Безодня - Пашковський Євген

Б.", і, розвантажуючи з "Колхіди" червону цеглу, вдихаючи прохолодну іржавінь вкупі з пітною затхлістю ватників, легко уявити, скільки ліжок стоятиме по майбутніх палатах; згодом інтернатники, яких за хуліганство спровадили на перевиховання, шарпнуться вздовж паркану на харчоблок і вициганять у кухарок дві булки, пачку киселю, пригорщ митої, білої на кінчиках, моркви, весело храпотітимуть дармові наїдки, жбурлятимуть один на одного гризаками; згодом "принудчики" за здоров живеш присікаються до старезного з понурою втомою на лиці цигана-шизофреніка, що за п’ять пачок "Астри" промахлює пару золотих зубів: над солом’яним полум’ям нагріють виделку, щоб розпаяти коронки, і старий попрохає лишнього не чіпати, тільки парочку, сини мають сальця запулити в п’ятницю, кортить попоїсти зі смаком, шкуриночку пожувати, "принудчики" згідно піддакуватимуть, один відкопилюватиме дідову губу, другий орудуватиме вилкою з навмисно вигнутими, як у граблів, зубцями, зрідка, коли здригнеться від поспіху рука, сичатимуть десна, дід заплющено мовчки плакатиме, сидячи на зварювальному апараті; загуркоче в хмарі цегляного пилу машина, чутно, як хлопці об стіну вибивають верхонки і домовляються, хто кому залишатиме покурити, "принудчики" замотають золоту здобич зривком гонучі, мовляв завтра на харчоблоці зміняєм на банку пшеничної, "таво гляді атдуплітца старікан, бухньом за упокой — пустяшное дєло"; дід, прикладаючи до покривавлених губ сніжку, бутітиме носом, і худий, прілоокий Папуля обіруч підсмикне одежу, заголиться по груди, вкотре демонструючи красноталевий шрам від ножа, якого сам собі загонив, коли нічим було розкумаритись; йому украдьки від наглядача сипнуть щупку чаю і розгомоняться про волю, про чебрецевий спокій узлісся з дорогою на турбазу, там вирубка і опеньки, водяна м’ята й сміх, поплавок жерлиці між латаття і крейдяні дівочі обриси за кущем обвитого хмелем глоду, там пізно смеркає і тіні сов пластаються по воді, там ліс і голубінь над оборою, худібка лиже оброшену лизунцеву сіль, собака розгрібає в отаві мишаче кубло, звідти можна принести ялинову шишку, що, сохнучи на миснику, розпухнастіє, запахне живицею й небом, яке вигойдувало її для падіння, — долілиць на канапі Тарас вдихає запах дерматину, і голка лоскітно смокче хребет, лікарі гомонять, кому заступати в нічне чергування на свято, попереджують: лишнім рухом мона пошкодити нерв, тихо, такий молодий паралітик буде, тихо, пригадуйте щось про любов, тихо, відпочинете три дні в постелі, тихо, вдома поскаржитесь на біль, тихо, освічений, ніби нормальний, а меле чорті й що, кому потрібен ваш спинний мозок? він думає: чому заїдався з командиром, чому дратувало знаття втрати таланту? але страх завмирав на кінці голки: хутчіше б, хутчіше б стати полум’ям сірника, яким вона припалює сигарету, підкидаючи вугілля в грубу, звідки з духовки пахне печеними яблуками й збіглим молоком, стати фотокарткою біля дзеркала, перед яким дружина одягає сорочку з прим’ятою мереживною облямівкою, стати зітханням незцілованих грудей, матіоловим теплом від розстебнутої, обшитої бісером косметички, стати білим пружком молочної пляшки на столику, коли дитя, відчуваючи його присутність, схлипувало і мати заплющено гойдала коляску, без— сила на відстані сну зріднитися з чоловіком, безсила вигоїти лікарняні спогади, щоб він одцурався ревнощів однаково, навіть швидше, аніж жіночого захисту, звідтоді жалісна пам’ять зважуватиме людей на підсвідомих терезах безтурботності і скорботи, комісування за статтею "психоз" і відмови квартирувати в місті, недосяжної святості втраченої сім’ї і солодкого розпачу в гурті пропитих бороданів, коли знагла протверезить осінь — на хоздворі за казармами підростало кульгавеньке, підібране хлопцями на лісоповалі ведмежа, іскристо під сльотою дзигоніли дроти, з ліхтаря серпантин світла ояснював гуртик зіщулених, сонних після вечері стройбатівців: Михайло, видмухнувши з губної гармошки тютюн, неголосно награвав військові марші, два єфрейтори в такт ведмежого танцю вистукували ложками, і солома вгиналась під лапами, і дзеленькало чавунне, одірване від брами якогось старовіра, надщерблене калатало: металевий сум озвучував подихи знишклих людей, коли ведмедик мотав головою в бік цибатого замполіта з вусами мушкою, що старанно обминав жовті калюжі, а хтось з молодого призову, вже виструнившись від крику в легенях і втягнувши живіт, горланив "смі-і-рна!", ведмідь, оглянувши мовчазні постаті, якусь хвилю ще пританцьовував, тоді бравсь обнюхувати капітанові кишені в надії на цукор, і одного вечора вони помітили: за купою гною штабний сержант скубе за поводок прирученого звіра, тягне до капітанських, густо намащених медом, чобіт, а сам добродій, возсідаючи на розкладному стільці з розмаху жбурляє порожнього слоїка за паркан, гризе шоколадку й тицяє надкусень ведмежаті з наїжаченим загривком; на старий Новий рік над’їхав той підполковник з округу, автоматника з сусідньої частини гукнули, і капітан короткою чергою вклав тушу м’яса на традиційні пельмені, — спиртне продають за місцевою пропискою, по стінах дерев’яного готелю павутиння зчорніло від сажі, єдина втіха, коли циганкуватий кочегар, на прізвисько Хвостопад, гримне в кутку сосновими поліняками, обтрусить сніг на рукаві пальта, смальне перцівки і черговий бригадник підкине дрова на жар, послиненим пальцем прикриє дверці плити, доки циган метнеться за ґітарою в барак до своїх хіміків; а відблиски вогню завмиратимуть на відрі з антрацитом, на мокрих гуньках на гвіздку біля шафи, і заїжджі рибалки влягаються на постіль у ватяних штанах, кислятина кожухів перебиває дух юшки в каструльці на електроплиті, за вікном зелені маківки собору пишаються над чорнотою рублених давніх осель, схожих на скиби родючого чорнозему з насінинами світла, що Бог вість коли виколоситься стократним зерном над камінковою темниною сопок, над кочегаром, котрий, підтягуючи струну, розкаже про табір, про роботу чорнушників на хазяїна: малахітові скриньки, викидні, з позолоченими рукоятками ножі, всього за кілограм ковбаси тухлої, за помірковане ставлення контролерів; обірве струну й, розминаючи біломорину, почекає, коли з повагою піднесуть соточку, а позавтрім лунатиме з іншого номера "із Колимського бєлого ада", плескіт вина в гранчаки, шелест позлітки на плавлених сирках, "я увідєл окурочєк с красной помадой і із строя рванулся к нему", — на будівлі пахне дубовою тирсою, спогадами про останній той вересень, коли вдвох розгрібали під листям губ’яки, дружина несла на показ кожен грибок, боячись лжеопеньків, і, звівши цегейковий комір курточки, йдеш крижаним озером до їдальні, пообік стежки мельхіорово сяє лижня, зненацька з очеретяного кубла вифуркне заєць-підранок, що, журавлиново цяткуючи сніг, перелітаючи куці, підпасені лосями ялинки на острівцях, петлятиме хворобливим нетвердим скоком і зникне в хижому зашморгу лисячих слідів по галявині, знесилений, урятований самою звичкою втечі, гнаний по березовій гущавині двома мугираками: менший — з рюкзаком, вищий із сокирою за поясом ватника, випасають по стовбурах чагу і, відстебнувши лижі, підсаджують один одного до сучка, виблиск сталі на гостряку відлякує охмелілу від солоду крові лисицю; і спогади знов обпікають інеєм на жовтожарій шапці, коли гаряче за коміром тіло здригається від поцілунку й тихне посмішка через плече, коли з кошівкою в згині ліктя боронилась від любощів, обсміювала його радісну звичку роздавати мідяки в калориферному теплі універмагу, по електричках, за звойованою трьома лободинами церковною огорожею і німо дякувати за смиренність; переступивши колоду, недобре замружилась: зробити аборт? забриють тебе, попомучуся з немовлям, чуєш, святеннику? тоді відказав: можливо, дай подумати, мила, і вона відчужено засміялась: за єдиний сумнів доля скарає, побач, — безпритульний киргиз у залізничній шинелі притупцює кирзаками в їдальні, довго вивчає меню, бере чай і дві скибки хліба, морквяний салат під сметаною, на жирному прилавку відігріває задубілі пальці, доки розбитні, знахабнілі від щоденних залицянь, кухарки в накрохмалених пілотках на мить вмовкають за рипом дверей; протяг видмухує з-під столів сигаретний попіл, засалену серветку, зіжмаканий авіаквиток до Челябінська; готують яєчню та гомонять про молоду касиршу, якій поталанило вкоськати начальника "пеемка": покинув стару капустину, грошей чорти не завдадуть, то розстарався на столичний кооператив, таке постачання, такий імпорт, людочки милі, вірите? і ні зневаги, ні зненависті до одутлої товсторукої роздатчиці в клейончатому фартусі, вчора до бараку сама закликала, тепіро дивиться поверх склянки компоту, впізнає і згадує, що мусить новою посмішкою стерти забуття, з дна каструлі вичерпує каламутне солодке питво з присмаком малинового гілля; згадай, чим ворожбитним поїла найперша жінка? — бабця на автовокзалі, називаючи себе казанською сиротою, дякує подорожньому, що залишив під лавкою пивні пляшки, "айда с Богом, мілок", по коридорі сімейного гуртожитку розштовхаєш дітлашню у батьківських туфлях, навідаєш майстра, що у ртутній кімнаті допиває з горловини коньяк, по телевізору впевнено стартує "Буран", добродії в генеральській формі збудженим випаром дихають на мікрофон, і від двох лез у літровій посудині гуде окріп, майстер відламує шматок від плитки чаю, замотує махровим рушником чифір, довго вивчає пальці ніг і сірником видлубує бруд з-під нігтів, до його перегарного кашлю долучається іржання магнітофону, стукіт обцасів об туалетні двері, сичання вологи, яка капотить на вогняну іржу скособоченої буржуйки з повстяними устілками на піддувайлі, на квитанцію про сплачені аліменти під консервою "Завтрак туриста"; в чужій кімнаті підсядеш на голий матрац до подруги, зайде заробітчанин у собачій шапці з надірваним вухом, пристукне по столі пляшкою вина, чого до меї підліз? вона обох обійме за шиї, обох поцілує в бороди: не тушуйся, ми ще ж не лягли, налий людині, — в готелі за відгородкою схлипнуть акорди, циган плаксивим голоском розчулить чолов’ягу, що приїхав "на свіданку" до сина, і запитаєш себе: чого тутай, звідки? десь дружина боязким поцілунком розбивши усміх, оббираючи отаву з коміра дублянки, каже випадковому парубійкові: я вродлива, я навчена забуттям, головне вчасно послаб— лювати віжки бажань, я відхрещусь від двадцяти отих вальтанутих невдах, сам собі винен, хоч повісся на власних сухожиллях, тільки лиши мене в спокої, без психозної тіні, без листів: нехай доля оберігає так щиро, так свято, як я бережу пам’ять про Вас; десь двоє режисерів на розі Саксаганського затарюються горілкою і поспішають до Будинку кіно: стрункі, в жагуче приталених сукнях дівки стрижуть очима акторів, гардеробник цокає жетонами об поліровану стойку, лунає дзвінок і тільки перестук київ у більярдній та шум води об чашечки на кухні буфету оживляють млосно освітлений вестибюль, дотоді як натовп хлине сходами з перегляду "Сталкера"; десь тліє хустка на абажурі настільної лампи, і кіт вмивається лапою на ослоні, а жінка, вдихнувши ядучий тлін, навколішки прочиняє кватирку, що стукає защіпкою об скло, гасить всенічну бурштинову світлінь, перекладає дитину на свою постіль і, звикаючи до зеленавого мороку котячих очей, тихне в новій любові — і прокинувшись од власного крику, хвилину за звичкою чекаючи "рота пад-йо-ом!", Тарас бачить на табуреті вигнуту клямру поверх кітеля з жовтим шевроном, помічає згорбатілу кволу постать фельдшера, що, знявши з батареї вовняні шкарпетки й заклацнувши на зап’ястку браслет, простягає руку, щоб торснути його за плече і розбудити в дорогу.

18

На подвір’ї лікарні кущився глід, і гнані мороком, вогняні вітрила міста вабили Ігоря, що в умивалці поділився сигаретою з дияконом Володимиром, котрий, розчесавши пальцями бороду, плів золоту рибку з капельниці, "світ охоче підштовхує на самоспалення, це його обов’язок, облиш і подумай: ніщо так не позбавляє волі, як жалі й нарікання", кахлі віддзеркалювали розламані на переніссі окуляри з мідною дротиною, сиві брови, терплячу, впевнену постать чоловіка, який, виступивши за автокефальну церкву, вважав, що з удячністю слід сприймати випробування долі; можливо, сил додала розповідь про втому одного священика, котрий до пекарні сторожувати став? — диякона, Тараса й Ігоря ріднила вразливість, хоча художника, бувало, смішив оцей білявий, повільний в думках і рухах, "марнота викохує земного раба", Володимир, що спалахував за розмовою про спокусливий розум, цю подаровану скептикам забавку сатани, про відбиті червоногранітним склепінням кроки: повільні секунди апокаліптичного годинника, якого зупинить вихор нового літа; смішив і отой кремезний, защетинений Тарас, що за лікарняного довгочасся відпускав бороду і гордився хворобою, котра наближала до геніальності, великий прихильник більярду, анек— дотів і перцівки з пелюсткою, зводив підборіддя над лівим плечем і мітингував про кіно, чия молода кров, ожививши Єлену, врятує людство; мэка, важча від смерті й рятівного божевілля, обпікала художника, коли зводились суперечки між режисером і дияконом і вони висували його на роль судді: нікому й ніколи нічого не заборгував, дайте спокій, втома без продиху, яка людина? який слабкий подих Божий? плетіть золотих рибок медсестрам за цигарки! славте ранок прогірклої звізди, сподівайтесь на будучність, мені доволі святих і лукавих, беззахисних і сліпих поривань, дайте звільнення від судійства! — забичкувавши послиненим пальцем сигарету, художник подумав, що найлютішим ворогом є перша дружина: за допомогою друзів здала на примусове лікування, втік, тирговкнули на Донбасі, за кожну необачність мав аміназин, руки ще після Чорнобиля відсахнулись від пензля, очі відвикнули від солом’яної зливи фарб, збайдужіли, втратили здатність бачення райського, щоднини вищого, неба, бо тієї осені по Андріївському узвозі заборонили спалювати падолист, нетлінне каштанове голосіння сліпило зелену скорботу таксі, налипало на росяні лавочки скверів, безрідними ступнями торкало фіолетову біля підпор мосту каламуть і мертвіло на посіченій інеєм траві клумб, звідки двірники вичісували його граблями і натрамбовували целофанові міхи для сміттєзбиральних машин, а новий падалішній жар лип — на оголошення про радіоактивну небезпечність диму, на рейки трамваїв, на облізлого кота під трубою теплотраси: довічна марнотність оплакувала місто тієї осені, коли газети скаженіли від самовпевнення, на третьому місяці жінок розбивала кровотеча і сурмили до останнього вирію птахи; тієї осені на Шевченківській площі розгомонівся з бабусею, котра приїздила по батарейки для радіо: евакуація, машини ревуть і худоба гризе риштування, то думаєш шо, до племінниці поселили, небога вичіпила на коморі замок, квартира тісненька, не там ступнеш, не там, вибачайте, бздикнеш, то приймак неїн вовкулакою зирить, думала, думала, на серпень пішки добилася до свого села, благо мама за голодовки старцювати вкупочці брала, стежки знайомі, як сльоза, тільки бачу: багаття при дорозі іскрять, машини розсікають дим і тіні солдатів на асфальті, тако обійду боком, щоб не звертали, з’їм печива, півпачки до корзини пхну, дибаю, сонечко напече спину, то й маринатку зніму на лікоть, віддихаюсь серед вересу, а грибів! а ягід! по лісі сила-силенна, чуєш? хата лишилась защіпнута гілкою бузку, цвіт опав, це ж на Паску, четвертого травня з батьківської землі, яко з Єгипту, димонули; тісто в дерев’яних ночвах дідом взялося, пекною лопатою з підпіччя вигребла дохлих пацюків, натерла крейдою срібний оклад Заступниці, павутиння газетою обмела по кутках, спідницю празникову і два хвартухи вивисіла на паркан, по селі тихо, порожньо, землі хоч гектарів десять займай, правда, за бур’яном своя картопля пропала, з лантухом мусила човпти на поля, мішків з п’ятнадцять по льоху всипала, хвате на зиму, прости, Господи, хоч і нічийне, на серці гніт, прийде влада, присікається: злодюжила, поганяй на виселку! якось чую: літак гуде, я за манаття та в хату, згадала, що неслухняному ягняті кругом батіг; добре, дивлюсь, по бережку корова з телям блукає, вим’я забейхане, цицьки, як макогони, надумала упіймати біля гречки, та хіба зловчишся, худобина здичавіла, не збіжу ланом буйним, аж помічаю котрогось дня: теля слизло, я на степ, над тельбухами мухи зелені рояться, певно, вовчисько роздер, корова бутить, сама на подвір’я прийшла; то гички кину, то посічені гарбузи притрушу дертю, молоко пити боюсь, здою і виллю, погладжу роги, мовляв, зазимуєм разом, сіно торішнє є, підстилка є, буряків кагатець є, дамо раду; якось міліція машиною диркнула, я зроду не кланялась їм, бо перваку не тягнула, але моторні хлопці, видно, приїзджі, застояні, сільські, врубали дров, кажуть, садісь, бабушка, ай, ну, привезіт лучче керосіни на тижні, добре, кивають; картоплі чавунець наварила, цибулю з олією приготувала, жду, струсну сліпу гасову лампу, їржа в бачку шерехтить, нагадуючи листопади раптових десятиліть, надвезли цілу каністерку добра, сміються; від картоплі відмовились; впослі нову турботу знайшла: за могилами доглядаю, полин між оградок вискубу, за упокій по пам’яті прочи— таю, там швагро, там братова, там кум, там сусіди, наплачусь і благаю дождати весни, хто ж крашанок винесе на спомин світу? оце батарейки вициганила, слухатиму пісень, "Золоті ключі" буцімто, розпалю грубку, приймач давній, під образом тінь, і Україна голосить, пощо одна? Господи, гріх питати: за віщо?

Кивнувши диякові "на добраніч", художник тихо, щоб не збудити на сусідньому ліжку Тараса, поклав сигарети до тумбочки, подякував долі за смерклий день і подумав про нахрапистого режисера, який ліг на обстеження, аби зняти психіатричне клеймо, "брак сумнівів виказує слабкість таланту, хлопче, мистецтво вироджується в знущання, доказуй собі і жінці, заздрісникам і ночам, тільки сумно за тебе, засуєтишся, закабанієш", однак спогади вкотре вертали до чорнобильської осені: ще пробував розписувати храм, і баби хрестили його спину на риштуванні, пахла корковим деревом срібна чаша кагору, полум’я лампади яснило обличчя святих, коли відчинялися царські врата і художник забував за гординю, допомагав утримати над водами хрест, пальмовим віттям вистилав шлях і плів терновиння над головою, яка без свідків осилила смертельну тугу, що блискавкою облетіла людське майбуття і вітер обпік аміаком кінського поту з одежі стражників; тієї осені востаннє в тещі відвідав доньку, мріяв поновити шлюб і справді на вихідні Анна зійшла з електрички, вдавала, ніби гнітиться мовчанкою, мати обережно згукувала сім’ю до столу, дитя на його колінах дістало з піджака паспорт і цілувало фотографію, бант кумедно звісивсь на вушко, кофтина обстріпалась на рукавах, на церату налипла червона нитка, раптом вигасло світло і півнадпита тінь пляшки ховала на столі шоколад, вистуджувала в темряві тепло помади на чарці, свіча догоріла, але довго, безголосо й тривожно в свічнику палав віск, пильна зіниця вогню осліпла за мить, коли простягнув руку до плаксивого дитинчати, тільки згодом, опісля півночі з горла допив коньяк, занюхав лимонною шкіркою, хитка подвійність позбавила опертя, біла примара з притиснутим до грудей рушником двічі задихалась від наркотичного диму місяця, двічі з ранку промчалась по висілку хлібна машина, босий рибалка з черевиками на плечі грів цуценя за пазухою болоньєвої куртки, підхмелена парубота, їдучи на пиво, посеред дороги кинула трактор із пробитою шиною, забейхані гуси чалапали по дні обмілілого потоку, і бузковінь освячувала жінок на обочині, дитя з хворобливою німою усмішкою, неслухняні бабині пальці, що вив’язували з носовичка лялькового зайця — автобус рушив і над зерносховищем шибонули голуби, три постаті довго тьмяніли за обвугленими палями мосту, дитяча долоня жевріла тільки-но згашеним ґнотиком, коли без клятв, без прохань зрозумів неможливість примирення навіть під дзвонами велелюдного розпачу.

19

Художник думав про час молінь і час стогонів, про зародження смерчу й пастушу зорю над безлистою яблунею — на задній гальмівній площадці встановлено кулемет, весняно, глицево пахли сніги Сибіру, на зупинках залізничник молотком на довгій ручці цокав по буксах і "мать, мать, мать, мать" летіло від запасних колій, де в’язнів колоною по п’ятеро шикували до таборів; по схилу сопки за балкою слався сосняк і влітку губи в’язнів посиніли від ожини, що густо кущилась між Іван-чаю, стукіт лома й кайла обривався за шерехом совкової лопати, за криком десятника у залюдненому вибої, за дзеньканням вудил на зубах коней, за шкварчанням сірника, яким солдат на пеньку припалював самокрутку: всі заневолені туманом звуки лягали на бистроводдя, аби висповідати відчай могилам і безгрішному спокоєві мерзлоти, — вода по риштаках струмкотіла на залізні листки з отворами, кудою галька провалювалася на застелену сукном і решіткою колоду, там втрачала золоті дрібки, з видихами тисяч зморених людей несла до відвалу мрії втеч, постріли по долині, зойки матерів, яких досі катувала моторош сну: іржання в куряві за підводами розкуркулених, — дідові поталанило: був погоничем коней, по настові з сопки дрова возив і ледве втримував віжки, так жеребчики напирали на дишло, був хліборізом, законних сто грамів спирту зливав на суботу і слухав, як через кожні дві години бемкає рейка, сповіщаючи вибійників про перекур на десять хвилин, був грудкою погризеного щурами цукру в кишені, був лайкою начальника на розводі, був тінню на снігу при маково безпритульному вогнищі, був посаджений до кам’яної нори за саботаж, дихав за пазуху, плакав і сльози намерзали на віях, був слухачем лекцій про зміцнення радянської держави, був свідком наказів, які щодосвіта зачитувались і забувались, зачитувались і спалахували півсотнею прізвищ хліборобів, котрі забули ванільний запах стерні, військових, які з жовчю вихаркували марші вперед, півсотні розстріляних о п’ятій години за шкідництво; був хворий на цингу, коли дехто тонкими стьожками зрізав мерзле м’ясо з мерців і конав од дристухи, єдина стежка гадючилась до туалету й могильного шурфу; був ясним соколом, піснею матері при відблисках ікон, був інеєм, що розтанув на ясені в повоєнну зимівлю, був скарлючений під просмерділою мишаками ковдрою, жилавий, лютий, аби чиїсь діти гундосили його дітям про комуністів, людей особливої породи, покликаних створювати нову соціалістичну людину, з покидьків і негідників, поетів і трударів, аби чиясь коханка в соболиному хутрі блукала голою сукою між ваз і картин, чекаючи дзвінка, аби діамантова байстрота мала за що нализатися в ресторані з лимонною тінню лампи на столі, з росяним пружком відерка з шампанським, яке забрали, принісши каву, — дід білопелюстковим сном розсікав туман по яругах і опинявсь голубом на дзвіниці: жнива, батько в кузні серпи назублює, по житах зустрічаємо котовила, де люд відсиджувався від облав, глечик з-під меду, обліплений осами, крихти хліба і стежка петляє, далі переповзли, доки молодиці в’язали перевесла; вночі господар виходив на обійстя з ліхтарем і сокирою, хто там? хто там? озвися, нелюде! обгукує вітряну темінь, і знов собачисько рве дрота від клуні до стайні, час лихий, брат Томашко в саду на підводі заснув, чобітьми новими підмостив голову, вранці лап — чортма взувачки, потім бахвалились конокради, мовляв, один висмикував, а другий стельвагою лучив у скроню, аби-но хоч позіхнув! Людоньки милі, пара коней, мов змії, булані, очі загнаним вогнем пашать, посторонки в кривавій піні, позаду закипає крик ватаги з ломаччям і вилами; хто що вхопити встиг на окрик: лови злодюжиськ! Один бородатий кігтив на возі лице, озирався, другий намотував віжки на посинілий лікоть і батожив щосили, коли за греблею тріснула вісь і підвода захрапотіла на бакаях, бородатий зірвав із себе і стоптав хрестика, різонув під груди ножем, дихтів долілиць, приятель шарпнувся до млина, його підсікли довбехою, тричі гепнули об ґрунтовку: "А це тобі, дядьочку, а це тобі, голубчику, а це тобі "змилуйтесь!"; господар, випрягши коней, давав на могорич, діти свистіли олов’яними соловейками; обох за ноги затягнули в садок і вкрили очеретяним матом; відро горілки і кварта стояли під грушею, пах смалятиною сальтисон, і гнилиці зрідка бльовкалися в сивуху, груші обсмоктували й за хвостики кидали через плече; замість тостів приказували: "такі плечані, батогами б засікли коней", "вкрасти тоже тра тямити, здається, випряжи, та верхи, та на Браталів", "да, як не піп, не вдягай ризи", "нехано на тому світі закажуть ласим до хазяйського добра".

Поряд на нарах вовтузивсь говіркий, тому і живучий, слідчий, на прізвисько Злидень, за щупку махри нахвалявся походеньками по паскудах, так іменував жінок, яких мав: "до Москви раком не переставиш", тепер заслинений, часто битий, у затяганому об помиї бушлаті, з жолудисто прокуреними вусами і орденом Червоного Прапора на поворозці на шиї, "дрантя, кіно, коробка цукерок і товстий пеніс, от і вкоськав паскуду, — однораз над справою бився, чолов’яга кріпкий, мовчить могилою, то підсобачився до баби його, чорноока, на морді жалісна, убалакав за віник бузку та й пропоную женитись, чому невдобняк? чому в серце запала? чому повіюсь на Північ синоптиком? чому житухи без тебе катма? мужик все одно зізнався, свої показання на очній ставці додаси, та й по всьому! пішла справа по маслу, а паскуду за недоносительство притягнув, бачся, ревнувати почала, звичайно, підлотник, порядні коньяк мензурками попивають, ну, сипніть-но на косячок"; ненавиділи Злидня однаково свої й чужаки; на бічній шконці старий у позолочених окулярах генерал доказував містечковому євреєві, що він сам багатьох орденів Російської імперії кавалер, що ордена Червоного Прапора нема й не бувало в Уставі орденів російських, що, мабуть, пан капітан нап’ялив якогось африканського ордена; дикунство, авжеж, смикав пейсики й поправляв ярмулку єврей, дикунство: пан слідчий запхнули детонатора в стьобаний чобіт, підпалили бікфордів шнур, скалічили, а чим взувачка винна, продали б мені загодя? — дідові ж вдавалося прошлангувати веселіш, особливо, коли на розводі звучав приємний викрик вахтера: лікарі, фельдшера, художники, баяністи, газозварювальники, перекладачі з англійської, крок уперед! Дід мало втрачав од незнання перукарської справи й чужинської говірки, подеколи до обід раював, перш ніж розкушували й цькували собакою до вибою, та якось і він розгубився, опупів од пропозиції: маринувальники грибів, крок уперед! Сам начлаг допитав, де й коли доводилось збирати дари природи, що необхідно для консервації.