т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.
Він озирає всіх своїми очима, в яких стоять сльози і криво усміхається дрижачими, синіми губами.
- На Дальній Восток, значить, пішов? - питає хтось серйозно.
Вася мовчки хитає головою.
- Запасний, значить. Да... Много народу згубили, сукини сини... Ето вєрно... Ну, та й не простив вас?
Вася мовчить, потім тихо говорить:
- Я не просив... З гордості... Думаю, нехай он просить мінє... А його й забрали... Дак я й загуляв...
- Вроді, как сіціліст, значить, ваш син?.. Коля тетот?..
Вася хутко дивиться на запитувача, якогось худого не то міщанина, не то робітника з пристані, й мовчки одвертається.
- Сіціліст не сіціліст, а парень маладця був,- зідхнувши, говорить веселий.- Тільки ти, Вася, не журись! Нехай ті журятьця, що гроші мають... Не зідхай: як нема, то й так нехай!.. А Коля тоже, брат, душу в серці має... Он должон понімать... От і край!..
З базару чути якийсь крик, шум, голосні балачки. Всі озираються.
- «Я, говорить, папаша, не боюсь нікого»...- Знов почина Вася, але його вже не слухають і дивляться до рундуків, куди починають збігатись хлопці, дівчата, дядьки, весь нудьгуючий, чекаючий люд.
- Що там таке?.. Диви, драка,- сміється хтось.
- Ану, гайда!..
Всі рушають до рундуків, від яких назустріч їм суне валка заробітчан, а посередині їх чоловік двадцять якихсь в синіх, чорних, сірих сорочках, в якихсь засмальцьованих піджаках, в шляпах, картузах, з чорними, у сажі, руками й обличчями. Вони голосно говорять і між собою і з заробітчанами, і показують головами й руками на берег, де викочують дуби. Деякі зупиняються й пильно дивляться назад.
- Товариші! - кричить якийсь чорний, як циган, рябий і присадкуватий чоловік.- Не подпускать поліцію!.. Прямо бєй і больше нічево!
- Камнями! - підхоплює чийсь другий голос.
- Та не розбігатьця!
Заробітчани здивовані: що за люди? Звідки? Чого вони тут? Що їм треба?
- Забастовка, брат! Понімаєш, забастовку дєлаєм...- пояснює один з них високому парубкові в широченному брилі і з товстими губами. І біляве лице його, замазане сажею, пильно й добродушно дивиться на заробітчан. Парубок хитає головою, але не дуже помітно, що все зрозумів.
- Весь город бастує... Заводи, фабрики, мастерські. Понімаєш?..
Дівчата заглядають через плечі парубка і серйозними, великими очима слідкують за білявим.
- Робочі, значить... Хотять, щоб плату більшу давали, щоб харчували добре, щоб обращались з робочими харашо... Ви ж тоже робочі?
- А нуда!..
- На заробітки йдете?
- Атож...
- Ну от! А тепер ми йдемо он туди до берега, щоб і на пристані забастували... Як усі покинуть робити, тоді хазяйни уступлять нам...
- А то так! - додає якийсь дядько, що теж слухає його.- Оце в нас на буряках тоже була забастовка...
- Треба бороться з нашими ворогами,- перебиває його білявий.- Ми на їх робимо, а сами нічого не маємо. За хазяйнів усі, а за нас ніхто. Всі вони живуть нашим трудом... От і стоять один за одного.
Валка суне все далі й далі. Тут крик, там починають співати, там спиняють; аж порох стоїть над рундуками, коло яких позоставались тільки здивовані, злякані торговці.
Заробітчани також здивовані. Ці засмальцьовані, чудні люди так сміливо говорять про те, що вони несміло думали про себе, так дружно виступають, такий гордий вогонь у їх очах.
- Що то, дядьку Юхиме, городська кумпанія! - хитаючи головою, говорить парубок дядькові, що слухав білявого.- От якби й наші так!
- Е!..- з досадою маха рукою дядько.- «Наші»! Хіба воно що понімає? Витріщить очі й усе... Та й дери з його... «Наші»... Тут, хлопче, наука... Городський чоловік на всяких грамотах тобі, як чередник на худобі... А наш брат, мужик, що?.. Темний, як та ніч. Що сказав пан або піп, то й свято.
- А й у нас же забастовка була! - говорить якась жива, чорнява дівчина в білій хустці і з веселими очима.
Дядько хоче щось сказати, але попереду чується якийсь дружний крик, свист, гукання.
- Тю-у! Тю-у?..
Всі зазирають один одному через плечі й дивляться вперед. З-за рундуків, клацаючи шаблями, струнким рядом виступає чоловік двадцять поліцаїв і мовчки йде до берега, де викочували дуби. Там уже робота стала. Робітники, збившись докупи, з лантухами замість фартухів, з закоченими рукавами й халошами штанів, глухо балакаючи між собою, стоять і ждуть.
- Ей! Товариші! - враз чується чийсь дужий, дзвінкий голос із передніх рядів валки.- Бросайтє роботу! Не слушайтє поліції!.. Забастовка.
- Долой!.. Бєй їх!..- розкочується по валці й заробітчани бачать, як ці люди кидаються до дощок, ламають їх, виривають дубчаки-підпорки з-під рундуків, збирають каміння й біжать наперед. Парубки, захоплені, радісні, теж хапають дрючки, дошки й біжать за ними. У повітрі миготять палиці, ломаки, наче військо десь взялося з піками: дівчата хапають коси і совають їх у руки парубкам і дядькам. Поліція зупиняється.
Робітники з дубів потрохи починають одягатись, скидати свої лантухи й одкочувати халоші. Поліцаї щось тихо говорять між собою. Нарешті вони знову строяться і рушають далі, наче вони нічого й не хотіли робити.
- А!!! - розкочується по валці.- п’яти показуєте?.. Ха-ха-ха! Тю-ю-у-у!.. Фю-ю... А-а... Злякались!
Деякі починають навіть кидати навздогін їм каміння, але їх спиняють і всі рушають до робітників з дубів. Ті весело сміються назустріч їм і кричать:
- Шабашуєм! Гуляй наша!..
Чується:
- Ванька! Возьми мою жілєтку й башмаки!..
- Жар до Боруха! У нього пиво добре!..
Хвилин через десять на березі стихає. Нема ні косого, ні Васі, ні веселого - вони пішли «шабашувати» з робітниками. Тільки заробітчани, то лежачи, то сидячи, палко й голосно розмовляють про забастовки,
