Кохання починається з кави (збірка) - Власюк Анатолій

Або захворів. Втім, гадали, що це могло бути сплавом двох причин.

І навіть коли події закрутилися-завертілися з космічною швидкістю, отой жаль на трикімнатну квартиру сусідів не минав. Здавалося, його не доймали ні мітинги, ні референдум, ні бахкання гармат, ні озброєні люди на вулицях Донецька. Навіть чеченці, яких він одного разу побачив і які ґелґотіли по-своєму, не здивували його, ніби він очікував на приліт інакшопланетян, і тому в порівнянні з цим все було мізерним і нікчемним.

Він задовго до цих подій перейшов на російську, хоча в його виконанні вона була дивною навіть на тлі тих, хто розмовляв цією мовою з характерною донбаською особливістю, і з нього підсміювались, але він цього не помічав, а коли все рідше й рідше бував у селі, то відчував себе не від світу цього, бо хотів – не хотів, а мусив розмовляти українською, а як нею розмовляти, коли вже мислиш російською. Потім відпала потреба їздити до села, бо батьки повмирали, а в хаті залишилася молодша сестра, з якою в нього не було нормальних стосунків ще з дитинства, бо казали, що мама нагуляла її з іншим, а потім з чоловіком сестри, особливо з чоловіком сестри, вічним українським патріотом, який працював учителем української мови та літератури. І коли ця потреба відпала, він ніби вдруге народився на світ Божий.

Сусідка із тринадцятої квартири до пенсії теж працювала вчителькою української мови та літератури. Він не пам'ятав, щоби вона колись розмовляла російською. І навіть коли часи змінились, не захотіла переходити. І навіть коли стало відомо, що її син і невістка працюють у якійсь патріотичній волонтерській організації в Києві, вперто розмовляла українською, ніби кидала виклик усім, хто ще жив на планеті Земля. Дивно, але її ніхто не чіпав, і вона сама не зачіпалася. Сусіди оминали її, щоби їх не запідозрили в симпатії до українського, хоча чимало з них були із села, і українцями були, і українська була їхньою рідною мовою. Тепер причаїлись, піддаючись зомбуванню з російського телеящика, і все далі віддаляючись від українства. Втім, якби те українство зараз з'явилось у Донецьку, а їхньому життю нічого не загрожувало і, бажано, щоби ніхто не згадував їхнього дотеперішнього боягузтва, вони би без тіні сумніву призналися до українства, розчинились би в ньому, ніби ніколи й не зраджували йому, хоч і вимушено, і совість би їх не гризла.

Він і сам не міг би зараз сказати, коли до його бідної голівоньки завітала грішна думка, що стару сусідку треба вбити, а самому заволодіти її квартирою. Але визрівала ця думка давненько і поволеньки, а події навколо нього не давали їй вмерти. Захоплення квартир стало звичним. Здається, господарі вийшли в магазин купити хліба, а в їхній квартирі вже хтось оселився. Це так сумно між собою жартували люди, але було в цьому щось трагічне, бо завжди знаходилися такі, хто достеменно знав про відсутніх, і що не в магазин вони пішли, а виїхали нібито за пенсією в Україну, але вже точно назад не повернуться, або їх забрали до підвалу приміщення колишнього СБУ, бо щось не те сказали, чи на них брехливо донесли, а звідти можна повернутися лише тоді, коли рак на горі свисне. Чи чули ви, щоби рак колись свистів – на горі чи хоча би під нею?

І ця думка позбутися старої настільки заволоділа ним, що він уже не вважав її грішною, бо можна, звісно, розмірковувати про справедливість на небі, але ж має вона бути і на землі, бо в труну покладуть, а ти так і не дочекаєшся її. Найважче було придумати спосіб, як умертвити стару, бо тут у нього взагалі не було варіантів. Міг, звичайно, підсипати якоїсь труйки сусідці, бо дружина деколи щось готувала їй їсти, але тоді у смерті старої могли звинуватити її, а він цього не хотів, і навіть задихав радісніше, що не така він, з'ясовується, вже й остання сволота.

Він став ходити до старої, і це було дивно з його боку, бо раніше, ще коли сусіди не втекли до Києва, прорахувавши те, що могло відбутись і таки відбулось у Донецьку, не дуже балував їх своїми візитами, і стара, здавалося, підозріло дивилася на нього, а потім – нічого, звикла, ходить, то й нехай собі ходить, а чи просто збайдужіла до всього. А він і не говорив нічого особливого, скаже декілька слів, вона відповість, а то й промовчить, вдаючи, що не почула, він посидить трохи і йде додому. Чого приходив? Лихий його знає. Лихий і знав. Чоловік ніби винюхував у просторі й часі, які сконцентрувались в щось єдине в цій трикімнатній квартирі, що ж це таке треба зробити, щоби відправити стару на той світ?

І таки, мабуть, до чогось додумався, бо прийшла йому до бідної голівоньки проста і незворушна думка, як позбутися старої. А просто взяти подушку з-під її голови, сісти на неї й спокійно чекати, коли сусідка перестане дихати. Він навіть усміхнувся до себе, що така геніальна думка ніяк раніше не могла народитись у ньому. Геніальна і проста. Проста, як борщ. Він, здається, навіть мугикав щось собі під ніс, чого з ним давненько не траплялось, й повернувся до себе, колишнього, лише тоді, коли дружина підозріло глянула на нього, думаючи, що чоловічок завів собі коханку. Вона почала думати про це, здається, вже наступного дня після їхнього весілля, і це гризло її упродовж багатьох років, вбиваючи кохання й остаточно вбивши його своїми ревнощами.

Здається, сам Бог відвернувся від нього, зрозумівши, що не зупинить цього чоловічка, нехай сам падає до пекла, бо є більш важливі справи, коли можна врятувати інших людей. Стара вже не з'являлась на подвір'ї, цілими днями лежала, не хотіла ні з ким ні про що говорити, і лише одного разу в неї вирвалося, що син зрадив її, кинувши напризволяще. Дружина казала йому, що сусідка, мабуть, скоро вмре, і було би добре, якби вони переселилися до її квартири. Він змовчав, відвів погляд, ніби ця крамольна думка ніколи не навідувалася до його бідної голівоньки, а дружина вкотре подумала, що мізерний і нікчемний у неї чоловічок, а всі проблеми вона повинна розв'язувати сама.

У нього й серце особливо не билося, коли він надумав цього вечора здійснити свій намір. Скільки разів наяву бачив, як він це робить. Кожний рух в уяві своїй довів до автоматизму, і коли дружина дивилась чергову серію якогось детективу, а син, як це було зазвичай о цій порі, гуляв надворі, він пішов до сусідки. Вона вже давно залишила їм ключі, щоби вони могли заходити до неї коли їм заманеться, ніби змирилася з долею і не чекала від життя нічого доброго.

Коли він тихо, мов злодій, зайшов до сусідчиної квартири й побачив стару на ліжку, йому здалося, що вона заснула. Тим легше було зробити те, що він задумав. Двері замкнув на ключ, щоби хтось випадково не завадив йому. Але щось гнітило чоловічка. Це не був страх, який мав би навідатися до нього перед тим, як він хотів убити стару. Придивившись до неї, він побачив, що груди і живіт у неї не рухаються. Він відразу зрозумів, що сусідка вмерла, але ще довго не хотів у цьому зізнатися самому собі. Сидів біля її ліжка, дивився у вікно, але, здається, нічого не бачив. Ніби зі смертю старої зупинився час, принаймні тут, у тринадцятій квартирі. Всередину до нього залетіли байдужість і явно неземний спокій.

Він не відразу зрозумів, що хтось дзвонить, а потім стукає у двері, а коли відчинив їх, побачив дружину. Та щось голосно казала, але він не чув, бо в тому часо-вимірі, в якому він зараз знаходився, звуку не було.

У подальші дні він перебував ніби в невагомості. Ходив на роботу, щось їв, але життя більше його не цікавило. Він навіть Богу не подякував за те, що стара вмерла сама і не довелося її вбивати. Дружина все робила сама, махнувши на нього рукою. Втім, з її клопотів нічого не вийшло, бо в квартирі сусідки заселилися троє військових із Росії. Виходило, що кожному випало по кімнаті. Чоловіки часто влаштовували гучні забави, запрошуючи його й дружину, а потім він перестав ходити до них, і дружина з'являлася вдома вночі, а то й під ранок, і від неї пахло коньяком і ще чимось неземним, що вона нарешті знайшла на свою втіху.

13 березня 2019 року

НАДІЙЧИНЕ ЩАСТЯ

Коли Надійка перестала мене кохати, то сказала: "Давай залишимося друзями".

Чоловікові і жінці легко бути друзями, коли вони не кохають одне одного, а я продовжував кохати.

Десь через півроку після цього Надійка зателефонувала мені й повідомила, що зізналася в коханні одному чоловікові. Добре, що зателефонувала, бо якби наша розмова відбулася віч-на-віч, Надійка б зрозуміла, що ми не друзі.

Я тримався, як міг. Намагаючись бути байдужим, запитав:

– І хто ж це?

– Я його не знаю.

З'ясувалося, що вона познайомилася з ним в Інтернеті, але назвати його ім'я і прізвище не захотіла.

– А він хоч тебе кохає? – запитав я.

– Яке це має значення? – щиро здивувалася Надійка.

Марно я намагався дізнатися в Надійки, хто ж цей чоловік. На Фейсбуці в неї понад шістсот друзів, половина з них – чоловіки. Я називав їй то одне, то інше прізвище, а вона лише сміялась. Нарешті Надійка сказала, що того чоловіка серед її друзів на Фейсбуці нема – і я заспокоївся. Вони листувались електронною поштою – і Надійка була щасливою.

Коли я запитав, чи вони зустрінуться, Надійка спохмурніла:

– Хто захоче їхати за тисячу кілометрів.

Місяців через три Надійка сказала, що в того чоловіка є коханка. А ще через півроку зізналась, що охолола до нього.

Через деякий час у Надійки з'явився коханець – не в Інтернеті, а наяву. Мої допити, хто ж це, теж нічого не дали.

– Ми ж друзі, – намагався я переконати її.

– І друзям не все розповідаєш, – відповіла вона.

Потім із заробітків приїхав її чоловік. Надійка сказала, що кинула коханця.

Цього року її син пішов до першого класу.

Я хочу, щоби Надійка знову закохалася в мене, але розумію, що це неможливо. Ми ж друзі. Хоча, якщо навіть хтось один кохає, а інший – ні, вони друзями стати не можуть.

Я знаю Надійку. Вона постійно закохується. Надійка каже, що в неї таке щастя – закохуватись. А в мене інше щастя – безнадійно кохати її.

13 березня 2019 року

ПОВЕРНЕННЯ ДО СМЕРТІ

День десятого липня дві тисячі шістдесятого року назавжди увійшов в історію людства: вчені зробили людину безсмертною. Все було до геніального просто: упродовж доби після народження дитини в її тіло вприскували спеціальну рідину, яка вбивала ген С5D10X18, який відповідав за смерть організму.