Безодня - Пашковський Євген

Байдужість, з якою читав "світ мені чорно запнутий, на ніч віконниці затуляю, аби спросоння не кинутись за вікно; крізь сон закричу, мама поцілує, плачем тихенько, аби Олю не розбудити; сказали в диспансері, що легені згояться, зараз відвар медунки п’є, на скіпку висохла; на вихідні гуляєм по парку, на залізних оленях катаємось, крихтами годуємо ручних лебедів; від липких чоловічих поглядів бридко, одне на умі; на свята подруга підбивала до ресторану, без замороки побачень простіше простого; напевне, обабніла геть, бо змовчала, давай доньку на коліні гойдати, ось і тепер тобі вдвох відписуємо, пам’ятає за сивого дядю; головне: довідувався Тарас, чоловік перший, казав, що зняли психозну статтю, забирає до Києва, пити покидає до виздоровлення малої; вибач, батька не замінить ніхто; польові гвоздики у вазі з колосками горять, мов живі, цілую, будь поміркований", байдужість горбатіла тінню режисера за спиною, нашіптувала, що нікуди нема вороття, присоромлювала навмисною безпам’яттю про лікарняного друга, — доклигав до коморки за площею Мічуріна, простягнувсь на матраці під замасленою ковдрою, яку скульптор стелив, ремонтуючи авто, замість простирадл слугували паперові мішки, до підлоги примерзла кавуняча скибка, від снігу повужчали дверні шпарки, гидка сирість змусила увімкнути електрокамін, що випалюючи кисень, огортав чорнотою задухи; спіраль двоїлась, подібна до клубка ситих дощових черв’яків, які точили розм’яклу землю, вогке ганчір’я за стояком умивальника, безрамні картини біля хиткої ніжки стола, слизькими п’явками прикипали до тіла, рвучи вузькі судини, звиваючись від млосного струму крові, по артеріях повзли до розбубнявілого на останньому видиху серця; і, прокинувшись, від дзиготні відігрітих мух, почув: звискують на повороті трамвайні колеса, з дерев опадає мокрий сніг, хтось черкає сірником і бухикає за першою затяжкою, ополудні гупнув об табуретку плескач відмокрілої стелі, запахло глиною з кізяками, під вечір мухи налипли на кавунячу скоринку, зранку під ногами перехожих позліткою затріскотіли калюжі, малинова в сутіні спіраль під столом виїдала повітря; думки поволі відтерпали на третю добу, коли лежачи горілиць, покрутив радіо: нічна служба "Голосу Америки" передавала вісті про диякона, чувся копитний стукіт обходу по палатах і повставали з пам’яті розламані на переніссі окуляри з мідним кільцем, голос, що застерігав від образи Бога в собі, від двомільйонних лженаукових потвор, від псевдокультури, яка завдяки рятівному цинізмові сатаніє сімдесят вавилонських осеней: нехай печаляться ті, хто плодить печаль; остерігав від нещастя свободи, котра прикатовує до повсякденного вибору, і ніколи пам’ятати Творця, коли нові хмари надходять слідом за дощем і настає час, про який скажеш: немає радості в ньому! згадалось одутле від довгого неприродного сну лице служителя храму, терпляча, завжди здивована усмішка в черзі до перукаря, котрий по понеділках наказував розпарювати щетину, білохвостим помазком пінив мило в бляшанці, гострив об ремінь притуплені леза, недбало кидав на коліна вафельного рушника, зрідка косував на одеколон на підвіконні й задобрював хворих анекдотами про Чапаєва; "давно могли дременути разом, покинь ці сумніви, диякон покладається на милість долі, і що йому порятунок у втечі; годі, він своє дотерпить для справедливості німих, чиї благання висповідає перед горнім престолом"; по радіо взялися зачитувати бюлетень розшуку родичів: якийсь Петро, чию названу матір кликали Варварою, запитує за брата Андрія, якийсь батько, уродженець Дрогобицького району, хоче отримати листівку від синів, "кругом однаково розгублені серед однакових згуб; дехто ще сподівається, а ти стомлений, ти забув покликання витворити надсвідомість і з’єднати над річкою крейдяні береги; за самолюбну скорботу будеш покараний ти", — жах паяльною лампою різонув очі, випалив серпневу барвистість волі, відтак сльоза запекла образами санітара, тоскною, принизливою несвидючістю від таблеток мажептилу, "свіданками" з мамою, прощанням крізь кухонне вікно, сном, бо врешті забувають і забутих провидінням.

Ніщо не боронило від туги за райцентром; досі вікно молитовного дому замурував іній, мати на самоті опалює одну кімнату, досі рибалка з ящиком за спиною скрадливо пробує лід, піонери піском посипають ковзанку, досі бабуня переписала молитвослов і під лампадний блиск на фіранці почуєш: "недуга найдена, наслана, надумана, нагадана, недуга вітрова, водяна, земляна, я тебе виговоряю, на сім вітрів відпускаю", чути приємний доторк ножа до гарячого лоба, до гарячих грудей під розхристаною сорочкою, "я тебе виговоряю, на сім вітрів відпускаю, тут тобі не бувати, крові не спивати", дужа, дарма, що стареча, рука підводить голову до кварти трав’яного з медом відвару, "я тебе висилаю на моря глибокі, на гори високі, де люди не ходять, де дзвони не дзвонять, там тобі нагулятися, з братчиками повидатися, амінь", спалахи свідомості повертали до комори, і вогняний спіральний черв’як зрідка тускнів од протягів, "правду казав диякон, що надійде час, коли сам запросишся до лікарні; доки заважати існуванню нормальних людей? внормованих ким? головне розв’язати світ жінці, любій жінці, чарівній жінці, не бути тягарем", — на четвертий день змусив себе вийти на світло, край площі завернув до пивбару: над кістками розламаної риби лунав голос циганкуватого майстра з будки вулканізації, бракувало посуду і тому декотрі пили з молочних пакетів, пили з дволітрових банок, пили з консервів з-під томатної пасти; Ігор зіщулився, витер носа підкладкою курточки, звів коміра й закурив у рукав, циганкуватий торочив плюгаві історії про гостей при дорозі, перехопив погляд сивого: "що, й тобі закортіло, здихляк?", художник озирнувся, щоб побачити, до кого звернені слова, тоді, зрозумівши, плюнув і стомлено обтис п’ятірнею защетинені вилиці, здригнувся від перегарного диху, — Сава припізнав пам’ятного від київської пори знайомого, правда, тоді бородатого, зустрів на сходах однієї криворилої, своєї матері, по п’янці вибовкав Андрій, таки так, оце, значить, батько, татусь, благодійник, праотець, корінь роду, ти диви, смикається, остання чухавка напала? тримай дяку, порятунок від дрижаків, кинь здивовано зирити, пізнаєш, як покидав мене напризволяще? — художник, долонею оберігаючи зір, устиг помітити крізь пальці: в жилавому кулаку зблиснуло щось подібне на скальпель, мовчанка юрби обпекла болем, лезо, тихіше від спалаху павутини, сікло виріз благенької сорочки, сікло груди, сікло зсудомлені над чуприною руки, а пам’ять художника чіплялася за деталі: от спурснув за пояс алюмінієвий, подарований дияконом, хрестик, обрізало шовкову нить, от кров гаряча, хутчій засохне, відійти до стіни, сісти на підлогу, міцніше ліктями стиснути живіт, дурна дитяча думка, що киші полізуть, оно посеред дороги зупиняє таксі, нехай біжить, від себе тікають тільки прокляті, мигавка виє, це підлікують і не минути психушки, радій, тепер все одно, виклянчити аміназину і спати, спати, спати.

32

За дверима сільклубу Андрій чув: роєм ос дзигонить обірвана стрічка, і парубки, витрусивши з кишень дріб’язок, за підсобівкою кінобудки радісно налапують пластмасового корка, — другий місяць приймакуючи, зрідка наві— дуючи матір, звик проводити Зою на роботу і після сеансу забирати додому: завагітніла, несподівано злагідніла, втратила бажання до посиденьок, часто запитувала чоловікових порад; він розумів: "це остання сподіванка заміжжя; якої-то заспіває потім", обмитав чоботи, згадував тиху, сумирну поштарку Олену: недавно прислала запрошення на весілля, трапився лікар вендиспансеру Колега, правда попиває на самоті, але хто зара святий? згадував блукальних приятелів, циганкуватого Саву, ждановського аліментника Конопляного, скалоокого Сергія з вічно спітнілим переніссям, мабуть, по колу пускають слоїк пива з горілкою, якщо досі не попутали синів гуляйполя; запізно народилися, хіба що для сексуальної революції, одним махом обротають самого диявола, рік-другий ще пошумують, стягнуться на кооператив, гад буду, коли газета не пропечатає їхні мармизи; принаймні чесніші від тих, котрі махлюють вагонами; брехня собача, злодій є злодій, просто тобі поталанило, хлопче; цить і відригуй капустяний смак дурної грошви; скоро осінь, скоро синню палаючої сірки роспросториться височина, зрудіє, вивітриться по схилах чорнозем, крилами бабок стрекотітимуть на вітрі сухі кленові ключечки, дотліють берези, зіржавіє забута сіялка скраю озимого, збитого худобою поля, зіржавіє обкинуте інеєм череп’я дубового листу, зіржавіють рубці поранених калиною снігів, зима залиже сукровичний обрій, вилікує хвору осінню кров, морозний дух стане конвалійним запахом, що задурманює дужче смерті і дужче осені; а мамі він доповідав, що в тестя розвів кролів, міх полину за день струблюють, зате на зиму вам шапка, для бабуні рукавиці будуть; коли до свеї хати перейду? Бог зна, жінку сам чорт не перепре, каже, боюся свекрухи, та й старий уже геть здитинів, сидить на призьбі й насварює ціпком падолист, сини навідували, здерли золотого образка на пропой, чого плакати, мамо? дерті для поросят два мішки змолов, часник зимовий посадили, брикету причеп хлопці обіцяли після жовтневих підкинути, бабцю перед Різдвом заберете до себе, дістав на весну поліетиленової плівки для теплиці, редьки насіємо, огірків куди твоє діло! ну, чого ви, мам, приходьте туди, хіба якщо без дитини, то без гріха? покиньте оплакувати, своїх ще догляну, — а мати витирала сльозу хвартухом, в печі потріскувала, сохнучи, низанка груш, кіт, вигинаючи спину, терся об валянок, над портретом брата зів’яли нагідки, з дерев’яної рами злущилась полакована соломка; мати, щоб затамувати біль по синові, згадувала давнє минуле: пшениця така, що вуж не пролізе, одні жнуть, другі перевесла в’яжуть, треті копи кладуть, а ще зимою чоловіки льоду нарубали на ставку і накагатили в глибокому погребі, а тоді кривий Федір везе на поле дубову бочку води з крижиною, ми малі на полудрабку, як вороння, кричимо: "ой ти Галю, Галю молодая..." — матері здалеку з-під руки впізнають, де чия дівчина майорить кісником, кухарка наллє отакенну миску борщу, молотимо ложками, коні біля коритець відгонять ґедзів, і так охота знайти той льох, повен зимової стужі; чеберяєм на передку воза ногами, на гурт одну волошку нюхаємо; їздовий батожив коня так, що мусили пригинати голови, коли пужално замахувалось назад; і сідали на степове озеро дикі качки, ондатра з очеретиною впоперек зубів глипала крізь татар’я на галасливу підводу, вітер від крайніх меж ніс пелюстки соняшників, мліла в печі гладишка відстояного на сир кисляку, батько давав по пригорщі сухих вишень, голодна пора заходила; свекрусі моїй дісталося, — на болоті Валя скубла їстівний рогіз, коли її до табору на вигоні підібрали цигани; батько ще восени закинув на плечі сокиру, по людях теслею заробіткував, надсилаючи до села кминний буханець, сало, ляльку з липового поліна для ваги в торбі; саме розголос про ковбасників пішов, і голова колгоспу гарцював на кобилі: глядіть мені, куркульські гади, хазяїн пошився до банди, учтіть, приймем мєри! — мати в плач, дітей по родичах роздала, по слідах чоловікових зникла за ясенами в тридцять третій зимі, тітка своїх насилу доглядала, нігтями з шпарин столу видлубувала здерев’яніле тісто; нищечком пухли; звичайно, ніхто не метнувсь за дівчиною, коли циганва від хати до хати полізла: десь поцупити охлялу на сідалі курку, десь розварену на кисіль, гнилу картоплину; правда, тітка накинула на Валині плечі свитку, засокоріла: стрінеш батька, напитаєш на хуторах маму, чого, доню, лежачи, смерть приймати, в ямі належимось, — краєм ока дівчина помітила сестру, яку згодом бригадир відтарахтарить до тюрми; циганки в квітчатих спідницях трясли сережками й відсварювались від сільських молодиць, що підбочені й люті кричали: а нех вас трясучка об землю розіб’є! — ціхо, стидомирниці, — відказувала котрась циганка, ополоником знімаюччи шумовиння з м’ясного варива і випускаючи під лоб тютюновий димок, — ціхо, дурні! циганчата увихались поміж ворогуючих сторін, за соромітні частівки клянчили по пару копійок, чоловіки обсмикували атласні сорочки й отавою змахували попіл на чоботях, походжали півнями між багать, між ковальських міхів, між барвистих наметів і до смерку не мовкнув, не тих дзвін молотків об похідне ковадло, — вона благала Заступницю біля шатра, куди за лікоть підвела стара циганка: багровосмуглий, зморшкуватий на лобі бородань сьорбав липовий чай, під кожухом, на голому тілі дзенькало дванадцять хрестиків: ану, обернись, ану, стань отуто, покажи зубки, поцілуй руку, мирова дєвочка! поплескав по голові, аж хустка збилась на очі, проте вона забула страх, ступила до пропахлих кіньми людей під зоряним небом, доки бородань, підперезавшись, поправив намисто на грудях циганки: навчиш гадати, замовляти кров, ворожити, вишіптувати бешиху, тоді поглянемо! парубки кліщами опускали малинове залізо в жбанець води, полою засмальцьованої сорочки дитина виловлювала з казана дрібні кусінчики здьору; поки кухарка вказувала на підводі місце для сну, довша неба й глибша ріки дівоча пам’ять облітала колгоспний сад, де вторік трусили сливи за копанкою, підходив дідуньо в безпогонному кітелі і збирав розкидані невдалік від сторожки торбинки, порпався за пазухою: осьо грушок вам приніс, сідайт побазікаємо, як там школа? стоїть ще? самотній, мов перст, дідок не відлякував ні старих, ні малих, казав голові: голубе, всього не винесуть, зазимую тута; тобі тільки сніг сторожувати, дорікав голова; не скажи, голубе, зайців тра нагонити, гризуть анафемські кору, ох і гризуть; отож дід, сидячи на кротовині, простягав ноги, обдаровував спасівчанками, а криволапий, німий його цуцик ласував медовими сливами і, витягнувши писка, спльовував кісточки на лопух, сторож зітхав: голова мене сварить, колгоспники лають за недорід, цуценя скавчить, горенько мені, горе! діда судили за "врєдітєльство", школа закрилась, бо вимерли вчителі, на Різдво сходили два лиховісні сонця над хмарами, який зараз місяць над озером? там, церква пірнула і дзвони скликають на правду велику: візьміте золота й срібла з фараонової казни, приведіть рідню з пустелі голодної, — крізь сон благала помилувати, прокидалась від дзенькоту збруї, коні попасом по канавах щипали траву, старий циган давав до рук згребло, щоб вичісувала реп’яхи з грив, сам обмацував упряж, мастилом із міхурця везяв натерті посторонками боки і цілував зірчаті лоби жеребців; знов колеса намотували дратву тванюки, знов за обпавутиненим віконцем кибитки під линялим верхом половіло марево, знов бовваніла на пригірку бортняна сосна, знов циганка здавала гадальні карти, знов селяни горбатіли під клунками домашніх скарбів, кидаючись від обозу, і якось Валя побачила простоволосу, поверх кухвайки обмотану хусткою тітку, що заковізла в канаві, за плече торснула тіло небіжчиці: зрятуй мене смертю своєю, мам! гарапник колючим дротом різонув по ногах, "тікати надумала, брись, кажу", за халяву чоботиська бородань запхнув нагайку, яка в такт ходи гадючилась по мокрій глині; помилкова радість степів німувала під попелястими небесами; люди йшли старцювати до Києва, сунули за лісовими ягодами, брели на шахти, клигали топитись без сторонніх очей, листяні вихори поводирювали сліпих, блакитнів спів жайворонка, цвіло жито на стрісі, пори року покинули світ, і вона украдьки кидала солому на жухлий, вигорілий спориш, щоб знайти по золотому сліду шлях додоми, — отаборились на безлюдному хуторі, постягували з горищ змійовики, житнім тістом обліпили покришки на казанах, давай самогонити, давай, обнявшись за плечі, бутіти пісень; дівчина до погрібника віднесла гранчастого бутля, метнулась навтьоки попід тинами, таки піймали й каблуком наступили на косу: а пшоно жерла! а грілась біля вогню! а растаку твою і перетаку! смерділо дьогтем, тобі блювотиною, коли везли впоперек сідла: циганчата зраділо хапались за стремено, і по головному наметі тліли відблиски кінського жиру, що палав у черепку; потім над’їхали лісовики у смушкових шапках в яглиці, за ковбасу вимінювали настояний на кураках самогон, згодом прольоткою зачастив енкаведист Злиденко в портупеях навхрест, брав данину горілкою, обсмаленими курами, антонівкою в розмальованих кошиках, новою, обцяцькованою золотом збруєю, за полиновим пустирем дико горланив "Красная Армія, бєлий барон..