Безодня - Пашковський Євген

Дід, освіживши одеколоном лисину, почав нарікати на молодь: зацміхом пахне, ідуть такі славні хлопці з майовки, сорочки білі, краватка на їдному така дорога, батьки після армії розстарались, то як звелись посеред провулка, страх, сопуть по-бичачому, гамселять туфлями, краватку ту одірвали вон, мордяги позапухали, нікому до дільничного подзвонити, щоб наручниками кляц! тако за штахети хапають, заюшились, до криниці біжать, мозгівню у відрі квасити, одного брикнули, той коли гризне за литку, той кулацюрою січе меж брів, сказись та скрутись ти, думаю, засуваючи ворота, бо до хати увернуть, не вспієш перехреститися, діду; літо перебоявсь, коли принесло ту сатану з надгріб’ям, узяла задатку трояк і хворобою нагородила, вмру тутай, соромно потикатись на люди, невістка пенсію на похорон отримає, з капустою пирогів напече, нехано одеколоном змию потилицю, нема спасу, так ріже, о, попустило; це змалку в гори за вільховою корою ходив, нитки фарбувати, іду, насвистуючи, благодать, снігурі оббивають ягоди на калині, знагла шурхіт, мовби жару сипонули в замет, лавина снігу неболяче, м’яко торснула груди, пам’ятаю, хотів продихнути крик, чув охриплий на морозі батьків голос, мамине голосіння, далекий комариний писк струмка на валунах і шкработню собачих лап, що розгрібали завал; звідтоді слабую на голову, промерзла наскрізь, бухгалтером на тюрмі працював, злого не коїв, то й мене милували; один навідував сього літа, юшку з окунів посьорбали, жалівсь на печінку, то я засандалив сам і думаю: справді живому собаці лучче, ніж мертвому левові; видно, нечистий підслухав, бо тільки по новій розілляв, сука малолітня заскавчала за брамою; раптово, як всі знедолені, лагідніючи перед сном, дід притиснув тім’я подушкою і примарилось, що розтрушує зіпрілу копичку, отава димить, солодкуватим тліном огортає по пояс, по груди, за мить обсніжить лице, щоб знести з пригірка на молоду стрімководь по долині край лісу.

Дратівлива мовчанка лишила пожежника наодинці з тривогою: це ж наречена, донька начальника служби нині приходила, сказав, на автобусній через склянку підхопив побутовий сифон, тобі обійдеться, відпочивала з батьками, якийсь час проживемо бездітно, чи кинеш, мила, ну от, лисичка моя золота, моя єдина, цілую край сукні, біжи, оно автобус підходить до площі; і потягнувся, згадуючи розгублений за окулярами погляд: біля морозивного кіоска на пляжі стискала копійки, ставок здоровенний, згодилась човном гайнути на острів, донки розставив на коропа, попрохала з газети стулити пілотку, приміряла, сміючись, пустила за водою, сміючись, навприсядки за вільхою зняла, на мізинці розгойдала лілові трусики, що полохливою сойкою оббили вологу на листі, нагнули гілку до хвиль. За підвіконням свиснула татаркувата Маня Придибаха, і Конопляний облизав туш на пальцях, харкнув за ліжко, витер губи фіранкою і попід руки втягнув до палати гостю; вона, звиваючись від лоскоту, неболяче вкусила аліментника за вухо, поцілувала маківку сонного діда, розкуйовдила кучері офіцера і, тримаючи сигарету на відльоті, сіла на тумбочку: втекла на танці, там такі мальчікі, до туалету тягнуть, будеш пити? бум, бум, бум, кажу, хорова, зробила шпагат, за трьох статтю про розповсюдження не приклеять, коли тиць, дружинник до мигавки тягне, я вгризнула за лікоть, мальчікі поприсідали, я завжди користуюсь успіхом на периферії; донька мовчала без мене, га? Конопляний згадав, що Маня лікується з великоокою від постійного жаху дівчинкою, котра звично татає до чоловіків, по палатах циганить печиво, за що мати присягається віддати до дитбудинку (часті зміни жорстокості на любов, ця ознака розпусти, обривали сміх), і Маня вимріювала заміжжя: економитиму на кліпсах, прибарахолюсь, залигаю курсанта, зв’яжу йому светра, поїдем до білих ведмедів; цокотіла шпицями і білі петлі текли за смоляною в’язкою, донька бавилася за обламаними трояндовими кущами, підкидала клубки, які швидко скінчались, і мати дозволяла розпустити пухнасте, нікому непотрібне тепло, пригадувала залицяння на автобазі в будці диспетчера, рятівне безвілля, першого коханця, що п’яним подихом лоскотав шию, розказав на роботі, яка вона жінка і спалахнуло, роздмухане заздрістю, шаленство охоронців і водіїв, безвусих і бородатих, ревнивих і смаглявих, мовчазних від миттєвої зненависті і жалісно говірких від передчуття втрати, бідових і щедрих на обіцянки супутників, — Конопляний відказав, що ніхто не плакав, і, до вогняних басамуг вишкрібаючи під пахвами леп, під’юдив: ех, Манька, Манька, вискакуй за пожежника та не мороч мені голову; теплиць набудуєте, на ранніх огірках озолотишся, прицоцаний волатиме спросоння про бомби, заляжете на дно — і в торпедну атаку!

Маня відверто образилась і мовчки полізла за вікно, а Конопляний для повного заспокоєння зубною пастою підвів примороженому дідуганові вуса: нехай посмішить на обході лікаря Колегу; то помирати збирається, то жалкує за городиною, що пустеніє в лободі, то пива клянчить, догоди спробуй! Старий, вдихаючи м’ятну свіжість, підходив до лісового озера, вітер обдмухував пилок на вказівних соснових перстах, що показували далі: там татарник при березі зеленими шишечками хилився на очерети, тонко пахло смоляними пелюстками на вербових котиках, корою дуба, холодною м’ятою, чотири пори року зіллялися в єдине літо; він човном долав іржавкувату гладь, рунделиком вичерпував потопельну воду і поміж сплеску весла встигав помітити золотаве від мертвої риби дно: червонобокі карасі злегка погойдувались від плавби і тьмяніли за піщаною каламуттю джерел. Коли хропіння перекипіло в тихі досвітні сни, Конопляний зітхнув за друзями, Сергієм, Савою і Андрієм, що розсиропився по дорогах, часто криком глушив вагання, вірив прикметам, це йому тимчасовість, а нам повертатися нікуди: один шукатиме помсти, другий своє відбідував, осилив вішальницьку лють до людей; останньої степової ночі пастух за кантарку привів коня, на пагорбі допоміг розкласти багаття, Сергієві безнастанно марилась мати: на батькові північні аліменти жила, пропустив фізкультуру, в сінях роззувся, чую сміх і зітхання, сміх і стогін, двері заклямнуті, горлаю, дурний, відпустіть, задушите мою маму! шпінгалет на вікні брязнув, хтось, на ходу обсмикуючи гімнастерку, майнув повз причілкові шибки, шоркав гребінь об розпатлані чіпкі коси: зара, зара, зара гаденя мале! Помітив затиснутий кулаком, а не звично намотаний на руку пояс, затулився портфелем, позадкував, сльози вимерзли від переляку, перш ніж сусідка помийним відром гатила матір по спині, по розквашених губах; на колисковому гаку під сволоком теліпався косо обрізаний пояс, мені голова здавалась одірваною від хребта, проте смерть не заколисала і впослі: мамо, заробіткував суддівством, хто виграє фінальну зустріч, "Спартак" чи "Динамо", хто спер пачку курива з матраца, мамо, хто закладає пісногубому директорові інтернату, мамо, хто на перерві махлює підкрапленою колодою, мамо, слухав скаржників, сплівши руки на грудях, слухав, а тоді тикав прокуреним пальцем: ти мужик, а ти підар, пшол вон! мамо, друзі поплескували по спині, поважали за чесність, дарували цигарки, хотілося вголос читати Єсеніна, плакати, бо ж ви померли, залишивши на суд, бо відпалав вогняний обруч на шиї, мамо, сподіваюсь востаннє відмити клятьбу! амбець, тіло задубло в білій печері глинища, Сава підсунув ноги до стіни, щоб валуном замурувати нішу, тоді, хапаючись за бур’ян, виліз вище, від стороннього ока обсунув ґрунт, полину по схилі натикав, рипнув зубами: розбігаємось, смерть хутчіш переловить самотніх, це й добре. Сич оперед третіх півнів облетів базарну площу, поховавкнув, розігнав ляків, що грілися під брезентом на теплих ще кавунах; два равлики пили вологу з кропивки на прибережжі, тихла на греблі хода браконьєра, гадючилась між верболозів, міняла шкіру туману ніч, і тінь червоноцегляної будови сповзала кручею на молоді хвилі.

24

Снилось: перестрибнувши цвинтарний рів і від села почувши брехіт собаки, поет утішивсь, що звірина під осінь знаходить свій звичний, відмінний од виття голос; кущі ситнягу холодили чоботи, коли, озирнувшись, він не помітив вогнів і не заплакав від спогадів про німу матір, про небіжчика батька: позавчора до хати вшилився посильний, пробіг очима папери при гаснику, закликав до сільради і залізний оскал зморозив страхом бісів, матеріалістів і скептиків, яких цурався по інституті народної освіти, вчителюючи в Києві, блукаючи по степах єгипетськими літами, піймавшись на другій спробі здолати кордон, обпікаючись окропом на нарах Бутирської тюрми, нап’ялюючи латкасту піжаму в санпропускнику Кирилівської лікарні, звідки вивтікав до батьків; тепер знов увижаються підсвинкуваті, вдоволено іклаті, одутлі від лайна біси на гнойовищі за скотомогильником; проглянув місяць: два брати довічно карались, угородивши один одному вила під ребра по держак; і вітер, подібний до чорного кота, язиком піщаної дороги злизував туманне молоко по яругах; "по чреву світла ватаги ходять ситі, п’яні: п’ють кров", кому прочитати? коли в більярдній за пивом зустріти друга? смутитись, що мистецтво безсиле заговорити багряним криком, боротьба самолюбств і замилувань собою, біси ж на пострах рвуть кожного, хто вклякає перед творцем, "два сиві орли клекочуть над морем вічності", нікому з висот апостольських мовити: стережітесь! признайся, що тікаєш від самогубства? геть, відійди, сатано. Ліс обступив світляками окрай болота і на пеньках, а згодом, назбиравши картуз грибів, біля вогню на рогачилні розвісив онучі, спиною зліг на сосну, заходився пекти грибні капелюшки на патику, і страх явився танцівливою юрбою, котра волаючи похідних пісень і бубном гупаючи об лікоть, брела краєм вирубки: в одного за плечем бронзовіла сурма, в іншого з-за халяви визиркував прапорець, ватага кидалась плавом, на новому березі по-собачому обтрушувала загривки, аж здолав сон: вельможні дзвони над засніженими Карпатами, табір переміщених осіб, бровастий службовець на кордоні США і Канади, параліч на Мюнхенській вулиці, останній розчерк олівця в лікарні "Пілігрим Стейт Госпітал"; таки облизалися біснуваті, сліпі поводирі сліпих; проте власна гриза млоїла, менше від долі того, що після нього напише, "сосна стриміє з ночі, ніби щогла, а Бог шепоче спрагло: "аз воздам!"; мільйонноголосий біль впивався цією сосною в майбутнє, роздвоєні шпичаки в падінні латали небо, що розповзалося киселем, — годі пестити думи про обраність художника, якому життя є засланням на глупоту, тому поспішає повернутись на вітряні кола від цвинтарного обрію і вина із сургучевим присмаком слави; вершник на чалому коні пролетить повз подорожнього, пора гукнути на дзвіниці: Батькові вклоняюся своєму, — збудився поет від дощу, розім’яв онучі й натрапив на повалене дерево: в сухому затишку було чути, як дощосіч змиває землю з коріння, по килимах вересу гасить світляків, а вже від багна, порохкуючи і похрустуючи галуззям, чимчикувало стадо диких свиней аби довгими писками визбирувати під падолистом жолуддя; вже козулі вибрідали з ліщинника, стригли вухами тишу, терпкими язиками обторкували росяний мох, вже вовки покидали лігвища, стрибками розминали ноги для довгих перегонів, вже лосі чухали роги об дубову кору, храпотіли вершками осикової посадки, вже в теплому від диму тумані росли опеньки на трухлій березі, вже сови з сучків чатували на дрібну між кротовин здобич, вже лисячий виводок на кілька ходів углиблював нору, вже лісник, повйокуючи на коней, віз до млина крадений ліс, вже бобер на обмілині ліпив хатку з обзелененого водоростями хламу; не дрімала мурашина варта, яку налякав димок пригаслого вогнища; лісові мешканці забували за земне світло, тільки птахи, летючи до вирію, в промивини туману бачили: де-не-де в’юниться слізна течія світляків, морок без серця, без голосу п’є бузкову лісову кров, ніч золкішає, сліпне на зів’ялій мішковині чебрецю, під корою повалених стовбурів; і, заколисуючи звірину, дужче скиглила розчахнута під верховіттям сосна.