Кохання починається з кави (збірка) - Власюк Анатолій

Без цього смертоносного гену людина отримувала путівку у вічне життя.

Це геніальне відкриття, яке мало змінити долю людства, сталося через неповних чотири роки, відколи був знищений останній ядерний заряд. Це був час, коли не стало кордонів між державами. Левову частку коштів, які йшли на війни, скерували науковцям. Ось вони й знайшли шлях до безсмертя людини.

Проблема полягала в тому, що вбити ген смерті можна було лише впродовж доби після народження дитини. Іншими словами, ті, хто був старшим бодай на добу після цього відкриття, залишалися смертними й з болем у серці визнавали, що народилися зарано.

Минуло ще сто три роки після геніального відкриття, коли помер останній смертний на планеті Земля. Інші, ще живі, знаходились у поселеннях на далеких планетах, проте їхні дні теж були полічені.

Але ще задовго до кончини останнього смертного на планеті Земля лунали голоси за відміну безсмертя. Мотиви були різноманітні. Найбільш поширений той, що планета переселена людьми. Справді, прогодувати п'ятнадцять мільярдів чоловік було важкувато, хоча нові технології дозволяли добувати їжу із повітря. Скупченість людей не призводила ні до чого доброго, породжувала агресивність. Не розв'язувало проблему й переселення на інші планети. Мова ж не йшла про мільярди переселенців, у яких не було проблем зі здоров'ям, а лише про тисячі відчайдухів, яким життя на планеті Земля видавалося нудним.

Найбільшими противниками безсмертя від самого початку були церковники. Втім, значна частина з них дозволила лікарям вбити ген смерті своїм дітям і внукам, але це була глибока таємниця для непосвячених. Основний аргумент тих, хто вірив у Бога, або вдавав, що вірить, зводився до того, що людина смертна, а тому не треба втручатись у Боже провидіння.

Як би там не було, але все частіше лунали голоси авторитетних на планеті Земля людей, що безсмертя – це план Лихого знищити життя. Філософські школи, які виникли замість Інтернету, сколихували людство суперечками, але число прихильників безсмертя було стабільно високим, що не дозволяло відмінити його.

І лише приліт інакшепланетян, стурбованих тим, що відбувається на планеті Земля, змусив глянути на проблему безсмертя з іншого боку. Але це вже інша історія.

27 березня 2019 року

КОХАНКА МОГО СИНА

Про те, що в мого сина є коханка, я дізнався випадково. Це була справді гарна жінка. Вона хтиво дивилася на мене, ніби запитувала: "Ну що, старий, хочеш зі мною зайнятися коханням?".

Усі слова, що народилися в мені напередодні, вилетіли із голови. Я хотів шляхетно пояснити коханці мого сина, що в нього дружина і діти, і не треба руйнувати їхню сім'ю. У мене теж були коханки, але жодного разу не виникала потреба, щоби я заради котроїсь із них ішов від дружини.

Коханка мого сина взяла ініціативу в свої руки:

– Вашому сину буде краще зі мною, ніж з дружиною.

– У вас є донька від першого шлюбу, – викинув я свій козир.

Здається, вона була здивована, що я це знаю:

– Вони знайшли між собою спільну мову.

Ми помовчали.

Я нормально ставився до невістки, хоча вважав, що не така дружина потрібна моєму синові. Але ж двоє дітей! Як їм жити без батька?

Коханка мого сина замовила нам ще по п'ятдесят грамів коньяку.

Коли я йшов додому, мені зателефонував син:

– Тату, не переживай, я залишаюсь у сім'ї.

Нам часто не вдається зробити задумане. Те, чого ми хочемо, стається помимо нашої волі.

Тієї ночі, коли я вмер, мені наснилася коханка мого сина.

22 квітня 2019 року

УСМІШКА БОГА

В автобусі Вірі Богданівні стало погано. Ще зранку віддавало зліва у спині, але подумала, що це на зміну погоди. Вчора світило сонечко, а вночі полив густий дощ.

Люди їхали на базар. Автобус був переповнений. Молодички нависали над Вірою Богданівною, ніби всмоктували у себе простір і час. Не вистачало повітря. Думала, доїде до доньки, а там у неї оклигається, але серце немилосердно стиснуло лещатами. Вийшла на першій же зупинці, не тямлячи, де знаходиться. Кинула таблетку під язик. Сиділа на лавці із заплющеними очима й молилась про себе.

Дощ ущух. Небо проясніло. Повівав свіжий вітерець.

Віра Богданівна розплющила очі. Серце не боліло, лише трохи нило.

Мимоволі звела очі до неба – і побачила Бога, молодого, майже юнака, без бороди. Ні, спочатку – Його усмішку, щиру, трохи сумну, співчутливу. Така рідна і близька. У чоловіка, сина й доньки, покійних батьків, родичів, сусідів, знайомих – ні в кого такої усмішки не було.

Віра Богданівна змахнула порошинку з вії – і Бог зник. Вона вертіла головою туди-сюди, вимацуючи поглядом кожний клаптик неба, – але Бога ніде не було.

Серце вже не нило. В голові проясніло. Щира усмішка з'явилась у Віри Богданівни на обличчі. Якби хтось побачив її в цю мить, сказав би, що в неї божественна усмішка. Але нікого поруч не було.

Зателефонувала донька:

– Мамо, ти де?

– Зараз буду.

Підійшов автобус. Майже порожній. Щира усмішка не сходила з обличчя Віри Богданівни – трохи сумна і співчутлива.

Донька глянула на неї й зауважила:

– Ти якась незвична сьогодні. Щось сталося?

Звісно, сталося. Віра Богданівна побачила Бога. Його щира усмішка передалась їй. Але про це не треба нікому казати. Кожний має побачити Бога сам. І Його усмішку теж.

26 квітня 2019 року

МУТНИЙ

Це вже потім, коли я бачив людей після психушки, згадав, що такий же погляд був у Мутного. Дивиться у твій бік, але крізь тебе, ніби боїться, що ти його зараз уб'єш.

У ті перші дні ми ще не звикли до смертей. Це вже потім ставилися до цього по-філософськи, розуміючи, що будь-хто, в тім числі й ти сам, міг бути на місці вбитого.

Мутний був біля мене, коли вбили Генерала. Куля снайпера вцілила йому межи очі. Я розумів, що рятувати Генерала вже нема сенсу, тому відвів погляд. Не пам'ятаю, що тоді діялося всередині мене, але паніки чи страху точно не було, ніби усім попереднім життям я був готовий до цього.

Почулося виття, і я не відразу зрозумів, що це виє Мутний. Ніби пес, якого смертельно образили, а він безсилий що-небудь зробити своєму кривднику.

Мутний втиснувся в землю, ніби хотів провалитися крізь неї. Мабуть, я послав його на три веселі букви, бо тіло Генерала ми занесли в підвал школи уже разом. Над нами бухкало. Здавалося, приміщення зараз завалиться – і братська могила нам забезпечена.

Тіло Генерала лежало в кутку. Хтось дбайливо прикрив його обличчя шматкою.

Крім мене і Мутного, в підвалі було ще сімнадцятеро бійців. Усі мовчали. Це був наш перший двохсотий.

Загудів басом командир.

– Якщо ми тут сидітимемо, прийдуть і закидають нас гранатами, як псів, – сказав Щирий.

У нього й прізвище таке було – Щирий. Сам десь недалеко звідси, з Донеччини, але говорив літературною українською, старанно добираючи слова.

Наказу ще не було, але Матрос і я піднялись. За нами – ще декілька бійців. Поволі вставали й інші. Залишився сидіти лише Мутний.

Щирий глянув на мене. Я зрозумів:

– Мутний, – покликав я.

Чому всі вважають, що маю вплив на Мутного? Це не так. Просто він завжди був поруч і робив те, що я йому казав. Є люди-командири, а є люди-виконавці. Ось Мутний належав до виконавців.

Уже з хвилину надворі нічого не вибухало. Це була вірна ознака того, що зараз сєпари з'являться на подвір'ї школи. Звісно, шукатимуть нас насамперед у підвалі. Ми станемо для них живою мішенню. А тут, коли дорога кожна секунда, Мутний телиться.

– Мутний! – ще раз покликав я його голосніше.

Він ніби заціпенів, дивлячись собі під ноги, але вже не вив.

Щирий махнув рукою, і ми пішли по сходах, вибираючись на волю. Мутний залишився з Генералом.

Наша з'ява на світ Божий була вчасною. Сєпари заходили на шкільне подвір'я і не сподівалися нас побачити.

Декількох ми поклали відразу. Інші спочатку залягли, відстрілюючись, а потім відповзли за ворота. Ми вже не могли так відверто стріляти, бо по нас гатили із сусіднього приміщення. Там були шкільні майстерні.

Щирий наказав розбігтися по першому поверху, щоби ніхто не міг зайти з тилу і застати нас зненацька.

Стрілянина несподівано вщухла. Те, що сєпари не стріляють під час обідньої перерви, ми вже знали. Надивилися радянських фільмів про німців, качка би їх копнула! Але тут було інше. Мабуть, вони розуміли, що мають мало сил, щоби взяти школу штурмом. Та й саме приміщення зі стратегічної точки зору не було значимим. Воно стояло далеко від дороги, що вела до міста. Можна було залишити декілька сєпарів спостерігати за нами, щоб ми не висовувались. Мабуть, вони так і зробили, а основна група пішла в напрямку до міста. Ми зрозуміли, що нас мали зачистити пізніше.

І тут усі побачили Мутного. Він посміхався. Це була посмішка людини, яку поховали, але їй неймовірним чином вдалося вибратись із могили. Всі завмерли на місці, ніби відчуваючи, що основна загроза зараз іде не від сєпарів, а від Мутного.

Він обвів нас поглядом, який свідчив про його неземну перевагу над нами. Мовляв, я знаю те, про що ви навіть не здогадуєтесь.

– Ну що, пацани, кинули нас наші командири?

Взагалі-то Мутний був маломовним, а тут мало не до кожного слова додавав татаро-монгольський мат. Він викрикував слова у порожнечу, бо явно не бачив нас. Усе зводилося до того, що ми всі тут загинемо, а він зробив велику дурницю, що пішов на цю війну.

Я відчував, що його слова магічно діють на хлопців. Мабуть, у тій ситуації вони думали так, як Мутний, але не висловлювали цього. Не знаю, що могло би статися за мить. Пішли би здаватися до сєпарів?

Я не відразу зрозумів, чому замовк Мутний, аж поки не побачив, що Щирий навів на нього автомат. Погляд Щирого не віщував нічого доброго.

Я підскочив до Мутного, обійняв його за плечі, мов дівчину, і повів по коридору від гріха подалі. Щось йому, мабуть, казав, але вже цього не пам'ятаю.

Сєпарів навколо не було, і ми не розуміли, що відбувається. Відсутність зв'язку з командуванням найбільше хвилювала Щирого. Він виконував попередній наказ утримувати школу до останнього, але тепер це було безглуздо, бо нас ніхто не атакував.

Я намагався триматися поближче до Мутного. Той, здається, заспокоївся. В бік Щирого він не дивився. Ні з ким не розмовляв.

Вночі могли бути сюрпризи від сєпарів, ми були зосереджені, кожний думав про своє.

З самого ранку, щойно зійшло сонце, на подвір'ї школи загуркотів волонтерський бусик.