Золота галера - Кулаковський Віталій

— Панове козаки. В мене злоті є. На дорогу вам дам... Коні в мене добрі...

— Від злотих не відмовимось, — обізвався Рябий,— Скільки там їх у тебе?

— Сто злотих дам...

— Фю-ї-ть,— свиснув Олексій. — Туди к чорту. Мар-шалком був, батька зацного мав, а сто злотих за себе заправив.

— Двісті злотих, панове.

— Ти що, пане, на ярмарку чи де? — підійшов до нього ближче Кирило.— Не гендляр же, а шляхтич... ніби... Тисяча злотих — і ні гроша менше. Чув?

— Згода, панове, згода,— забелькотів Чермінський.

— Де вони лежать? — Кирило взяв пана за підборідок, глянув йому в очі.

— В шкатулці, добродії. В скрині вона, за правими дверцями. В опочивальні.

— Гаразд, перевіримо.— Кирило поспішив до панського будинку.

— Зажди, друже,— зупинив його Сокира.— Разом безпечніше.

— А далі що? — розвів руки Кодряну. — Злотими пан і відбудеться? А злоті ті ж людською крівцею прироблені. Хіба ж вони його? Га, Даниле? Отак познущалися над тобою, а ти мовчиш?

— Хіба тільки надо мною знущалися? Он люди стоять. Хай вони скажуть і про пана, і про челядників.

Козаки оглянулися. Весь двір був виповнений селянами. В білому полотняному одягу й крислатих солом'яних брилях стояли чоловіки, у таких же сорочках і темних запасках — жінки.

— То як, люди добрі? Відпускати пана? — звернувся до них Рябий.— Він хоче відкупитись. Тисячу злотих пообіцяв за гріхи свої.

Селяни мовчали.

— Причини двері, Олексію, обізвався Данило, щоб пан і його виводок нічого не бачили й не чули, а тоді й запитуй.

Рябий прихилив стулки дверей, притулився до них спиною, всміхнувся до селян:

— Ну то як? Що робити з паном?

— Всипати йому по саму зав'язку! — гукнули з гурту

— Щоб до нових віників пам'ятав!

— Щоб і дітям заказував!

Щоб не бидлом нас звав, а людьми!

— Що ж, — сказав Рябий, — воля ваша. Хочете всипати — всипте. Ми зав'яжемо пану і його прихвосням очі, а ви вже сипте їм стільки, скільки вони заслужили. Воля ваша.

Чермінський знову кричав, погрожував, упирався, але, коли Петро Сокира підніс йому кулака до носа й сказав: "Бачиш, яку довбню ношу з собою? Цвяхи забиваю. Стукну раз по голові — і не писнеш!", змовк. Невдовзі Чермін ський лежав на ослоні, а челядники на землі — і селяни, вишикувавшись вервечкою, один— за одним підходили до ослона, брали кия й згонили свою злість на тих, хто знущався над ними все життя.

Сонце клонилося на захід, коли Данило з друзями виїхали з села.

— Де на нічліг спинимось? — запитав Данило.

— У лісі! — радісно вигукнув Кирило Осика.— Де ж іще? — І безпечно, і затишно, і зручно.

— Таж холодно. Земля вже замерзає, — зіщулився Код-ряну.

— Тю-ю-ю. А цигани ж і взимку надворі ночують. А ми козаки,— наполягав Осика.

— Заперечень нема? — знову озвався Данило.

— Нема, нема, Даниле, — загомоніли козаки.

За півгодини доскочили до розлогого бору. Назбирали сухої трави, хмизу, шишок. Розклали вогнище, посідали півколом.

— Нічого кращого немає, промовив Осика, — як сало,підсмажене на вогні в лісі. Настромиш на шпичку, пригрієш гарненько, воно як зашкварчить — так слина й покотиться. Підставиш кусень хліба під сало, а з нього кап-кап-кап. Ох і смачно ж!

— А в нас і сало є. Курінний аж три четвертинки дав. Каже — в дорозі знадобиться,— згадав Петро Сокира і розв'язав торбу. Дістав звідти загорнений у чисту полотнину шматок, почав різати на частини й роздавати товаришам.

— А шпички самі робіть, сухарі свої їжте,— додав. Сало приємно пахло, лоскотало ніздрі.

— Ох і смачне, — облизував хліб Осика.

— Що правда, то правда,— згоджувався Кодряну.

— На гарну страву я мастак непоганий, — усміхнувся Осика.— Коли б оце ще вареників з маком, медом помазаних! Ох і хропілося б тоді!

Повечерявши, козаки зробили з гілля постіль, послали чапраки , вкрилися киреями й почали дрімати.

— А я буду на чатах . Вогонь підтримуватиму,— сказав Рябий. — Я і в сідлі висплюсь.

Вдосвіта загасили вогнище й рушили далі. Сосни стиха шуміли, перешіптувалися. Сварилися сойки, скрекотіли сороки, цвірінькали синички, стукотіли на сухих стовбурах дятли.

— Славно в лісі, — усміхався Кирило Осика.— Повернуся додому, знову лісником буду.

Чапрак — вовняна підстилка під кінське сідло.

Кирея — верхній довгий суконний одяг з відлогою.

Стояти на чатах — охороняти щось,вартувати.

З

Канцлер Станіслав Жолкевський після обіду любив помріяти. Заклавши руки за спину, він і сьогодні крізь заплакане вікно дивився на покриті лапатим інеєм віти берези й подумки блукав у сивій давнині. Думав про походи й битви Александра Македонського, Ганнібала, Юлія Цезаря, захоплювався їх рішучістю, сміливістю, наполегливістю. Особливо йому імпонував Юлій Цезар. Жолкевський намагався наслідувати його. "Прийшов, побачив, переміг — геніально!" — вигукував він не раз. Йому, Жолкевському, теж доводилося частенько проявляти мужність, нападати несподівано, діяти рішуче. "То не полководець, котрий знається із сумнівами, бариться, вичікує",— казав він раз у раз сам собі.

Знову чомусь згадався той здрайця Наливайко. Скільки літ минуло, а й зараз якось моторошно. А все тому, що той самозваний гетьман не знав воєнної науки. Зібрав зграю пройдисвітів і три роки не давав спокою всій Речі Посполитій. Уникав чесної зустрічі... Хоча й не завжди... Хитрував... Одначе, й він, Жолкевський... Але то був рокош... Які ж тут правила? Про яку честь можна говорити, коли маєш справу з хлопом? З бидлом отим? З розбишаками запорізькими? Хіба вони вояки? Здрайці та й годі.

Інша річ — похід у Молдавію й Трансільванію... Проти Бетлена Габора доведеться діяти зовсім іншим робом...

Похід, у який збирався Жолкевський, був викликаний війною між Католицькою лігою й Протестантською унією.

На чолі Католицької ліги стояли Габсбурги, династія, що правила в Австрії, Іспанії й підлеглих їм країнах. Лігу підтримували папство й католицькі князі Німеччини.

До антигабсбурзької коаліції, чи то Протестантської унії, входили католицька Франція та Швеція, Голландія, Данія, а також Англія. Вони опиралися на протестантських князів у Німеччині, антигабсбурзький рух у Чехії та Трансільванії (частина Угорщини).

Війна між Лігою й Унією (пізніше названа тридцятилітньою) розпочалася в 1618 році повстанням чеського народу проти поневолювачів. На допомогу чехам прийшов трансільванський князь Бетлен Габор, що визволив від австрійців північ Угорщини й Словаччини. Об'єднані повстанські сили завдали кілька поразок Габсбургам і в жовтні 1619 року підійшли до Відня.

Польський король Сигізмунд III, що в 1613 році уклав союз з Габсбургами, послав за Карпати загони Лісовського, які почали спустошувати Словаччину. Бетлен Габор мусив зняти облогу Відня.

У Польщі було немало противників втручання у війну між Лігою й Унією, бо це могло привести до конфлікту з Туреччиною, яка хотіла посилити свій вплив у Центральній Європі й обіцяла підтримку Бетлену Габору.

Проте Сигізмунд III вважав, що допомога Габсбургам у боротьбі проти їх повсталих підданих примусить змовкнути невдоволених, адже Габсбурги обіцяють повернути Польщі Сілезію, яка ще в XIV столітті була приєднана до чеської корони.

Та Габсбурги не поспішали повертати Сілезію, і Сигізмунду III довелось маскувати свої дії й запевняти, щопохід у Молдавію здійснюється не заради допомоги Габс бургам, а з метою підтримки молдавського гос подаря Граціані, якого не злюбив султан.

Роздуми Жолкевського перервав джура, що зазирнув до світлиці:

— Ваша світлість, гінець від Сагайдачного.

— Від кого? — кинув через плече гетьман.

— Від Сагайдачного, ваша світлість. Жолкевський насупився. "Теж іще полководець,—

прошепотів. — Збере головорізів та й розбійникує по всім Чорнім морю. А під Москвою — ні туди і ні сюди. Постояли-постояли та й назад потягли".

— Кликати, ваша світлість? — нагадав про себе джура.

— Проси, — обізвався Жолкевський. — Тільки одного. І ноги хай добре витре. Та жупан від пилюки витріпає.

Данило, ввійшовши в покої гетьмана, на якусь мить розгубився — напівморок, похмурі лиця якихось пращурів гетьмана на парсунах , важкі меблі, набурмосений господар, та за хвилю опанував себе, низько вклонився, відтак виструнчився й заговорив:

— Гетьман його королівської милості Війська Запорізького Петро Конашевич Сагайдачний просив зичити вашій ясновельможності доброго здоров'я й вічного благополуччя.

— Дзенькує... бардзо,— промовив гетьман, потім спо-хопився.— Будеш, козаче, і йому того зичити.

— Гетьман Петро Конашевич ніякої цидули не писав... з огляду на всякі дорожні несподіванки, а тому просив, аби ви, ваша ясновельможність, вислухали мене.

"Хлоп, а поштивий, — зауважив подумки Жолкевський.— І честь знає. Буває ж таке..."

— Сідай, козаче, розповідай,— промовив поблажливо. Данило зам'явся: сидіти в присутності панів ніколи

не доводилося.

— Ваша ясновельможність,— промовив,— коли про важливі речі йдеться, а тим паче про наглу справу, сидіти незручно.

"Ще й розумний,— знову відзначив гетьман про себе.— І де вони такі беруться серед хлопів? І шкіл не кінчають, і по чужих краях не роз'їжджають..."

— Гаразд, — махнув рукою, — я слухаю.

Данило розповів, що привело його в покої канцлера.

Рокош — заколот, бунт.

Парсуна — портрет.

— Похвально, дуже похвально,— сказав Жолкевський, вислухавши гінця.— Спасибі тобі, козаче, щире спасибі. І пану Сагайдачному спасибі. Мало, дуже мало козаків дбають про наш маєстат , скоріше... більшість діють навпаки. Та, на щастя, й серед вас є справжні сини вітчизни. У серпні, кажеш, козаче? Що ж... Я встигну... Шляхетне воїнство не звикло баритися. Це ж не Запоріжжя, де кожен сам собі пан...

Данило пропустив мимо вух глумливі слова Жолкев-ського й знову заговорив:

— Батько Конашевич просив запитати: чи не згодились би ви, ваша ясновельможність, аби й козаки сукупно з вами виступили проти тих зухвальців? Звісно, коли найясні-ший пан круль і сенат зволять збільшити реєстр і дати запевнення, що козацькі вольності ніхто порушувати не буде...

Лице гетьмана знову спохмурніло, акуратно підстрижені брови насупилися, вуса настовбурчилися, загорілі щоки збуряковіли.

— Не хочу я з грицями воювати! Нехай ідуть до ролі альбо свині пасти,— вигукнув він зозла й осікся. "Навіщо ж я так видаю себе перед нижчим себе".

Данила мов окропом хто облив. Він аж тіпнувся, аж рота розтулив, та вчасно стримався.