Кохання починається з кави (збірка) - Власюк Анатолій

Казали, що звідти вже ніхто й не повертається. Перукар уже на око міг побачити, хто представлятиме цінність для капітана. Він сам брав ініціативу в свої руки у розмові з таким чоловіком. Мав веселу вдачу – і це приваблювало людей. Навчився декількох антирадянських анекдотів і пошепки їх розказував, щоби ніхто не чув. Це вселяло довіру до нього. Щоправда, одного разу його таки здали, і капітан довго сміявся з цього. Звісно, його не заарештували, не відправили до Сибіру, а капітан порадив бути обачнішим і вибирати того, хто дійсно може висловити свою антирадянську позицію.

Якось молодому перукареві пощастило. Один чоловік, який приходив стригтися лише до Василя, повідав йому сумну історію про батька, якого схопили і жорстоко побили в органах. І лише за те, що щось не те сказав. Потім перукар дізнався, що після того, як він розповів капітанові про цього чоловіка, той кудись зник. Принаймні в перукарні він більше не з'являвся. Боявся запитати в капітана, що з тим чоловіком, але той сам якось похвалив перукаря. Мовляв, молодець, допоміг викрити ворога народу.

І пішло, й поїхало. Перукар на око визначав, хто може стати черговою жертвою органів. Втягував нещасного в дискусію, обережно натякав, що теж незадоволений Радянською владою. А далі все було справою техніки. Чоловік довірявся перукареві, а той про все доповідав капітанові. Нещасний зникав із життя, і перукар не знав, чи його стратили, чи відправили до Сибіру.

Єдине, чого боявся всі ці роки, аж до останнього часу, що хтось повернеться із Сибіру, дізнається, що це він його здав, і приб'є, як скажену собаку. Часи вже були не такі суворі, люди повертались, але ніхто навіть не заїкався перукареві, що він сексот.

Змінювалися зверхники, які опікувалися перукарем, а він продовжував робити свою юдину справу, навіть знаходив у цьому задоволення. Сьогодні ти мило балакаєш зі мною, а завтра від мене залежить, чи розчавлять органи тобі життя…

Хлопчина всівся у крісло. Перукареві здалося, що той постійно дивиться на нього. Складалося враження, що зараз скаже щось таке, від чого не захочеться жити. Він пам'ятав оцей жест. І цей погляд теж пам'ятав. Мабуть, це був дідусь цього хлопчини. Багато років тому він завчено і буденно здав його органам. Уже й не пам'ятав за що. А потім через багато років зустрів його в Дрогославі. Ледве упізнав, настільки цей чоловік був знищений життям. Ненависть світилась у його очах. Міг би – задушив би власними руками. Нічого не сказав – лише мовчки пройшов мимо. Потім ще декілька разів зустрічались у Дрогославі. У свого чергового зверхника все вивідав про свою жертву. Його заспокоїли: мовляв, провели з цим чоловіком профілактичну бесіду, так що нема чого боятися. В хащі оперативної роботи перукар не залазив, але зрозумів, що той чоловік, якого він свого часу здав органам, знав про його сексотство. Точніше, здогадувався, але в даній ситуації це вже не мало значення. Жертва перукаря помер на зорі національно-визвольного відродження. Місцева газета "Дрогославська зоря", яка постала зі "Слова Жовтня", присвятила цьому велику статтю, розповівши про поневіряння героя. Перукар жадібно читав статтю, думав, що ось зараз знайде своє прізвище чи бодай натяк на те, що це він здав цього чоловіка, але, звісно, нічого подібного не було. Потім тривалий час думав, що син помститься за батька, але його ніхто не зачіпав. Легше стало в останні роки, коли есбеушники забули про нього і вже не вимагали жодної інформації про клієнтів перукарні.

Хлопчина не зводив погляду з перукаря, і той відчув, як йому підгинаються ноги. Нарешті він зважився запитати в малого, що той хоче йому сказати. "Нічого не хочу сказати, – усміхнувся хлопчина. – Мені порадив вас мій однокласник. Сказав, що ви найкращий перукар у Дрогославі".

Мабуть, хлопчина був щирим, і перукар відчував це. Але оте внутрішнє, що муляло його зранку, не давало заспокоїтись. Здавалося, що з ним затіяли якусь небезпечну гру, хочуть вивести на чисту воду, щоби всі дрогославці дізналися, що він усе життя працював на органи, був сексотом, здавав невинних людей. Чому вони такі жорстокі й тягнуть кота за хвіст, хоча можуть це зробити зараз.

Упродовж багатьох років перукар лише інколи задумувався над тим, що робить. Совість у звичному розумінні цього слова його не мучила. Він виправдовував себе тим, що захищав тата і маму від органів, хотів, щоб вони жили з ним, а не загинули в Сибіру. Сестру вбили "ястребки" десь у лісі, і її смерть Дамокловим мечем усе життя висіла над ним. Капітан і інші зверхники постійно нагадували йому про це. Мовляв, якщо щось не так – то ти перший кандидат на поїздку до Сибіру. Тато й мама давно померли, сестри нема, нікого захищати, але він продовжував ніби за інерцією робити свою брудну справу. А в очах оточуючих він був братом упівки. До нього ніхто не мав і не міг мати претензій. Лише обрані знали, ким насправді був перукар. Але він змирився з цим. Був упевнений, що його не здадуть на розтерзання натовпу, бо він аж занадто багато знає про тих, хто ним опікувався. Ще не знати, хто більше кому потрібний, – він їм чи вони йому.

Хлопчина вже давно пішов, а перукар і досі відчував його присутність. Тепер він точно знав, що це йому привіт з того світу. Ні, це вже запрошення на той світ. Досить, пожив. Перукар був упевнений, що цей хлопчина – внук того чоловіка, якого він запроторив до Сибіру. Саме він, а не органи. Що ж той нещасний йому розповів? Антирадянський анекдот? Чи, може, якусь історію зі свого життя, з якої випливало, що він не любить Радянську владу? Як не силувався, ніяк не міг згадати, що ж такого натворив цей чоловік, що його запроторили до Сибіру. А може, й нічого не казав. Це він, перукар, усе вигадав за нього. Робив так, коли ніхто свіжий не потрапляв до рук через свої наївність і необачність, а органи вимагали нових жертв.

Того дня зумів обслужити лише двох клієнтів після того хлопчини, який приніс йому смертельну звістку з того світу. Сказав Світлані, що погано себе почуває. Вона й сама побачила, що зі старим перукарем щось не те. Сама відвезла його на машині додому. Сказала, що якщо йому буде зле і завтра, то може не виходити на роботу.

Йому не було погано. Не відчував ніякого болю. Щось тиснуло на груди, ніби минуле вирішило нагадати про себе.

На третій день сусідка викликала лікаря. Той лише розвів руками. Сказав, що перукар може вмерти у будь-яку мить. Хвороби як такої нема. "Це старість", – зробив він філософський висновок.

Перукар помер вночі уві сні. Болю не відчував. З радістю ішов до того, чий внук приходив до нього в перукарню. По дорозі бачив усіх, кого колись здав. Помітив, що в них світлі обличчя. Не було злості чи ненависті. Чому ж він так довго чекав і раніше не пішов до них?

На похорони зібралося чимало дрогославців. Чи не всі вони були клієнтами перукаря. Всі погоджувалися з тим, що старий був найкращим майстром своєї справи у Дрогославі. Світлана і жінки з перукарні плакали. Того дня раптово перестав падати дощ, хоча синоптики напередодні страшили ним.

24 вересня 2017 року

КАТЬКА

Повістка прийшла нахабно й несподівано. Назар не збирався нікуди втікати, але незабаром сину виповниться десять років, а там і в діда вісімдесятирічний ювілей. Невже без нього святкуватимуть?

Малий був серйозним, як ніколи.

– Тату, тебе заберуть на війну? – запитав.

В очах дружини блиснула сльоза. Назар розумів, що Ліля ледве стримує себе. Обійняв сина і сказав, що все буде добре. Здавалося, найперше підбадьорював себе.

Проводи були негучні, в родинному колі. Тато напився, і мама не стримувала його. Дід сидів зажурений. Син уже давно спав.

Назар лежав з дружиною. Тепло молодечих тіл не зігрівало їх. Думалося про найгірше. Щодня диктори повідомляли по телевізору, що хтось із наших хлопців загинув на тій клятій війні. Прізвищ не називали. Як то родичам думати, чи не знайшла куля сина, чоловіка, брата?

Заснув під самий ранок. Виразно побачив Катьку, яка усміхалась йому, а потім розвернулась і пішла під руку з якимось високим хлопцем.

Прокинувся від гуркоту на кухні. Дружина зазирнула до спальні і винувато сказала:

– Каструля впала.

Назар голився і думав про Катьку. До чого цей сон? Давно не згадував дівчину, з якою ходив на зорі своєї туманної юності. Всі казали, що вони будуть разом. І він так думав. Нічого не казав Каті, не пропонував їй вийти за нього заміж. А влітку, перед останнім курсом університету, дізнався, що мала вискочила заміж. Знав того хлопця. Він був старшим від них років на п'ять. Катька потім виправдовувалась, що той запропонував їй стати його дружиною, вона й погодилась. Не міг і не хотів бачити її. Кохав і водночас ненавидів. І чого б це вона йому тепер наснилась? Колись сказала, що нікуди він від неї не дінеться, кохатиме її все життя. Ніби жартома говорила, а таки напророчила.

Снідали мовчки. Дружина боялась глянути йому в очі. Він що, покійник уже? Злість народжувалась усередині нього. Розумів, що дружина не винна. Це все Катька, яка наснилася йому.

Поцілував сина, який солодко спав, розкинувши руки, мов крила. Мабуть, літав уві сні. Росте малий.

Сказав дружині, щоб не проводжала. Не хотів бачити її сліз. Та хіба переконаєш? Вперта, як і він. Пообіцяла, що не плакатиме.

Накрапав дощик. Назар, здається, нічого не бачив перед собою. Дружина ледве встигала за ним.

Біля збірного пункту вже назбиралося чимало люду. Юнаки і чоловіки, жінки і діти. Треба було взяти з собою малого. Хай би побачив.

З виразу обличчя дружини зрозумів: щось не так. Глянув у той бік, куди вона дивилась. Катька! Біля неї чоловік. Про щось розмовляє з донечкою. Світланка на два роки старша від їхнього Андрійка.

Катька теж побачила Назара. Мила сумна усмішка.

– Твоя, – незлобливо сказала Ліля.

Назар знав, що Катька справді його на все життя.

3 грудня 2017 року

ІНТЕЛІГЕНТ

З приходом нової влади транспортне сполучення між містами погіршилось. Казали, що міський голова віддав автоперевезення на відкуп місцевому бандитові.

Тепер Василь Степанович щоразу запізнювався на роботу. Нахабні студентки, бабці з клунками, дебелі дядьки штурмом брали маршрутку, а він стояв збоку, заспокоюючи себе, що наступна машина неодмінно буде його.