Безодня - Пашковський Євген

.", паляв із маузера по воронах на ясені, а Валя, вдихаючи пекельний дух смалятини, підмітала пижмовим віником пір’я до триноги, допомагала варити любисток для купелі; за греблею ухкали сичі, бородань щупкою жару припалював люльку, і, засинаючи на возі з пучком соломи, вона бачила розвіяний по всіх усюдах дороговказний вогонь, чула далекий подзвін від лісового озера-безодні з рубленим храмом на дні; глибинні потоки розгойдують язик дзвона: гуде від підземельного холоду мідь, туман нагадує тремтячу, змилену шкіру на лошаку білої масті, від судомного дзвону в’яне зозулинець і гаснуть сни, — плакала безголосно, ще не відаючи, як ковбасники проламали обухом голову батькові, як сестру спаралізувало в тюрмі, як мати гибіє в саманній халупі, в колисці під сволоком гойдає кошеня, доки кіт янчить, доти матінка плаче, коли кіт замовкає, мати здрімне: суху, згорбатілу на ослоні, сусіди знайшли, поховали серед могил, що дибились над могилами; вона плакала серед Бог вість якої зими і вдихала пріль злежаного в шаньці ячменю, цигани час од часу обкрадали вимерлі села, гнали горілку, забували за дівчину, що згадувала бачені по світах подерті нігтями, одутлі від пухлятини, примерзлі до столу обличчя покійників, за жодним спогадом не впізнавала рідних лиць, слухала видзвін, обв’язувала й стягувала хустку на розповнілому попереку, немов зашморгуючи немовля в собі; таки за третій раз вивтікала, за скрипом хатніх дверей ікона Заступниці впала на діл; вона зліпила образ вишневим клеєм, встигла нагріти баняк води в печі й обродинилась Михайлом, батьком твоїм, що заблукав по дорогах солом’яних...

...спогади про люті часи повертали від сонних вокзалів, калюжі місячно іскріли льодком, коли Андрій під руку із Зоєю йшов від клубу і думав, що, може, немовля спокутує, забуде блукальний сум, — гупали лапами кролі в клітці і від ряднини на плоті пахло полином.

33

Поїзд рушив і, щоб заховати діряві шкарпетки, санітар ліг ногами до вікна, звично підпортфелив потилицю, глянув на хворого, що лицем до стіни облягався на голій лаві: буйний? попробуй вгадати мовчуна, той художник також не просторікував, легше знатися з говіркими, факт (добродій недавно посів місце старого, з наколкою орла, санітара, мав двох чужих, недоношених онуків, зрадливу жінку, плюс аліменти, що після нічних чергувань гнали на розвіз утеклих, яких час від часу затримували на вокзалі, виясняли особу, потім везли до обласних психлікарень), дурні плещуть, духовкою приворожила, одна ніч варта всіх осеней, така гнучка, здобна хода, така серпанкова зваба над зірчатими панчохами, такі стиснуті ліктями груди, з’являєшся і її не поменшало, і витре об хвартух мокрі руки, догризе моркву, онуки позасинають, крізь металевий цокіт брудних вод умивальника долине тріск наелектризованого шовку, коли підігнутими колінами зіжмакає мою газету, цьомне маківку, зачекай, Ларисо! з блокнота дістав фотокартку: жінка нібито насміхалася, згадав, що це ж глянцеве обличчя даруватиме приязну усмішку по дорозі назад; справді, чудасія з бабами; той художник послав листа до коханої, конаєш зо сміху, спускаючи в унітаз, а що? кореспонденція на приколі, сам собі винен, чого звівся цапки на лікарів, який приклад для буйних, ти диви-н, — вискнули гальма, поїзд пристояв перед шлагбаумом на переїзді, санітар ковтнув лимонаду, побачив під миготливим світлофором землисту на лиці тітку з брезентовою торбою; то Ігорева мати розносила по людях свіжину: син під чарку любив пийнути присоленої поросячої крові, торкнути сигаретою паяльну лампу, доки колюни в засуканих по лікті кітелях кидали важкі, фіолетові киші в тазик: сусідам дивно, мовляв, такого багацько наклали, коли-то своїм оддамо? давно не писав, змалку ображений, лагідний, пісень тихесенько співати любив, за безцінь скуповував старі платівки, ото пензля відкладе і музики слухає, спокусився мистецтвом; кіоскерка роз— казувала, поцупив репродукцію картини; нема, нема, коли заскакує весь буряковий, кинув паперову качалку й навтьоки, аякже, злодійством рід не ославився, прадід розписував храми, дід за колгоспного художника був, батько обмальовував причілки, колодязні дахи, аж радість, записали сина до художнього вчилища, потім інститут, коли злигала нелегка з Анною, бачу, гості, талія широким поясом стягнута; згори бездимно, розковбасила губи на кожен пчих; після армії писали, вернись, здитинієш по світах, куди там, чим далі від’їздив, тим ближчою вона здавалась; випадкові по електричках співчуття заневолили сина, за чий гріх? за всіхній? з подвір’я мати помітила за столом літньої кухні радісно зсутулених чоловіків, що хрумкотіли огірками над сковородою, кішка злизувала на порозі кров, і мати вибрала з поштової скриньки районну газету, ще поторкала всередині холодну бляху, залізо зітхнуло порожнім звуком, кинула слизьку торбу на мисник, лягла одягнена здрімнути до зміни в лікарні, і наснилося, що син на пагорбі озирає з-під руки розсохлі руді діжки, білий від солі дерев’яний поміст, на якому бородаті рибалки, кривими тесаками кромсаючи улов, придротовують молоді голови до тухлих рибин, зелено з позолотою спалахує товчене скло і горілчані корки, луска срібліє на жилавих, волохатих руках, линялими стягами полощуться сіті за річкою, а син п’ятірнею розчісує сивину, стоїть, упам’ятовує ловців неправедних, — крізь перестук коліс санітар відчув погляд хворого і простягнув чоловікові пачку "Прими", яку завсігди тримав, щоб задобрити супутників: вгадай, чи кметує поцупити справу, чи дати драпака, чи жде сонної години, як отой Конопляний; ото махновець, зранку люди гасають босі до провідника, де туфлі, де бурки, де сапоги? бачу, ждановський артист заскалився, долонею позіхи прикриває, гигоче в подушку, вночі до свого ящика стягнув взуття, то я вступився за чокнутого, мовляв, шизи перемкнуло, зрозумійте каліку, проте чорт зна, мабуть, думав намилитись, узагалі, ці сумашедші, як листя, доки помічаєш, доти спотикаєшся об них; візьми добери, коли шлангує, коли дурогонить; нема їм віри, сумашедший, значить, годі блукати, годі замакітрювати бідні голови керівників, то їм пенсію, то роботу, то виборчі права, то першу групу, сиди сиднем при дверях закритої палати, ні, колесувати треба від Урала до Бреста, ловлять, лікують, а нех воно сказиться, ото метляє на стрілках, накурився мій кролик, ти скажи, аміназину вліпили, а не спить, таки добре, що неговіркий, один був гарчав, як бензопилка, до провідниці підліз, тихцем чаюють на пару, до анекдотів про Петьку й Анку дійшло, виймаю з портфелика його справу, колись про семеро вбитих наплів, провідниця склянку з окропом гризе, кажу, це сумашедший, нам окреме купе виділяйте, бендзь цє здрави і грайцє марша, пані мувє по-пульськєму? сто чортиць мені в дихало, бригадир опупів, закликає до "есве", культура, дипломати по три слова бовкнуть і мовчать на коридорі, мій маршалок отетерів, якось по шияці врізати невдобняк, державна інтелігенція і ми при ній, защіпнулися ізсередини, звичайно, один художник був козирний, да, сключітельний був парняга, — над випадковим райцентром зоріло на кургані сторожове світло, гримотів міст, і тінь поїзда, підрубуючи дерева, ламала декорації невблаганного часу: погляд художника світав до інтернатських дітей, яких здали на перевиховання, головлікар, аби призвичаїти до обстановки, на три дні приписав вітаміни, діти під ґітару витанцьовували гопака, підперезані простирадлами, потіха й годі, а це що за конверт? посадити на сірку! блиснув обоймою зубів головлікар; малі скиглили, жар присушував шкіру до кісток, а якщо температура нормальна, сестра знов коле спухирені абсцесами сідниці, диякон відносив інтернатників до туалету, Ігор, видать, тонко— сльозий, першим визвірився, не маєте права; дуреписько, прав той, у кого більше прав, мовчи й не пікни, самого недавно виловили порізаного; ах так! головлікар щось нарейзав у картці, сестра тільки виконує припис, чую смерком художник марить, кохана, крихкість нашого літа межувала з божевіллям до листа: всупереч засторогам, поновила шлюб, знаю, що ненадовго, від нього, як і від тебе, боюсь народити неповноцінне дитя, вибач, ніколи не уявляла тебе вітчимом, коханцем так, можливо, звикнувши, знайду спокій, про щастя забула мріяти, сумую за тобою іноді сильно; цареградські лодії пливли повз засоромлене жіноче світло в накипі сукні, повз десяток недомальованих акварелей, повз заступництво за малих, якщо я гірший за вітчима, люба! — а тоді гукаю медсестру: глянь, сходить піною, викликай-но бригаду, бо головний жабри засолить і викине по статті; молода мимра дякує, роздобрилась на чистячок, спирт є спирт, правда, хутенько наспіли, ратицями каблуків заступачили коридор, вибачаються, я заспокоїв, дав сумашедшему таблетку прокопану, щоб підлогу підтер, один дебелий масажував груди, упрів, скинув шапочку на підвіконня, по енцефалографі зелена хвилька стрибає, другий мізерніший поряд вклякнув, мусить щось діяти, доки серце пульсує, покинь, — непорядок, канєшно! диякон стовбичить за одвериною, Господи, милосердним будь, укріпи за брамою єрусалимською; на нього цитьнули, підключили Ігореві той апарат, що електрикою оживляє, дебелий закурив, менший слідкує за зеленкуватим тремтінням, хворі голосно сопуть, вдаючи сонних, минає чверть години, початок третьої, медсестра й собі запалила ментолову з фільтром, нащось на тапчані обскубнула клейонку, дим могутнім крилом черкав кахляні стіни, на підлозі сірів ґудзик, одірваний, коли попід руки з палати тягли, на каблуках засох червонуватий суглинок, швидка коротко фафакнула за вікном, дебелий очима пошукав попільницю, загасив сигарету об кактус, медсестра сіла заповнювати журнал, обіруч підсунула крісло, вдруге просурмило за свинцевим від туману склом, менший обтер нікотин на губах, ловко обсмикнув поли халата, я тільки помітив, як вони перемигнулися, дебелий відкинув пітного чуба, крутнув ручку на апараті, стрімка очеретяна блискавка пропекла більмуватий екран, диякон за порогом перехрестився: прости, Господи.