Безодня - Пашковський Євген

Олі купила до зими чобітки, баба лікує травами і до храму з собою бере, вчора в дзеркалі злякалася власної подоби, від гуртожитку ходили в похід, пам’ятаєш серпневі скелі? валуни кострища подаленіли від берега, ніби ніколи мокрий пісок не вихолоджував кавуна, ріка зміліла кам’яним руслом; вибач, милий, обоє незлі і немає між нами затятості, однак, не судилося, думки то біля дитини, то на роботі, то важко уявити розпад нового шлюбу, добрий мій, сильний мій, знайдеш собі, жду повторних вістей від диспансеру; така зморена, що хочеться лягти лицем до стіни і не бачити нікого й не чути, аби тільки злощастя обминуло малу (уява позбавила гнівного порятунку від жінки, довершеної, як тінь свічки на образі) художник подумки передавав привіт одновухому зайцеві, напрасованому бантові на дитячому ліжку, світлу з кургана, подумки приїздив до бабуні тупою сокирою врубати пару полін, закурити на потовченому кльоцку, ждати погідних сутінків і побачення на обезлюднілій човновій станції: дикуваті перевізники на містку радісно матюжать літо, з флакончиків до графина зливають мурашиний спирт і гилять аптечки на воду; подумки бачив: бабця дістає з погрібника глечик виноградного, запнутого марлею вина, дякує за добру пам’ять, під іконами ллє в лампадку вазелінове масло і довго за північ замовляє біль суглобів, — художник ніяковів від думки про зустріч, згортав листа: вечорова студінь дихала в’ялими помідорами, густим, як снігосіч, димом вишневого листя, бринзою в пилюці на підвіконні коморки, супокоєм віри в свою береженість, і сон спалахував барвами вересня: на молодій вруні бурштином сьогорічних скирт, крейдяними горами в морозній імлавіні, почорнілими перед сльотою стовбурами ялин понад шляхом і розсипаним біля ванної, срібним від піни волоссям жінки в одній спідниці на мідних ґудзиках, недоторканою берестою вимитих сходів, крізь віконницю на другому поверсі світлом настільної лампи, при якій вона дочитує його листа, виходить на ґанок і бачить нетлінний сторожовий вогонь над райцентром, куди так сподівався приблукати до святкової суботи, в шкірянці з витертим спортивною сумкою лівим плечем.

30

Прокинувшись на задньому сидінні автобуса, побачив: рілля посивіла від мокрого снігу, і два пастухи в брезентових до п’ят накидках, згукують череду ближче до скирти, на стовпі яструб замружився від заметілі, і низька, обстріпана по краях хмара тягне по курганах чорнильну тінь; зустрічні фари м’якою тирсою вистилали асфальт, від пригірку завидніло кукурудзинням по межах, просмалені борти човнів, шоломоподібна, засніжена баня церквиці над сталевим могуттям ріки з чорнобривцем бакена на повороті, жовта тенісна куля світлофора перекипіла в зелень, колеса гримнули по мосту: зміна світла заневолила художника до сліз, біла окидь яснила вежу й дими найріднішого в світі міста; зрідка над телефонною будкою проглядало сонце, "да, гуртожиток, зара гукну", "добридень, давно приїхав, Ігоре?", "звідки вгадала, що це я?", зустрічним запитанням хотів пригасити розгубленість, "переказали, хтось кличе таким голосом, яким запрошують на весілля", "сьогодні вільна?", "під вечір концерт народної музики", "мені дозволено послухати, мила?", "приходь близько шостої, почекаєш за церквою", — і приємно було упізнати розкішне привілля літа: жовтолистяні за містком човнової станції верби, сніг на фанерній шибці пивного ларка, сніг між шпарин голого щита оголошень, сніг на колихкому ліхтарі над базаром, сніг на картузі двірника, що з недопитою четвертиною в кишені вимітав квасолю з-під лотків, сніг на дерев’яних мухоморах пляжу, сніг на обвислих дротах, сніг на колонах будинку культури за підковою синюватих ялин, сніг на спортивній сумці з яблуками, печивом, коньяком, коли за гастрономом на площі звів комір куртки і повз розповніле погруддя за вітриною газетного кіоска, повз міліціонера в заболоченій шинелі, повз безлисті, німі тополі за аптекою попрямував до церкви, забувши, що нині тридцять третій день народження на білий світ.

За мостом на вапняні скелі намерзала каламуть, синів короткий осінній вечір, два грузини в дублянках притупували круг скляного, свічками визолоченого ізсередини ящика з оксамитовими трояндами, звіддалеку вогняний сніп нагадував калину, біля якої колядники приймають від хазяїна дари; художник ткнув гроші, і продавець відхилив скляне віко: воскова теплінь дихнула серпнем, чеканням поїздки до моря: під стелею світляки надсвічують кімнату, дві зубні щітки, вино й гасову лампу, при якій далеко за північ можна на випадковому аркуші малювати до коліна огризком олівця, малювати сонні, заведені за голову руки, світанкову рожевінь губ, зіжмакане простирадло в ногах, що кидають бронзову тінь на фіранку низького вікна; малювати оцтовий вітер, що зриває листя з їжаків по садку, кожну зігріту поцілунком сироту на литках, циганську сережку загасаючого ґнотика, який потріскує під плескіт прибою; знати, що любов є ліками і є снодійною смертю великої дози, коли думки коханої пливуть побіч твоєї владної ревності з присмаком оцту — "куди себе притулити, куди?", жалісно зіщулені піонери на паперті обстукували черевики, від магазину плив здобний ванільний дух, від доторку до церковної стіни пальці зігрілись шорстким теплом, Ігор побачив тусклі сліди на іконному склі і на розп’ятті біля царських врат, позолочених ангелів на рушникові, зблиск підківки на каблуку молодого священика, поріг, звідки йшли в сутінь помирати під січневими небесами, а млин відлунював зойки поминального дзвона: два найсвятіші земні плачі, дзвони й жорна, один заспокоює, другий заглушає стогони лихоліть: терпли сумніви й тихло кам’яне голосіння, схоже на стукіт фрески під ноги школярів — святого серпанку, колючки з тернового вінця і сандаль при вогняному кущі на Хориві — схоже на материнську схиму, на лагідну тінь, що падає на сухий затишок край сльотавої імли; обтрусила з лисячої шапочки сніг, здмухнула пасемце з лоба, холодними віями зігріла його щоку, і дзвін затих, переливаючись у жіноче єство, "як дитина? як ти? як робота?", "дякую, Оля вдома, отримав останнього листа?", "ні, давай чкурнемо з концерту, відсвяткуємо день народження", "твій? справді? треба відсидіти це міроприєм— ство", вечір пах нафталіном кожухів, недавно витягнених зі скринь, і бензиновою гіркотою автобуса, що привіз музикантів до храму: під густим вапном художник упізнав німби над аркою, гак для панікадила, дві балалайки, три домбри, стрункого на сцені оркестранта, що лицем притуляючись до баяна, пробував міхи; під листопадом вітражів упізнав нову, засвічену здивуванням, красу жінки, коли ведучий, продмухнувши мікрофон, оголосив номер і в темряві вона стиснула його коліно, "трохи побудемо, та й", упізнав стрімку плинність часу за першими акордами, за тонким грайвом мідних брязкалець бубна, за голосінням струни, за важкими миротворчими зітханнями басів, за єдиним для обох спогадом про літній танцмайданчик: сумирна й палка, зорепадна й фіалкова тиша обривалася новими вальсами, високі, розлунені над вівтарем мелодії пекли зіницями святих під вапном, хмелили жалістю, — відтак, пригинаючись між крісел і спалахів сірничин, вийшли на слизьку паперть; кошлатисте хмаровиння деінде тануло над димарями, на мосту Віра, ховаючись від крутії, злягла грудьми на його руку, сміялась, і бабуся віником змітала з криниці снігову кипінь, впустила до хати, кіт під піччю шемерхотів сухими снопиками материнки, лампада рівномірно обсвічувала штору; засмикнув прочіл до стіни, прибрав швацьку машинку з тумбочки, куди опустив сумку; жіночі ступні зігрілись під ковдрою, губи ще пахли серпневими яблуками після коньяку, заколислива теплінь віяла гасом на розпал, вона вгадувала, чи пізнала її стара, втомлено згоджувалась, що мало вірять розлученій, але тепер однаково; крізь шпарини вітер доносив дух примерзлих по горідчику хризантем і, впираючись ліктями в солом’яний матрац, слухаючи, коли кахикнуть раптові двері, сплівши пальці в розсипаному, отавистому волоссі, підігнутими в колінах ногами стискаючі тугі, стиснуті ямки сідниць, вкотре і знову, пругка порожнеча, знову і мить осяяння блиснула прогірклим квітковим холодком, знову пестити заслухане з дитячою лукавиною лице, знов торкати ледь видимий шрамик на брові, знову цілувати голубу тінь за вушком, знов застебнути ліфчик на спині з крилатим відтиском рук, — на вулиці вежу запнула завірюха, дивно сп’янівши і голосно сміючись, Віра надкушувала м’яку сніжку, благала вибачити; художник згодився від’їхати завтра, поцілував засніжені коси на комірі плаща, пригорнув струнку, вже недосяжно звабливу постать, глянув на яскраві внизу вікна молитовного дому, повернувся і тихо пішов від воріт.

31

Сніг на плоті притрусив листя духмяного гороху, глечик, дві промерзлі тернові хустки, коли попрощався з бабусею, "і не п’єш, і сумирний, а бач, підібгала хвоста; нехай знайде собі луччого", в обрізаних битих валянках, у плюшці з витертими ліктями торкнула френзлями шалика сльозу й перехрестила художника, — вздовж попелястих ланів, минаючи чоловіка, що нагинці до кубинського мішка збирав кукурудзу, минаючи на пагорбі обкльовану бузину в легкокрилій тіні автобуса, подумки повертався до літньої зливи на хутірському паромі, до тітки, що обдарувала теплою проскуркою у церкві, до засмиканого розлученнями, дітьми, пиятиками скульптора, який згадував Господа, тільки кленучи жінку, до смородинної роси дитинства, до дідової рушниці на килимку з білими ліліями, до обкованої міддю скриньки з набоями, до широких мисливських лиж, які з доброї ясенини дід випарював, загинав, натирав воском, до подібного на сморідь бовтунів запашку димового пороху від прохолодних цівок, до небуденного настрою, коли собака, згризаючи лід на подушечках лап, замертво падав на солом’яний настил біля буди, а мисливець розперезував кожушка, рукавицею обтирав біло захукані клапани зав’язаної під бороду шапки з дерматиновим верхом, ставив лижі до причілкової стіни, на підлогу сіней кидав двійко зайців, що засклілими очима зорили в стелю, діставав з рюкзака мерзлий хліб, лису цибулину, баклагу з корком на ланцюжку і пригорщу схожої на заячу кров журавлини: той смак задимлених гостинців, той гострий звук тесака, коли над відром дід оббіловував здобич, той живий стукіт дробин об підлогу упам’ятався мрією про день, коли старий візьме загонщиком на полювання, розламає житню крумку під стіжком, на удачу плесне вогняного перваку, навчить читати звірині сліди, подарує першу встрелену, картонну гільзу, що пам’яттю про лісову хижість на довгі літа оберігатиме від невдач; проте дід рано преставився на суд всевишній, мати продала зброю, пачки пороху виносив хлопцям за сигарети і тільки потім, блукаючи, зрозумів усміхнену, мужню дідову самотність під вусами в бурульках льоду; однаковісінько собака з харчанням оскалював пащу над лапою, однаково хуртовина замітала сошейку так, що трактори вдосвіта не встигали розрівняти дорогу автобусові і діти брели чотири "кеме" до школи, ватага відчайдух на скирті егейкала до однокласниць, знала про завтрашні наганяї, перетирала вільхове листя на куриво для самокруток, однаково відгонила машину від сидорів по портфелях, грала в дурня на висадку, сніг остюкувато сипавсь за коміри, зрідка водії самоскидів, що губили в глибоких заметах брикет, сигналили на дружний свист гультяїв, котрі смажили сало на спільній шпичці, однаково бульдозер горнув по обочині круту хвилю з піском на гребені, однаково хлопчаки натоптували солімку між риштувань воза, дядько в проклишаних кирзаках притупував круг багаття, пригощав "Запашними", з розмаху віжками понукав коней, однаково підковані копита здовбували мельхіоровий санний слід, однакове почуття морозної втоми, однакове безвілля кам’яніло, як і тепер, нагадуючи Ігореві мертвотну безвихідь: сили танули крижаним наростом на лапах мисливського гончака.