Кохання починається з кави (збірка) - Власюк Анатолій

Взагалі-то він оминав гучні компанії та забави, а коли це було неможливо, намагався бути в тіні, щоби ніхто не звертав на нього уваги.

Так і того разу молодий Вишневський стояв під ліхтарем, сумний і задуманий, коли оголосили "білий танець". Дівчата неохоче, як йому здалося, запрошували хлопців. Пари закружляли під звуки повільної мелодії. Він не відразу зрозумів, що його теж запрошують до танцю. Це була Оля, скромна однокласниця. На все життя запам'ятав, як тоді блищали її очі – можливо, від ліхтаря або від місячного сяйва. А ще долонями відчував тепло її тіла, яке здригалося від його дотиків, хоча літній вечір не був прохолодним. Адам провів Олю додому. Вона поцілувала його кудись у вухо і дрібно зацокотіла по сходах.

Так, це була Оля. Вони не бачилися років двадцять. Тепер годі було впізнати кохання його життя. Внутрішні страждання назавжди зробили відбиток на її обличчі. Вишневський радше відчув, що це саме вона, а не хтось інший.

Вони розмовляли всього декілька хвилин, бо Оля поспішала на маршрутку. Їхала до внучки. Завтра відлітає знову до себе. Так сказала. Жила вже багато років за кордоном. Рада, що випадково зустріла його. Він знав, що випадкового в цьому житті нічого не буває, але мовчав, слухаючи її. Насолоджувався голосом. Казали, що вона мала рак, але, здається, вилікувалась. Обережно зчитував з її обличчя сліди боротьби зі смертельною недугою.

Оля плуталася, називаючи його ім'я з наголосом то на першому, то на другому складі. Адам розумів, як далеко вона віддалилася від нього. Він кохав її усе життя. Тепер йому здалося, що Оля просто зраділа зустрічі з ним, побачивши колишнього знайомого, бо її кохання до нього вже давно померло. Якби не зустріч біля костелу, вона б не зателефонувала, не повідомила, що приїхала до Дрогослава, а він би, можливо, так і не знав, що вона побувала тут. Адам часто думав про те, що ось він Олю кохає, а вона його, мабуть, уже ні, і тепер боляче усвідомлював, що був правий. А ще ця роздвоєність у наголосі його імені. Вона ще більше поглиблювала прірву між ними. Її вже годі було перескочити. Неможливо минуле склеїти докупи з сьогоденням, а тим більше – з майбутнім. Кожне існує саме по собі. Так було, є і буде. Адам це добре розумів. Особисто для нього все було насамперед пов'язане з роздвоєністю у наголосі його імені. Ніби одночасно існував у паралельних світах, а сувора реальність вислизала з-під його ніг.

Адам провів Олю до маршрутки, помахав їй на прощання рукою, а вона не відповіла, ніби назавжди викреслювала його зі свого життя. Набагато пізніше він подумав про те, що Оля могла розраховуватись із водієм за проїзд, так що просто не мала часу навіть глянути в його бік. Але в той момент Вишневському стало боляче. Життя й так було несправедливим до нього, а тут наостанок нанесло такий важкий удар. Не так він уявляв собі зустріч з Олею. А коли перестав думати про те, що це взагалі можливо в житті, зіштовхнувся з жорсткою і жорстокою несподіванкою. Чи насправді все заздалегідь заплановано на небесах, але людина, з'ясовується, така нікчемна істота, що не помічає Божих знаків?

Костел зачаївся, ніби застряг між простором і часом, не знаючи, в який бік рухатись. Ситуація була безвихідною, бо куди б не скерував свій шлях, все одно тобі в потилицю дихала вічність – з її незмінним запахом смерті. Багато на своєму віку він бачив подібних зустрічей. Вони навічно закарбувалися на його стінах. Ще би люди навчилися розшифровувати ці записи. Але це їм не дано. Розум занадто обмежений. Бог явно сподівався на більше від створеного Ним. А годинник, можливо, й зупинився тому, що не міг витримати цих маленьких трагедій, із яких, зрештою, складається історія людства. Лише шпиль життєдайно струменів до неба, вкотре підкреслюючи марність людських сподівань на грішній землі.

Після зустрічі з Олею Вишневський ходив ніби пришиблений. Ніхто не міг зрозуміти, що з ним, а він сам не надавався до пояснень.

На сороковий день йому приснився кольоровий сон. Такого різнобарв'я, здається, він ще ніколи не бачив у своєму житті.

Ніби стоять вони з Олею під костелом – молоді й красиві. Тримаються за руки. Бамкають дзвони. Навколо багато людей. Всі дивляться на них. Оля каже, що зараз доля назавжди поєднає їх. Адам раптом усвідомлює, що не впевнений, чи справді хоче цього. Йому здається, що в тіло вселився хтось інший, який невидимо штовхає його всередину костелу, аби він нарешті наважився на цей вирішальний у своєму житті крок. І раптом Вишневський розуміє, що знаходиться у костелі один. Він шукає очима Олю, але її ніде нема. Вона ніби відчула, що Адам не хоче бути з нею – і зникла. Зникла назавжди. Вишневський усвідомлює, що вже ніколи не побачить її у своєму житті. Несподівано над собою, ніби з неба, він чує її голос: "Я не візьму тебе з собою". Адам хоче запитати, куди не візьме, хоча вже розуміє, що це все значить. Відповіді нема. Вишневський озирається навколо. До костелу набиваються люди. Їх так багато, що вже нема чим дихати. Він бачить лише незнайомі обличчя. Йому незатишно тут, хоче вирватися надвір, але люди сміються й не пускають його.

Адам прокидається. Безбожно хропить дружина. Він сплескує в долоні. Дружина замовкає, а за мить перевертається на бік. Адам довго не може заснути. Вже під ранок йому знову щось наснилося. Потім не може пригадати той сон, хоча кольоровий пам'ятатиме до кінця життя.

А ще Вишневський знає, що костел, який зупинився в просторі й часі, належить вічності, а не людям.

19 вересня 2017 року

ПЕРУКАР

Мабуть, у Дрогославі не було жодної людини, яка би не знала Василя Івановича, перукаря. Він голив і підстригав своїх ровесників, потім – їхніх дітей, а тепер черга дійшла й до онуків. Василеві Івановичу йшов уже вісімдесятий рік, але щоранку цей жилавий і життєрадісний дідусь приходив на роботу. До нього завжди була черга. Напарники давно вже перестали ображатись, коли клієнт не йшов до них, а казав, що він до Василя Івановича.

Перукарня містилась у центрі Дрогослава. Здається, вона тут була завжди. Звісно, робили певні реконструкції, а нова власниця, Світлана, викупивши сусіднє приміщення, зробила там жіночий зал і приєднала до чоловічої половини.

Василь Іванович був окрасою колективу. Його всі любили й поважали. Перукарі мінялись, а Василь Іванович залишався. Світлана запитувала у нього: "І що ж я буду робити, коли ви підете на пенсію?". Василь Іванович усміхався і відповідав: "Такі, як я, на пенсію не йдуть, а…" – і робив довгу паузу. Світлана, звісно, не давала йому закінчити фразу і казала, що нехай він живе довго-довго на радість усім.

Цього року Василь Іванович помітно здав. Боліли ноги. Не міг довго стояти. А де ви бачили перукаря, який би робив свою справу сидячи? Світлана перевела Василя Івановича на пів-зміни, але клієнтів від того у нього не поменшало.

Осінь видалася холодною і мокрою. Безперестанку падав дощ. Світлана економила, стежила, щоби калорифери не надто довго ганяли світло. Лише біля Василя Івановича вимикала пристрій тоді, коли старий перукар ішов додому.

Зранку Василь Іванович відчув себе якось незвично. Саме так. Це не була хвороба, а ніби внутрішній голос підказував, що не треба сьогодні йти на роботу. Василь Іванович, здається, ніколи й не хворів. Так, якийсь дріб'язок. За всі роки в перукарні не був на роботі лише два дні, коли померла дружина. Тепер жив сам і давав собі раду. Син після служби в армії залишився в Росії, там і одружився. Донька вискочила заміж і поїхала з чоловіком на роботу до Чехії. Хотіли заробити собі на квартиру в Дрогославі, але залишились у невеличкому містечку під Прагою. Лише зрідка син і донька приїжджали з внуками та внучками до Василя Івановича, причому син без дружини, бо невістка боялася "бандерівців", а донька без чоловіка, бо зять так і не знайшов спільної мови з тестем.

Але на роботу все-таки треба йти. Напередодні захворів один із двох напарників. Світлана казала, що в нього висока температура. При цьому виразно подивилася на Василя Івановича. Він зрозумів, що, можливо, доведеться відстояти і всю зміну.

Дощ не переставав. Василь Іванович старанно обходив калюжі, щоби не замочити ніг. Чи не вперше у житті його не тягнуло на роботу. Не міг сам собі пояснити, що з ним відбувається. Парасоля мало допомагала, бо вітер постійно виривав її з рук, заламував і нагинав, мов неслухняну дівчину, що ніяк не хоче віддатися ґвалтівникові, а холодні краплі затікали за комір. Думав зігрітися в перукарні, але калорифер увімкнули лише тоді, коли він прийшов. Відчув тепло в тілі не скоро. Подумав, що пора вже сидіти вдома. Упіймав себе на тому, що ніколи раніше й гадки про це не мав. І що він робитиме вдома – без своєї перукарні?

Ще коли заходив, звернув увагу на цього хлопчину в коридорі. Звідкись він його знав. Чи, може, він був на когось схожий – на батька чи дідуся. Був упевнений, що раніше цього хлопчину не підстригав. Мав добру пам'ять на обличчя.

Василь Іванович робив свою справу, вміло підстригав клієнтів, про щось з ними говорив, але думка невідступно кружляла навколо того хлопчини, який залишився у коридорі. Чомусь подумав, що було би добре, якби той передумав і пішов геть із перукарні. Але щоразу, коли відчинялися двері, перукар бачив той непоступливий погляд. Щось йому це нагадувало, але не міг згадати, де він бачив того хлопчину. Чи його батька або дідуся. І лише коли той, зайшовши до чоловічого залу, двома руками зачесав собі волосся від лоба, згадав той жест.

… Його легко завербували, настрашивши тим, що сестра зв'язана з упівцем. Самовдоволений капітан казав, що її скоро упіймають і вивезуть до Сибіру. А якщо ще й він не робитиме того, що йому скажуть, то разом з нею на морози і сніги поїдуть тато, мама і він сам. Капітан говорив російською. Молоденький перукар його мало розумів, але усвідомив, що має робити.

Спочатку все давалося важко. Довго не міг второпати, чого від нього вимагають. Люди, які приходили до перукарні, говорили звичні речі. Капітан доскіпувався, хотів знати мало не кожне слово, сказане відвідувачами.

Зрештою, він усвідомив, що якщо й далі не приноситиме цінної інформації, якої від нього вимагав капітан, то справді загримить до Сибіру.