батарейка здохла і стрілки зупинились. Але ні, тихенько собі цокають. Час – це вічність, йому нікуди спішити.

До його бідної голівоньки поволеньки заповзає думка, що добре було би знати день своєї смерті. Він аж здригнувся від несподіванки, що така проста геніальність не завітала до нього раніше. Це ж можна було розтягнути задоволення не на останні дві години робочого часу, а на всенький день.

Нема вихідних даних, щоби бодай приблизно спрогнозувати, коли ж настане твій останній день життя. Мабуть, існують програми, які з точністю до секунди вирахують твою останню секунду життя. Сюди увійдуть і стан твого здоров'я, і батьківські гени, й різні інші випадковості, на які у звичайному житті не звертаєш жодної уваги.

"Я просто помру", – сказав він сам собі.

– Що? – не зрозумів Віталик.

– Так, думки вголос, – відповів він і усміхнувся.

Віталик зі здивуванням глянув на нього, але нічого не сказав. Мабуть, якась глибока філософська думка міцно, якщо не назавжди, засіла в його бідній голівоньці.

Треба бути обережним. Вважатимуть божевільним, якщо дізнаються, що він вираховує, коли ж настане його останній день життя.

Стрункої програми розрахунку не виходило. Звичайно, він міг би погодитися ще на сто років життя і навіть більше, але ж прекрасно розумів, що це нереально. Треба вигадати щось практичніше. Йому зараз тридцять два. До шістдесятки не так і далеко – якихось двадцять вісім. Але поки минуть ці роки, пенсійний вік збільшать. Беремо орієнтовно сімдесят. Накидаємо ще п'ять-шість років, коли можна не працювати і насолоджуватися життям. Отже, сімдесятип'ятилітній ювілей треба відсвяткувати, закликавши дітей і внуків, родичів і сусідів, а вже наступного року можна спокійно здихати, лиш би не було хвороб.

Він усміхнувся сам до себе. Дідько, яке це захопливе заняття, коли вираховуєш свій останній день життя. І час летить непомітно. Глянув на годинник. Стрілка добігала до п'ятої.

Дітей, а тим більше внуків, у нього поки що нема. І дружини теж. Треба поспішати, бо хто ж святкуватиме твій сімдесятип'ятилітній ювілей? Начальник навряд чи до нього доживе.

Отже, з роком смерті визначились. Тепер місяць. Треба вибрати такий, якого він найбільше не любить. Це важко. Практично неможливо. У нього нема місяця, якого б він не любив. Як і нема такого, який би особливо любив. Навіть місяць дня народження йому не подобається.

Коли він глянув на годинник, було вже п'ятнадцять по п'ятій. Ого! До шостої слід розв'язати цю проблему.

Звісно, можна було діяти методом випадковостей, і тоді би винирнув із небуття якийсь особливо сфальшований місяць, нелюбий йому. Але чи було би це справедливо? Втім, наше життя й так складається виключно із випадковостей, тому справедливість тут недоречна.

Він вирішив піти іншим шляхом. Для цього знадобилися спомини про коханок. Став пригадувати яка в якому місяці народилася. Якщо добра коханка – значить, не хотів вмирати в цьому місяці. І навпаки. Але цей шлях виявився непродуктивним. З'ясувалося, що він не пам'ятає днів народження багатьох своїх коханок. Коли зустрічався з ними – пам'ятав.

Проте це вже не могло збити його з вірного шляху, тим більше, коли до закінчення робочого дня залишалося якихось п'ятнадцять хвилин. Здавалося, годинник збісився і тепер прискорював свій хід, бо якийсь недороблений співробітник закладу намагався посперечатися з вічністю.

Проте йому не вдалося зосередитись. Віталик розповідав чергову байку зі свого складного життя. Ніколи не можна було визначити, говорить він правду чи добряче прибріхує. Пам'ять мав хорошу, бо міг усоте розповісти якусь історійку і не допустити жодної помилки. І знав, що повторює, але ніби спеціально випробовував нерви слухачів.

Годинник добіг до заповітної шістки. Всі прискорено йшли на вихід із почуттям виконаного обов'язку. Лише він був незадоволений собою. Повертатися до розрахунків не було жодного бажання.

Зайшов у магазин купити собі щось на вечерю. Продавчиня побачила його ще здалеку, кивнула головою й усміхнулась. Він хотів колись закрутити з нею роман. Вона відшила його, сказавши, що в неї чоловік і що вона йому не зраджує. Звісно, він не повірив, але в них збереглися нормальні стосунки.

– Коли в тебе день народження? – запитав він.

– Двадцять першого травня, – відповіла вона, усміхнувшись.

Коли він ішов додому, подумав, що вмре двадцять першого травня. На зло продавчині. Вона його переживе. Їй нема і двадцяти. Нехай хоч на свій день народження згадує його.

14 вересня 2018 року

ПРИНЦИП БУМЕРАНГУ

Ще з самого ранку, коли він прокинувся, відчув, що сьогодні з ним має статися щось неприємне. І з цим він пропрацював цілий день, аж поки неприємне не оформилось у несправедливе. Чому це мало трапитися саме з ним і зараз?

Вечором, коли після роботи прийшов у свою кімнатку, відразу ж увімкнув ноутбук. Ніколи раніше цього не робив, як приїхав заробляти гроші до Польщі. Завжди чекав до дев'ятої вечора, коли на скайп виходила дружина.

А тут ніби лихий смикнув його за одне місце. Вдивлявся у порожній екран, ніби щось очікував. Не дочекавшись, пішов готувати собі вечерю, хоча апетиту не мав. Працював, як заведений механізм. Розумів, що мусить їсти, бо треба мати сили.

Автоматично щось робив, як хтось викликав його на розмову по скайпу. Глянув на годинник. Як для дружини – рано. Може, щось сталося вдома? Чи з батьками?

Поговорити з ним захотів сусід. Дивно. Вже й не пам'ятав, коли востаннє з ним спілкувався.

Позичивши очі в Сірка, той молов усіляку всячину. Здалося, що він п'яний. Якби був поруч, можна б визначити, чи так це насправді.

Давав йому зрозуміти, що не має часу на пустопорожні розмови, але сусід чи то придурювався, чи справді не розумів, що йому зараз не раді, та й узагалі ніколи не раді. Сусідство – це випадкова річ, як однокласники. Їх не обираєш, а тому не зобов'язаний дружити з ними усеньке життя.

– Твоя дружина тобі зраджує.

Він не відразу зрозумів, що сказав сусід. А той ніби повеселішав від того, що зважився повідомити таку новину.

– Розумієш, зайшов сьогодні до неї. Щось мені треба було. А вони забули зачинити двері. Ну, і застукав їх на гарячому.

Він приїжджав додому двічі на рік – на католицьке Різдво і Пасху. Чесно кажучи, міг би й частіше. Але шкода грошей. Витрачав їх на дівчат. Місцеві не такі перебірливі, як українки, але й їх час від часу треба підживлювати.

Якось господар, у якого він працював на будівництві, сказав, що і дружина зраджуватиме йому, бо знав про його зустрічі з дівчатами. Мовляв, діє принцип бумерангу. Вони тоді добряче посміялись, бо господар зраджував своїй дружині й не знав, що в робітника було декілька разів з його донькою.

Чомусь відразу згадав оцей принцип бумерангу, коли сусід сказав, що застукав його дружину на гарячому. Вона просила, щоби не їздив до Польщі.