Кохання починається з кави (збірка) - Власюк Анатолій

І в Україні можна заробити. Не так багато, але все ж. Проте він звик відчувати себе вільним. Гроші приносили свободу і можливість мати дівчат. Не знати скільки заробляв, але це були його гроші. Міг віддати дружині, а міг витратити на дівчат. Додому приїжджав, відчуваючи, що дружина у всьому намагається догодити йому. Аякже, годувальник приїхав. Дозволяв займатися з собою сексом, хоча з польськими дівчатами йому було цікавіше. Дружина задовольняла своє піврічне стримання без чоловіка.

Тепер відчував себе ображеним. Це несправедливо, що дружина зрадила йому. Він тут працює, заробляє гроші, а вона приводить додому не знати кого.

Навіть не помітив, що сусід давно відімкнувся від скайпу. Не запитав, з ким була його дружина. Отямився, коли з кухні потягнуло паленим. Сьогодні вечері у нього не буде. Принцип бумерангу спрацював.

17 вересня 2018 року

СВОЯ МОЛИТВА

Мороз умирав довго. Обрані знали, що це прізвище в нього таке, а інші думали – що позивний.

Куля увійшла у живіт. Звинувачувати себе вже не мало сенсу. Снайпер ніби чекав, коли боєць зніме бронік. Спека стояла страшенна. Медбрат сказав, що пити не можна. Всередині все горіло.

Над Морозом на колінах стояв Сивий. У свої двадцять три він справді був сивим. Мабуть, нічого не боявся. Насправді заганяв страх усередину. Ото й побілило йому волосся.

Здавалося, Мороз марив, коли казав про свою молитву. Ми молимося загально, як усі, тому слова кожного не доходять до Бога, переплітаючись у монотонному багатоголоссі. Проте Сивий вловив сутність марення, якщо це було воно. Кожний повинен мати свою молитву, якщо хоче бути почутий Богом.

Коли Мороз помер, Сивий додумував почуте від нього. Нічого особливого не слід придумувати. Слова народжуватимуться самі. Просто розмовляй з Богом, як з батьком.

Сивий і не пам'ятає, коли розмовляв з батьком. Ні, щоб так нормально, а не про господарку, погоду, футбол. Ми соромимося говорити щиро з рідними, тому й заводимо себе на манівці, беручи загальні теми. Так простіше і надійніше.

Але якщо ти не можеш знайти спільної мови з рідним батьком, то як знайдеш найкоротшу стежину до Бога?

Сивому ввижалося, що своя молитва до Бога має бути особливою. Бог відразу повинен вирізнити тебе з-поміж інших. І слова ці теж повинні бути особливими, але звичайними водночас.

"Отче наш", – почав Сивий складати свою молитву і відразу вловив фальшиву ноту. "Отче" асоціювалося з "отцем", священиком, а цій жалюгідній когорті Сивий не довіряв. Ну, капелани на війні ще куди не йшло, це свої хлопці, які разом з ними, а ті, що мають парафії в тилу, – жирні свині і ненаситні до грошей.

Сивий зупинився. Перехрестився. Заспокоївся. Це їхній гріх.

"Батьку мій!" – продовжив Сивий правити свою молитву. Так уже краще. Але все одно не те, бо перед очима рідний тато, а Бог усе-таки вищий. І нічого іншого до його бідної голівоньки поки що не залітало.

Сивий продовжував мізкувати. "Пробач мені, що звертаюся до Тебе зі своїми нікчемними проханнями". Ні, тут він лукавить. Хоче попросити в Бога здоров'я татові, мамі, сестрі, племінниці. Трохи скривився. Ну, і чоловікові сестри. Не любив його – після того, як побачив синці у неї після побоїв. Казав, щоб сестра розлучилася. "Я ж кохаю його", – відповіла. Дивні ці жінки.

Подумав, що прохання про здоров'я рідним аж ніяк не нікчемні.

Сам себе загнав у глухий кут. Слова власної молитви не народжувались. Прочитав "Отче наш" і "Богородицю Діву". І чи не вперше аж зараз відчув, що правим був покійний Мороз. Загальні молитви тому й загальні, що їх можна промовляти, думаючи про щось інше, автоматично не вникаючи в сутність кожного слова. А свою молитву не промовиш, мов робот.

Мороз не встиг до кінця промовити свою молитву. Сивий не ставив знак рівності між цим і його смертю. Але лінь людська часто зводила у могилу невинних, здавалось би, чоловіків і жінок.

"Батьку мій!" – бурмотів собі під ніс Сивий. По той бік барикад сьогодні лінувалися, не так щедро поливали вогнем їхні позиції. Тиша заколисувала, але нічого путнього Сивий так і не зміг придумати.

"Мене вб'ють, – приречено подумав він, – бо не можу скласти своєї молитви".

Перед очима стояв живий Мороз. Здається, він казав, що у Сивого все вийде. Коли він складе свою молитву, Мороз спуститься з небес, щоби послухати її.

17 вересня 2018 року

МОЛИТВА ЗА ЄВРЕЯ

Це було дивне відчуття провини: хтось скоїв злочин, а спокутувати його гріхи повинен ти.

Він не знав, відколи в нього вселилася ця кара: молитися за євреїв. Щось набухало в ньому давно, аж поки не визріло.

У нього було спотворене уявлення про євреїв. Сучасних жидів він ненавидів, вважаючи їх винними у всіх українських бідах. А ось ті євреї, яких знищив Гітлер під час Другої світової війни, підіймалися в нього до рівня мучеників. Саме за них, за упокій їхніх душ хтось невидимий наказував йому молитися. Це йшло зсередини нього, будь-який спротив з його боку відразу присікався, так що не було можливості вільно дихнути.

Все мало бути навпаки: ті, що загинули, мали бути жидами, бо так історично склалось. Ті, що живуть зараз, – євреї, бо вони через свою ницість і підступність не мають права називатися жидами. І йому доводилося з цим жити. Це ніби перевернутий синьо-жовтий стяг. Не знати, коли він правдивий: з синім – небом – нагорі чи якщо жовте зверху. Жовте – це сонце чи пшеничне поле?

Його дід вмер під час Голодомору. А вуйка вбили в сорок сьомому. Був упівцем. Він знає, що до Голодомору і нищення українства причетні євреї, які не мають права називатись жидами, але молитись він має за євреїв, бо нинішні жиди ображаються, коли їх, власне, жидами й називають.

Він чомусь думає, що це його місія: молитись за Єврея. Якщо зібрати до купи весь єврейський народ, то незримо постає пам'ять Єврея, який уособлює всі чесноти й негативи юдейського племені.

Він колись, аж до зірвання голосу, сперечався з жидом-антисемітом (бо палестинці – семіти, а Ізраїль їх знищує, значить, євреї – антисеміти), що українців загинуло більше, ніж євреїв. Це якщо взяти Голодомор і національно-визвольні змагання. Але ж українці визнають Голокост, а євреї не визнають Голодомор.

Тепер, звісно, він розуміє, що це все дурня: загинуло більше чи менше. Голодомор – таке ж масове знищення українців, як Голокост – євреїв.

І ще до його бідної голівоньки забігає думка, що коли він помолиться за Єврея, то якийсь єврей помолиться за Українця. Колись комусь треба почати. Нехай він буде першим, навіть якщо ніхто ніколи про це не дізнається.

19 вересня 2018 року

СМЕРТЬ І КОХАННЯ

На війні не можна думати про дві речі: смерть і кохання. Так його вчив Сивий – Іван Васильович, вчитель зі Львівщини. Він був у них командиром, хоча за віком молодшим від усіх.

За ніч осінь вступила в свої права, і від літа нічого не залишилося. Падав нудний дощ, вволю гуляв холодний вітер. Найбільш паскудна погода як для війни.

Він намагався не думати про смерть. Вона чатує тут на кожному кроці. Трохи задивишся на світ Божий – і знаходить тебе.

А ось як не думати про кохання? Це ж треба закохатися перед самою війною, а тепер лише спілкуватися з коханою по телефону. Добре тим хлопцям, які не кохають. Лише думають про те, як знищити ворога. Він теж про це думає – і про кохану. Не вірить, що бувають люди, які не кохають. То, може, хлопці лукавлять?

Рудий метнувся їм під ноги. Розумний пес. Значить, зараз сипатимуть гостинці.

Хлопці ледве встигли сховатись, як з того боку полетіли гарячі привіти. Снаряди вгризались у землю, намагаючись зсередини розірвати її. Важкі шматки розліталися навкруги.

Рудий мудро дивився на нього. Страх – вічний супутник живого. Але, крім нього, в очах Рудого було ще щось. Важко так відразу визначити. Але тільки не приреченість. І не сліпе підпорядкування долі: мовляв, що буде, те й буде. Просто перестануть стріляти – і життя продовжиться. В цьому правда і справедливість. Ось що було в очах Рудого.

Він знову хоче думати про кохану. Але не виходить. Учора вбили Дуба – Славка із Вінниччини. Він бачив його. Ніби заснув хлопець. Навіть, здавалось, усміхався. Зараз розплющить очі, засміється. Це про нього дикторка байдуже сказала по телевізору: "Один наш боєць загинув". Їй то що? Не чоловік, не брат, не син. А тисячі жінок здригнулись: матерів, дружин, сестер. Інфарктів й інсультів не буде, коли закінчаться війни.

Рудий гавкнув і виповз на поверхню. Значить, і хлопцям можна. Вогонь не був прицільним. Або молодняк на позиціях, або просто побавилися з нудьги. Вирви не глибокі. Мабуть, снаряди, дозволені Мінськом.

Сивий дивиться в небо, виглядає сонце. Але знову періщить дощ. Здається, для командира нема різниці, війна чи мир.

Рудий гасає від вирви до вирви. Його лапи грузнуть у болоті, але це не стримує пса. Хлопці з усмішкою спостерігають за ним. Життя продовжується. В ньому є місце смерті й коханню.

24 вересня 2018 року

ЖІНКА ІЗ ЗАПАХОМ ХАЛВИ

– Ти пахнеш халвою, – сказав я, глибоко входячи в неї.

– Ще ніхто так мені не освідчувався у коханні.

Мені подобається її сміх. Він ішов зсередини і був щирим. Я любив дивитися, коли при цьому коливаються її груди.

Коли ми займалися коханням, задзеленчав її мобільний телефон.

– Чоловік, – винувато сказала вона.

– Поговори, – дозволив я.

Вона усміхнулась. Її очі сховались за повіками.

Боже, як жінки вміють брехати, щоби чоловіки ні про що не здогадались!

Я довів її до забуття, коли небо падає на землю, а час зливається з простором.

– Мені давно так не було добре.

Я відчув біль. Чоловіки – егоїсти. До мене був той, хто робив їй добре? Чоловік? Хтось до нього чи після нього? Не має значення. Сьогодні вона – моя. Завтра у неї буде хтось інший. Чи скаже вона йому: "Мені давно так не було добре"?

Автобус переповнений. Чомусь сьогодні я згадав про неї. Минуло сімнадцять років. Ми розлучились. Я одружився. В мене син і донька. Завтра мені сорок. Дівчата заглядаються. Але вони не пахнуть халвою.

Запах халви в автобусі. Я виразно чую його. Боюсь повернути голову. Лунає мобільний телефон у жінки, яка щойно увійшла до автобусу і пахне халвою. Та сама мелодія, що й тоді, коли ми займалися коханням. Але голос… Голос не той.

Я спокійно дивлюсь на незнайомку. Чимось подібна на моє кохання.

Дзвінок із минулого на моє сорокаріччя?

Виходжу.