т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

Хазяїн маха рукою:

- Кацапня там одна... А я вже їх знаю... З руським важко робити... Краще своєму переплатити, ніж з ними мати діло... Ні воно тебе, ні ти його не поймеш. Ти йому: «подай леміш», а він тобі вила несе... За волами воно не звикло, коло плуга не вміє... Е! Краще з своїм братом, малоросіянином. Свій свого все таки пойме...

- Їй-богу правда! - голосно підтакує Мартин.

- Ехе-хе-е! - зідхає Корній.- Співаєте ви добре, та, вибачайте, чимсь іншим ваша пісня дхне... Ось двадцять літ я заробляю оцими руками,- він з силою б’є себе рукою по руці,- а ніде ще не бачив, щоб хазяїн нашому братові за свого був - чи хахол, чи кацап він.

- Чудак ти, дядьку! - стискає плечима хазяїн.- Брехать мені нема чого... Ну, так як, братця? Стаєте? Ну! - бог з вами, даю прибавку: три рублі повноробочому, два третякам і карбованець дівчатам... Ну?

Серед робітників піднімається шепотіння. Корній стоїть поважно і спокійно. Серьога підходить ближче й починає сердито щось говорити, хитаючи головою до Мартина, який з свого боку теж щось доказує своїм товаришам. Хазяїн пильно слідкує за всіма.

Потрохи наперед починають просовуватись прихильники Мартина й Серьоги. Вони уперто й злісно поглядають одні на одних і про себе посміхаються.

- А вам много надоть полнорабочих? - серйозно питає Серьога у хазяїна, поглядаючи на Мартина, що стоїть з другого боку.

Хазяїн скоса дивиться на нього й собі питає:

- А ти ж косить умієш?

Серьога ображено й гордо хита головою й посміхається.

- Ого! - сміється Мартин.- Посадіть коло миски, то й не потрапите за ним!..

- Смотрі, мурло, чтоб ти умєл! - злісно кидає Серьога.- А за другіх нє договарівайсь.

- Мовчи, кацапня! Хазяїне, ми стаємо! Ось наша вся кумпанія...

І Мартин рішуче озирається на своїх прихильників.

- І ми стаємо! - уперто говорить Серьога.

Хазяїн пильно дивиться на обидві партії, нахиляє голову й щось думає. Усі чекають.

- Гм...- нарешті мурмоче він, підводячи голову.- Бачите, хлопці... Молоді ви всі... Вам надбавку ніззя дать... От, якби старі стали... Молоді ви... Так по старій ціні хіба?..

- Ха-ха-ха! - регоче разом з другими Корній.- А що? З’їли? Він вам ще не такої заспіває... Підождіть...

Мартинова партія починає сердито, з запалом сперечатися з хазяїном, але він, ніби не помічаючи їхнього обурення, повертається до Серьогової партії, яка махнула на все рукою і згоджується навіть на стару ціну. Але йому, видно, хочеться найняти більше звиклих до тутешньої роботи людей, здоровших. Він знов повертається до Мартинівців і каже:

- Слухайте, братця! Ось руські стають за стару ціну. По совісті кажу: не хочеться мені з чужими людьми робити. Люблю своїх... Так уже серце в чоловіка встроєно, що до свого тягне.

- Ач, як співає! - голосно вставляє Корній.- Як по нотах!

- Голос - як сурмонька, та чортова думонька,- зідхає дядько-курець.

Хазяїн не чує.

- Так от, братця, ставайте та й могорич будемо пити. І мені лучче, й вам лучче... А руські стануть до руського, то їм лучче буде.

- От добра людина! - зідха Корній.- Жаль тільки, що трохи лисицею підбитий.

Старші робітники сміються. Дехто з Мартинової партії переходять до них і голосно починають лаятись. Хазяїн ніби не помічає того.

Серьогова партія мовчки, злісно-понуро стоїть і чекає, не дивлячись навіть на своїх товаришів руських, які стоять уже коло українців. Мартинівці пошепки заклопотано радяться.

- Ну, так як же, хлопці? - ласкаво починає знов хазяїн, бігаючи очима по робітниках.- Рішайтесь. Чого лежать отут? І врем’я пропаде, і гроші. А так, зараз до станції, вип’ємо могорич, на поїзд і - гайда!.. Обіжать я не буду...

- Авжеж! - сміється хтось із юрби.- А хто зараз одняв назад по три рублі?

Хазяїн все таки не чує. «Хлопці» вагаються.

- Ех! Чорт його бери! - з одчаєм маха рукою Мартин.- Ставаймо, хлопці! На злість усім, а то кацапня все одно стане! Чого валяться тут? Де наше не пропадало!..

- Авжеж! - насмішкувато підхоплюють з Корнієвої партії.- Валяй, хлопці - аби гроші!

- Ні се, ні те - святи, попе, яйце!

Насмішки дратують Мартинівців і вони, на злість усім, стають на роботу. Хазяїн почина жартувати, посміхатися й одбирати пашпорти. Навкруги - сміх, крик, балачки. Серьогова партія змішується з другими «руськими» та українцями й завзятіше за всіх глузує з Мартинівців.

Але ті, складаючи клунки, ув’язуючись, бігаючи по вигону, не перестають огризатись і собі глузувати з Серьоговців. Од цього на вигоні зчиняється надзвичайний ґвалт.

Нарешті всі зібрались коло хургона, на якому сидить уже хазяїн, і перелічившись, рушають.

- Гей! А що додому переказати? - гукають їм слідом останні.- Коли панахиди правити?

- По свому батькові прав! - озиваються задні з Мартинівців.

- Тю-тю-у!

- Не тюкай, бо пельку перервеш!

Похитуючи клунками, занадто бадьорячись, вони потроху відходять од товаришів і наближаються до бараків. Тут вони ще раз озираються й вороже махають кулаками назад. Збоку їде хазяїн і щось ласкаво, по-приятельському до них промовляє…

Ескіз

Вечір. Пристань. Дніпро задумливо плюскає легенькими хвилями об берег і маленькі човники злегка гойдаються на них, наче граються.

Параход має одійти аж уночі і через те в самій пристані порожньо, тільки подекуди, лежачи на якійсь бочці або спершись на перила, мелянхолічно дивиться у воду сторож. Зате на березі повно люду. І великими валками й маленькими купками, і парами й поодинці вони сидять, лежать і вкривають собою весь берег. Сонце червоне, як засоромлена дівчина, ховається за високий, чорний димар заводу й лукаво виглядає з-поза нього одним оком. Але на березі вже тінь. Брудні, з полупленими стінами і якимись, наче нашвидку повиковиряними, вікнами єврейські «заїзди» й «номера» з похиленими покрівлями, з обідраними дверима щільно стоять один коло одного понад берегом і, здається, що хтось кинув їх тут і забув, а