Золоті копита - Логвин Юрій
Що ми можемо супроти диявола?
Чорнявий на ті слова замовчав, немов говорячи: "Робіть, що хочете. Я вмиваю руки!" Омелько тихо і непримітно дав наказ коневі опуститись на коліна.
— Не сумуй. Чекай терпеливо. — Прошелестів над головою турка.
Бранець поволі зліз із коня, але ступивши на праву ногу, зойкнув від болю і впав на закурену траву.
— У нього нога повереджена. — Пояснив Омелько панським "ловцям". А тоді малому тихо, ледь ворушачи губами. — Перелазь швидко наперед.
Сам переступив у сідло, високо задерши запилений львівський знаменитий чобіт.
Буланко зразу ж підвівся з колін.
— Синку! Тримайся міцно, бо пропадемо! — Просичав малому в потилицю. І голосно, весело викрикнув — Ауфідерзейн, камарати!
Свиснув, гикнув і з місця в чвал пролетів межи Йоргеном і Руді, що вони ледь встигли здати коней.
Коли втікачі відскакали може кроків на триста, позаду лупонув постріл, потім другий, потім третій. Та били в білий світ. Навіть і близько куля не просвистіла.
"Але ж у них чотири рушниці! — Гарячкове думав Омелько, направляючи коня ліворуч, ліворуч, щоб отуди на широкий луг вискочити, що за густими вільхами і вербами розстелився. — Господи! Спаси, сохрани і помилуй мене грішного, нерозумного!" І тільки останні слова подумки проказав Омелько, як лупонув гучний постріл. І водночас із пострілом довбонуло в ствол мушкета. Та так, що козак ледь не вилетів із сідла.
"Господи! На все твоя воля!" — Ледь не заспівав Омелько. Але навіть перехреститись не міг, а пообіцяв Всевишньому, що лише втече від панських псів, то прочитає всі ті псальми, що пам'ятає.
Буланко ось-ось доскаче, долетить до рівної зеленої скатертини велетенського лугу.
Мали б погнатися за втікачами, хоч і не їхня масть була, як кажуть, сьогодні. Сам би він, наприклад, не відступився б і продовжив погоню.
Ось Буланко домчав до зеленої, соковитої лугової, ніким не кошеної, ніким не топтаної трави. Повертаючи коника ліворуч, під захист велетенських верб, Омелько зміг на одну мить озирнутись через ліве плече. І схопило його око дивну картину.
З боку невидимого звідсіля шляху дрібною трюхою тяглася череда тих самих корів.
Омелько притишив біг коника і почав завертати по колу назад.
— Батьку! — Злякано закричав хлопчик. — Що сталось?!
— Не бійся, синку! Щось сталося, та тільки не з нами. — Дивися, що зараз там буде! Бачиш?
— Бачу! Корови до панських вояків біжать!
— Як бачиш, то тепер слухай!
І тільки Омелько проказав це, як зі схилу пагорба, де сталося собаче бойовище, понеслося таке коров'яче ревіння, мукання та стогін, що Буланко затремтів увесь і затупцював на місці.
А пес задер одновуху морду, роззявив ікласту пащеку і завив, заскиглив тоскно.
— Батьку! Мені страшно! Я боюся!
— Не бійся! Нехай наші вороги бояться! Давай отако ставай, я тебе підтримаю, і дивися. Це тобі ревище, щоб знав. Бачиш?
— Бачу! Корови обступили псів порізаних і того слугу і сатану в брилі…
— Синку, він не сатана. Він божевільний був. Він, певно, з горя збожеволів, що татари в полон його родину захопили…
— Батьку, батьку! Ті слуги відганяють корів списами, а корови на них пруть. Ой, німці пістолі підняли!
На узвишші лупонули постріли. Залементували гончаки. Ще страшніше, із смертельним відчаєм заревіли корови.
— От синку, не поталанило нам! Якби ті корови прибігли раніше, трошкитрошки, ми б і турка не віддали, і спокійно б собі від'їхали. Ну та, слава Богу, все одно вважай, що корови нас врятували від погоні. Ці панські похлібники не підуть нікуди, поки вони тіло того парубка не заберуть. Інакше їм родичі його не подарують… Ну, синку, повертаємо на схід.
Омелько тихо цмокнув губами, злегка потяг за узду, і Буланко полетів розмашистою легкою риссю квітучим сонячним лугом. Поруч із конем біг здоровенний одновухий пес. Він то занурювався в траву шовковисту, то наче виринав з неї, але ходу не притишував.
Шум веремії, стрілянини, одчайдушного ревища та брехоту гончаків відпливав все кудись далі за густе верховіття майже чорних вільх та за сріблясті крони велетенських верб.
Небавом не було нічого дурного, людського, чути. Лише приглушений тупіт копит Буланка по вогкій землі, шерхіт трави від бігу одновухого пса.
Лише десь на дощ кричала іволга у високих вербах.
4. ПОТАЄМНІ СТЕЖКИ
Сухий м'язистий кінь у нестримному чвалі толочив буйні лугові трави. І долина стелилась перед втікачами рівним зеленим килимом. Може і годину вони мчали і все на північ, на північ. Праворуч рівнину обмежували пагорби, порослі чагарниками. Ліворуч тонкою іскристою линвою зміївся ручай під затінком височенних дерев. У їх незмірному верховітті шепотів вітер та стогнали дикі голуби, та ще виспівувала, мов на срібній сопілці, свою пісню потаємна іволга.
За весь час утечі і малий нічого не питав, і Омелько нічого не говорив. Пес Бубка теж, як у змові мовчання, поспішав за ними без жодного гавкоту чи гарчання.
І от, коли минула й друга година невпинної втечі, Омелько притримав навальний біг свого коника-пробіяки.
— Татари кажуть: "Коня втратиш — голову втратиш!" Стишив хід коня і перевів його на широкий крок. І коли вони ще трохи просунулись на північ і сонце стало ополудні, то побачили — долина кінчається. І там оно піднімається щільна купа велетенських сріблястих верб. А далі починались невисокі, але круті груди.
Ось і долина скінчилась, і вони прибули до витоку ручаю. Омелько спішився, зсадовив малого на землю.
Бубка закрутився коло них, метеляв хвостом, зазирав у вічі.
— Потерпи, собацюро! — Посміхнувся Омелько і наче лицем просвітлішав. — Мені теж у животі смокче…
Підвів коня у блакитний прозорий затінок. Зняв усю поклажу, розсідлав. — Поводи, поводи його, прогуляй! Спочатку на сонці, а як обсохне — у затінку. Та далеко не відходь — щоб я вас бачив. Як добре вичахне — напій. Самопал Омелько оглянув найперше.
— А бодай тобі добра не було! Похлібники, падло панське! — Вилаявся, обмацуючи нотовий курок. Куля (ота єдина!), яка наздогнала козака і ледь із сідла не вибила, вдарила у ствол біля курка і курок зачепила. Курок розплющило. Тепер без кузні і без лещат не полагодити цей справний німецький мушкет.
Малий вигулював спітнілого коня, а Омелько розпакував суму. Лишилось ще добре пшона. Торбинка пшеничного борошна. Кілька шматочків старого темно-жовтого сала, з десяток тараньок, добрий капшук дрібної солі. Кілька грудок кам'яної солі в ганчірці. Окрушини сухого хліба-загреби, скоріше вже сухарів.
— Ану підведи мені Буланка! — Покликав Омелько. Наказав повернути коника і з цього боку, і з того боку, а тоді приклав долоню до пахвини коневі.
— Поводи ще трохи!
Не відстьобуючи з пояса ні лука, ні сагайдака зі стрілами, козак зачерпнув із одного з чотирьох пульсуючих джерел кришталево чистої, крижаної води.
Закасавши рукава каптана і сорочки, Омелько добре вимив руки, видер шматом полотняного рушника.
Всипав у казанок кілька добрих жмень ледь-ледь жовтавого пшеничного борошна. Круто посолив.
Проказав молитву, та й почав вимішувати тісто.
— Напій коня, де ручай у траві протікає. Там вода тепліша. Як нап'ється, засип у шальку вівса та надягни її добре. Щоб коневі було зручно!
— Загадав роботу хлопчикові, а сам не відривав очей від тіста.
Коли вимішав круто тісто, що воно вже не липло до рук, то насипав у казанок ще борошна. І заходився щосили своєю грушевою ложкою перетирати тісто з борошном.
Бубка підійшов упритул, вивернув одновуху морду, зазираючи в казанок на козацькі руки.
Малий, напоївши та поставивши Буланка з шалькою у холодку, метнувся до кущів. Там ще з весни, з весняного водогону, поначіплялось різного сухого гілля, стебла бур'янів. Це сміття висохло, вибілилось під пекучим сонцем, аж дзвеніло від сухості.
— Тепер візьми легший заступ і викопай отамо ямку! Пам'ятаєш, як я робив під соснами?.. От і добре!..
Омелько так зосереджено, з такою силою і швидкістю перетирав тісто з борошном, що аж упрів. Та й сам не зчувся, як перетворив добрий буханець тіста на дрібненькі, мов горошини, кульки. Всі ці кульки козак обережно зсипав у неглибоку дерев'яну миску.
Зачерпнув із джерела казанок води і поставив його над ямкою, яку спробував викопати хлопчина.
Заклав у ямку паливо, брязнув по кременю важким кресалом, вибивши цілий сніп жовтих іскор на сірий трут.
І ось дзеркальні боки мідного казанка облизують прозорі язики полум'я. Полум'я піднімається вгору, переростаючи в слабенький блакитний димок. Димок тягнеться по товстенному стовбуру і розчиняється у велетенському верховітті старезного дерева.
Спека над долиною — аж повітря розплавляє, і воно склиться біля підніжжя недалеких пагорбів, наче струмені води.
Коли в казанку завирував, зашумів, забризкав окріп, Омелько одним легким порухом всипав туди всю гору борошняних кульок.
Швидко підкинув під казанок сухого бадилля. Вогонь, наче розмірковуючи, поволі поповз по новому паливу, а тоді враз вибухнув білим димом і високими пасмами полум'я.
Малий і козак ламали патички і все підкладали під казанок у ямку, щоб жар не слабішав, щоб окріп не переставав вигравати.
Ось випірнула з каламутного варива одна, потім дві кульки, потім ще кілька, і закрутились по колу, і враз нагору піднялись всі борошняні горошини.
— Ось і затірка готова! Будемо обідати! — Тільки козак те проказав, як Бубка піднявся з піску, в якому він собі для прохолоди вигріб яму. Підійшов до людей, приязно махаючи хвостом і трусячи на всі боки піском.
— Ну чортяко, не труси! Іди коня стережи! — Наказав Омелько, і Бубка похмуро пішов до коня.
Омелько зняв казанок із вогню. Повичерпував варене тісто і наклав дерев'яну миску з верхом.
Встали з малим, проникливо прочитали "Отче наш" і сіли розкошувати гарячою затіркою. По черзі брали ложкою тісто з тарелі та ще з казанка гарячої каламутної юшки.
— Бач, синку, як смакує на війні гаряча страва? Пісна затірка, а як смачно. Їв би та їв!
Бубці вони розмочили в юшці великий окраєць загреби і лишили кілька ложок вичахлого тіста. Самі ще роздерли по тарані. Хлопчик дав Бубці шмат ікри, що той аж тертись головою почав об малого, під руку йому мордою пхався.
— Наткався, як павук! — Похвалився малий, погладжуючи себе по череву. Поки Омелько дожував свою тараню і відкрив рота, щоб загадати малому роботу, як той вже скоцюрбився калачиком на теплій траві і вмить заснув.
