т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Куди ж ви, дядьку?! Слухайте, земляк, що ви хочете? Ідіть сюди! Вот тараньке, огірки. Що вам нада? Ідіть же сюди!
Деякі земляки й зупиняються, й купують, поважно торгуючись і уважно слухаючи присягання євреїв; деякі задумливо дивляться тільки на розкладене добро, лускаючи насіння; деякі ж просто ходять для того, щоб якось провести нудний час і, нічого не купуючи, тільки ще більше розпалюють торговок.
Ґвалт стоїть коло рундуків. А «земляки» все йдуть та йдуть. Сьогодні «конкуренція» і вони спішать попасти на «дешевий» параход. Дівчата, хлопці, діди, діти - всі вони з великими клунками на плечах, стомлені, змучені приходять, заклопотано розпитують про параход і, заспокоївшись, розташовуються десь на голих каміннях і ждуть.
Хто вони? Хто ці засмажені, потомлені люди, в цих брудних сорочках, босі, в полатаній одежині, з цими несмілими очима, які так жадно дивляться на гнилі ковбаси, на смердючу рибу? Хто ці люди, яких так обережно обминають ті чистенькі панки в легеньких капелюхах, наче бояться доторкнутись до їхніх запорошених сорочок і важких клунків? Хто вони?
Це заробітчани. Це ті, котрих випихає із себе село, котрі більше непотрібні йому.
Обкрадені, обідрані тими, хто має силу обідрати, вони йдуть продавати себе, свої сили, своє здоров’я, своє тіло, сором, любов; вони йдуть найматись до ситих, розпутних, ледачих людей, які мають землю, гроші, але які не обробляють цеї землі, бо мають другу роботу; їсти, пити й розпутничати.
Ці засмажені стомлені люди є ті, котрим всі говорять «ти», котрих всякий поліцай строго зупиняє і з важністю говорить:
- Стой! Куда ідьош?.. Що нєсьош? На заробітки? Какиї заробітки? Говори голоснєй!.. У, мурло!.. Пошлі вон!
І вони йдуть, ці люди; вони повинні йти, бо жадний, як їхні очі, голод з’їсть їх; вони повинні продати себе, бо дома жде їх невиплачена дань «обществу», ждуть оцінщики, ждуть земські, урядники, холодна, тюрма. І вони йдуть. Ні материні сльози, ні сила привички до рідного краю, ні кохання, ні дружба, ні тихий гай, ні місячна ніч - ніщо не може встояти проти страшного голосу нужди.
І вони спішать. Куди? Хіба вони знають. Ось вони дійшли до пристані; вони будуть тут ждати день, два, може й три, будуть спати на холодній землі, їх будуть ганяти з місця на місце й вони покірливо, гуртом, як отара овець, будуть слухатись. Потім прийде «дешевий» і вони посунуть на нього з криком, з жахом в очах, щоб не зостатись, їх будуть лаять і штовхать матроси, буде лаяти капітан, панки, поліцаї, а вони мовчки, наче справді чомусь винні, будуть винувато товпитись, тупчитись по палубі й уступатись перед усяким, хто схоче їх вилаять. Вони покотом спатимуть десь біля параходної машини й дим їм буде їсти очі і спирати груди. Але що їм до всього цього? Голос нужди шипить і жене їх далі. І вони минатимуть великі й пишні міста, минатимуть дворці, палати; але що їм до них: вони не живуть там. Перед їхніми очима, здивованими, захопленими очима будуть проходити багатства, достатки, розкоші, втіхи, але вони йтимуть далі, бо ці багатства чужі для них.
І вони то купками, то поодинці сходяться до пристані, складають свої клунки зо всіма своїми маєтками, якоюсь дірявою одежиною, зідхають і починають ждать. Тут і полтавці, і польщаки, і київці, і литвини; і діти, і старі. Там співають, там сміються, там сидять на якихось дошках і дивляться на воду, там балакають, ходять, танцюють, борються, бігають, лежать, сидять! А там оддалік, понад берегом, робітники викочують з води тяжкі дуби й чути звідти крики, гомін і ухкання. З міста долітають гудки заводів, свистки паровозів; підводи з дошками, дубами те й знають, що скриплять, гуркотять - це йде віддаваня проданої людської робочої сили.
Попадаються й панки, але вони якось дивно виглядають своїми біленькими обличчями, своєю чистенькою одіжжю серед цих мозолястих, великих рук, босих, поранених ніг, засмажених лиць, серед цієї обідраної засмальцьованої, грубої одежі. Але панкам тут нічого робити й вони хутко зчезають.
Сонце ліниво сідає й рух меншає. На великих дубах, уложених біля самих сходів на пристань, розташувалась купка полтавців і щось їсть, голосно чвакаючи й поводячи очима на всі боки. Коло них сидять двоє поденщиків-босяків і ведуть між собою голосну балачку. Їх обступила ціла валка заробітчан і пильно слухає, вставляючи іноді й своє і підхоплюючи реготом всяке дотепне слово. Один з поденщиків - високий, худий і якийсь весь вузлуватий. Жовта шляпа з одвислими крисами робить його схожим на китайця, а бліде довгасте лице з похмурим носом і одним косим оком нагадує не то п’яничку паламаря, не то якогось писарчука із самого глухого «присутствія». Він говорить серйозно, строго і вживає такі слова, котрі навряд чи й сам розумів. Другий же, навпаки, підморгує до слухачів, береться весь час у боки, заломлює аж на потилицю свого салдатського картуза й весело регочеться, аж вилискуючи проти сонця своєю чорною пикою, серед якої можна розібрати добре тільки червоний ніс, бо все заросло аж по самі очі чорною жорстокою щіткою.
- З сібє смійосся, брат мой,- суворо дивлячись на нього, говорить косий: - із сібє одного... Заблуждаєсся і других заблуждаєш... Сказано: безумной...
- Е, що там сказано! - перебиває його веселий.- Ти мені скажи, що таке пекло?.. Га?..
- Сказано: безумной тольки може сказать брату своєму: нєсть бог... Панімаєш? - серйозно дивиться на нього косий і потім строго обводить очима слухачів.
- Понімаю! А ти мені скажи, що таке пекло. Га?
- Пекло... по-божественому єсть ад. Ад, тоєсть гієна огненная. Но только не такая, которую ти сібє думаєш, а душевная... печальная...
- Ну, а от манахи наші попадуть у пекло? - підморгнувши до слухачів нахиляється до косого веселий.
- Ти, брат, не моргай...- серйозно одповідає
