Кохання починається з кави (збірка) - Власюк Анатолій

Жінка із запахом халви і тією ж мелодією на мобільному телефоні уважно дивиться на мене. Кого я їй нагадав?

25 вересня 2018 року

ОСТАННІЙ

… Я був останнім, кого він бачив у своєму житті…

Життя було до мене несправедливим. Коли стукнуло сорок п'ять, я втратив дружину. Рак зжер її за півроку. Софію я не кохав. У мене викликали ненависть її страждання. Еге ж, я жахливий чоловік. Софія постійно твердила це мені всі майже двадцять років нашого подружнього життя.

Донька вдалася в неї. Вісімнадцятирічною вискочила заміж, а через три місяці розлучилася. Фантастика! Зять мені не сподобався з першої ж зустрічі з ним. Я сказав про це доньці. Вона випалила: "Мені з ним жити!". Ага, пожила.

Звісно, у смерті матері вона звинуватила мене. З таким же успіхом я міг би закинути це на її адресу. Так, я гуляв, міняв коханок, але Софію доконало розлучення доньки.

Нині, напередодні свого п'ятдесятиліття, я залишився нікому не потрібним. Важко усвідомлювати, що тебе ніхто не кохає. Жінки були лише для розваг. Жодній із них я не зміг зазирнути в душу. А моя їм теж не була потрібна.

Я їхав у автобусі на роботу. Задумався про щось своє. Тобто ні про що.

Водій різко загальмував. Я ледве втримався на ногах.

– Тобі б дрова возити! – вилаявся хтось на адресу водія.

Хлопчина вискочив із кабіни і відтяг за ноги на узбіччя пса, якого щойно збив. Це був маленький чорний песик. Він ще жив.

Я дивився на нього. Він дивився на мене. Я нічого не бачив. Він бачив світ, який так несподівано втікав від нього.

Я би хотів померти так само швидко, як цей песик, а не мучитись, як Софія. Але в кожного своє щастя.

Коли ми рушили, песик вже не дихав.

… Я був останнім, кого він бачив у своєму житті…

26 вересня 2018 року

НІЧНА БІБЛІОТЕКА

Звісно, ідея створення нічної бібліотеки належала мені. Я й втілював усе в життя. Орендував приміщення в центрі. Син зробив мені книжкові шафи.

– Тату, тобі це потрібно? – запитав.

– Так, – відповів я.

Йому цього було достатньо.

Книжки зніс з домашньої бібліотеки. Цьому зраділа дружина.

– Хоч менше пилюки буде, – сказала.

Нормальні люди вночі сплять. Але хто сказав, що нормальними є ті, які читають книжки?

Першої ночі в моїй бібліотеці нікого не було, хоча напередодні газета опублікувала повідомлення про це. Я чесно досидів до шостої ранку, перечитуючи Белля, і пішов додому.

– Не маєш куди витрачати грошей, – сказала дружина. Вона мала на увазі платню за оренду приміщення.

Наступної ночі прийшло подружжя С. Я знав їх. Йому було вже за п'ятдесят. Він працював інженером на нашому хімзаводі. Загинув років двадцять тому. Стався вибух у лабораторії. Взагалі-то дружина була молодшою від нього, але зараз виглядала набагато старшою. Інженера зацікавив Павло Загребельний, вона працювала вчителькою і перечитувала Макаренка.

Посиділи десь до години другої ночі й пішли, не перемовившись зі мною жодним словом. Я не образився. Все-таки різні світи. До того ж, я не люблю першим розпочинати розмову.

Вже над ранок завітав колишній прокурор міста. Навряд чи хтось здогадується, що він раніше працював у цій грізній структурі. Його цікавили детективи. Я їх не люблю, тому ні вдома, ні в нічній бібліотеці цієї макулатури не було.

Старий прокурор похнюплено обдивився полиці, не знайшов потрібного і пішов. До речі, я й досі не знаю, він живий чи помер.

Газетне оголошення про нічну бібліотеку не дало бажаних результатів. Чи то люди газет не читають, чи не звернули увагу на надруковане дрібним шрифтом, чи їх не зацікавила така чудасія, як нічна бібліотека. Вони і вдень книжок не читають, не те що вночі.

Але безпровідне радіо працює швидше й якісніше, ніж газетні оголошення. Доволі скоро моя нічна бібліотека стала місцем зустрічі багатьох людей – як мертвих, так і живих. Мертві здебільшого мовчали, бо вже й так наговорились за життя. Живі ж у їхніх очах виглядали смішними. З того світу краще розумієш, хто має клепку в голові, а в кого вона відсутня.

З часом від читання книжок перейшли до дискусій. Не обов'язково говорили про прочитане. Тем, які хвилювали кожного, вистачало.

До нас стали приїжджати люди із інших міст. А потім завітав один український письменник, прізвище якого настільки відоме, що не хочу про нього згадувати.

Звичайно, я хотів запросити до розмови Генріха Белля, але на той час він був у іншій галактиці й на всі телефонні дзвінки операторка байдужим голосом відповідала: "Абонент знаходиться поза зоною досяжності".

Я знав, що рано чи пізно це мало закінчитись, і коли я прокинувся, зрозумів, що мої фантазії органічно вплелись у сон.

Того ж дня в газеті я прочитав, що в місті відчинила свої двері нічна бібліотека. Вона знаходилась у тому ж приміщенні, що я винаймав уві сні. Зустріч з Генріхом Беллем була запланована на завтра о третій ночі.

27 вересня 2018 року

БОГИНЯ ВЛАДИ

Сімнадцятого січня заборонили поезію, а вже наступного дня зник Степан Васильович.

Влада ніколи не жартує з тими, хто голосує за неї. Завжди існує потенційна загроза, що її у будь-який момент можуть скинути. Тому життя занадто серйозна штука, щоби ним можна було легковажити.

Звісно, ніхто не побіг в органи повідомити про зникнення Степана Васильовича. Всі знали, що його було за що видалити із суспільства. Ще звечора він горланив: "Це диктатура! Вони дурні! Хіба можна заборонити поезію?". А зранку сусіди побачили опечатані двері поета з характерною наліпкою, на якій була зображена богиня влади. Ніхто не знав, як її звати, але всі поштиво називали богинею влади.

В президентському указі про заборону поезії нічого не було сказано про пісні. Але здогадливий люд справедливо усвідомлював, що коли нема поезії, то не можна співати пісень.

У перші дні багато хто вдавався до хитрощів, пропонуючи замість поезії римовану прозу, проте цербери правосуддя не дрімали, висмикуючи з вулиць і будинків тих, хто так жорстоко хотів пожартувати з владою.

Без віршів і пісень життя мало чим змінилося, хоча й не було вже таким веселим і барвистим.

А одного ранку позникали всі печатки із зображенням богині влади. Казали, що тепер у головному палаці країни засідають молоді прогресивні люди. Найперше вони відмінили указ про заборону поезії. Ніхто вже не опечатував дверей. Проте й поезія не відродилась. З'ясувалося, що коли нема поетів, то й поезія не народжується.

Через деякий час був оголошений конкурс на нову печатку із зображенням богині влади.

21 листопада 2018 року

ТРИНАДЦЯТА КВАРТИРА

Сусіди із тринадцятої квартири вибиралися поспіхом, ніби передчували важкі часи, що мали настати. Це вже трохи пізніше він зрозумів їхню прозорливість і передбачуваність, а тоді дивувався непосидючості й нікчемності шукати кращого від того, що є. Принаймні для нього життя видавалося перспективним і веселим, яке хоч і таїло в собі невідоме, але це лише пробуджувало цікавість.

– Ви ж там за мамою моєю трішки подивіться, – казав сусід винувато, ніби його впіймали на чомусь непристойному, а він тепер мусить виправдовуватися, що вийшло як вийшло, але він нічого поганого не зробив.

Мамі було вже під сімдесят, але старенька ще трималася. Вмовляння сина виїхати з ними на неї не діяли. Вона вже змучувалася повторювати, що народилася тут і хоче тут померти, а тому просто мовчала, коли знову заходила розмова про це.

Невістка, яка так і не змогла знайти спільної мови зі свекрухою, хоча в цій нещасливій – тринадцятій – квартирі вже жили разом більше десяти років, для годиться теж казала їхати з ними, але було видно навіть неозброєним оком, що хоче спекатися старої й зажити нарешті таким життям, на яке заслуговує. Про це вголос ніхто не казав, але ж їй здавалося, що лише її звинувачують в тому, що у них нема дітей, і вже, мабуть, не буде, хіба би всиновили, проти чого вона категорично виступала, хоча чоловік був ніби не проти. Але у своїй не вагітності невістка насамперед звинувачувала свекруху, бо як тут завагітнієш, коли по всій квартирі відчуваєш її важкий дух. І байдуже, що лікарі кажуть про її неплідність, вона знала і була переконана в тому, що якби не свекруха, то вже давно би мала з чоловіком дітей.

Коли вони від'їхали, непевно сказавши, що, мабуть, оселяться в Харкові, ніби боялися повідомити свою точну адресу місцеперебування, він з жалем подумав про молоду сусідку, доступ до тіла якої йому був відрізаний остаточно. Він і не мав цього доступу, але, здається, все йшло в потрібному руслі, на взаємну згоду двох, і лише цей скороспілий від'їзд зруйнував непевну хтивість між ними.

До дружини він давно охолонув, хоча коли одружувались, у них було взаємне кохання. Як молодому спеціалістові йому після муки у відомчому гуртожитку, де все було спільним, навіть, здавалося, доступні жінки, виділили двокімнатну квартиру в хрущовці. Тоді йому це здавалося щастям у квадраті, як любив повторювати друг дитинства, який залишився в селі й не захотів їхати до Донецька здобувати вищу освіту, хоча мав кращі й якісніші за нього знання. Ще б пак! Той влаштувався на завод відразу після закінчення вишу, в армію не взяли, відбив у залицяльників красиву дружину, яка народила йому сина, а тепер ще й квартира. Це було щастя навіть не у квадраті, а в кубі, якщо не більше.

Але роки минали якось дуже швидко, що він й озирнутися не встиг, коли відсвяткував сорокаріччя, і від щастя мало що залишилося, якщо взагалі можна було говорити, що воно є. Думав зробити на роботі кар'єру, але його обскакали хитріші й наполегливіші. З квартирою – новою, трикімнатною, в будинку з покращеним плануванням, як казали, – теж нічого не вигоріло, бо її дали такому ж інженерчику, як він, але в того було двоє дітей і дружина ходила вагітною, а він зупинився на одному, і це було їхнє спільне рішення.

І тепер у нього, здається, залишилось єдине – чорна заздрість до сусідів, у яких було три кімнати. Вона підсилилася після їхнього від'їзду, бо там залишалася стара, одна на три кімнати, а він з дружиною і сином, який вимахав мало не до стелі, мусив тулитись у двох. Звісно, він нікому в цьому не зізнавався, але це гнітило його, не давало спати, а на роботі виводило із себе, і ніхто не міг здогадатись, чому колись тихий і непримітний чоловічок кидається на людей. Мабуть, дружина "не дає", хіхікали в курилці, бо на інших жінок він не задивляється.