Безодня - Пашковський Євген

Дід без зупинки брехав про гвоздику, лаврове листя, казан, сіль і оцет і згадував єдине смакування того наїдку в бердичівському буфеті, млів од передчуття табірного щастя, споруджуючи плиту з валунів і видовбуючи в мерзлоті неглибокий погріб, де охолоджував вариво для командного столу, — зажив безконвойної слави й обносків барського, крутого плеча, дармовим куривом постачав бригаду, хоч блатні платили щупкою золота за щупки махри; опісля літньої зливи поміж беріз одсвітами надії світали капелюшки білих, ще не погризених білкою грибів, земля молодилась пахким туманом і без остраху швендяли пасаті бурундуки, пругкий торішній падолист лагідно вигойдував ходу, гадюка грілась на камені, сурмило сонце над просікою. "За що, начальник?" — "іди, слизняк, милиці державні замаюсив, іди, кажу", стукав приклад, і Злидень, спираючись на костур, підкладкою картуза обтирав піт на обличчі, заходив за колючий кущ, таки відлинявши від примусової праці, повільно наосліп брів за зелену смерть, а солдат, картинно підбочившись і сплюнувши цигарчину, заскалився над пістолетом на витягнутій руці, і дід перестрашено вклякнув за чагарями, перш ніж здригнулася спина доходяги; того ж дня начхав на маринування, був посаджений на хліб і воду до ізолятора, був вигнаний у забій, був осміяний приятелями, які втратили тютюн: справді, чуже життя варте понюху махорки.

А глупої осені снігопад прикидав намети і гримнув наказ прочищати шлях до їдальні та до бараку охоронців, де вівчарки кігтили підлогу й скавчали на ртутні шибки, — обвальна сніговиця скаженіла, падаючи на юрбу прокльонами неба, то один фіолетовий на мармизі, згорбатілий лікар-отруювач присів, аби зігрітись, і ніхто його не шукав, потім привидом вирачкував на подзвін рейки; а дотоді десятники загадали співати "Інтернаціонал", щоб жвавіше працювалося: надірвані голоси ледь розтинали вовкулацьке виття хурделиги, білий пар клубочився, намерзав на спину напарника коростявим царством свободи і велетенський, на все небо, срібний дзвін зависав над натовпом, сатанинсько жевріла за вікном цигарка начальника табору, єдиний стогін біло накипав на держаки лопат, на латані-перелатані рукавиці, на думи про буханець, м’ясну консерву і чай, на сподівання льодистого місяця над верхами обламаних сосон, на здогад-блискавку, що колись це скінчиться, — коли віхола стихла, погнали на роботу: вогнища розігрівали мерзлотну твердь і промивники з лотоками й шкрабачками горбатіли в крижаній воді, до м’яса порепаними руками діставали крупинки золота із шліхом, під закликання наглядачів: мать, мать, мать! давай, давай, давай, давай! а діда знов оберегла доля: поставили канавником, аби по схилу сопки вгору і вниз ломом здобував кригу у рівчаку; окрижанілі валянки не пропускали воду, і дід брів по течії, душа набувала сил, щоб позбутися сверблячки до самогубства, полинути подумки до жіночого табору, довічного помешкання дружини, "діти з ріднею, не плач", "накупимо низку бубликів з маком, тобі пляшку наливки, мені хустку тернову", теплий струм уявного щастя зігрівав випадкове ложе, "поставим свічку, дітей раніш повкладаємо спати", "доки схиляючи голову до плеча, розстібатимеш на спідниці ґудзик, пальцями загашу жар", "зранку в печі до горняти притулю п’ять крумок хліба з олією, натру часником грінки в поле", "діти в житті вискубуватимуть волошки, донька з баклагою під пахвою подріботить до кринички", дід устигав видихнути те, чого ніколи не буде, — по обниззі розмірено шерехтіли лотоки і вівчарка брехала на сову, що пласталася над потоком, — ломом кришив окрайці голубого при повномісячній благодаті льоду, в серце всибірювалась туга, лід храпотів товченим склом і, прямуючи вниз, дід, тоді майже парубок, широко ставив ноги, щоб не шелепнути в стрімководдя, чиєсь кайло зрідка іскрило об валунець і давка, задимлена ніч ширяли над просікою, звідки в оточенні охорони з’являлась нова шеренга; а дід плуганився вгору, до кінця зміни встигав знайти спокій, вибрати сіно з волосся дружини і нести кам’яні сльози до рідних степів, під собою бачити рожевінь конюшини, білоцвіття балабану з чорними зіницями джмелів, обталий вдосвіта віск хрестів на церквицях, бекаса, що тривожно дудонить над байраком, і тільки-но спалахував золотий вінок цибулі під стріхою хати, тільки з бовдура сизів дим і пахло печеними буряками, як за спиною моторошно калатали об рейку, видіння меркли, і, озирнувшись, він бачив: синє кришиво схлинає вниз; тоді без любові згадував село і німу солдатку, що підібрала викинуте з кубла бусленя: жінка їла гарбузяну кашу, і бусленя пробувало страву, жінка скибкувала хліб, і бусленя брало крумку, жінка спала під повстяним укривальцем, і бусленя, сховавши під крило дзьоб, куняло поряд, до весни геть підчуняло, підросло, повагом переступило поріг, бачить, бусли загидили вербу над річкою, розвернулося, рвучким підстрибом підлетіло до печі і звугліло в полум’ї, — "через річеньку, через другую, подай рученьку, най поцілую", під ранок дужче визвіздинювавсь обрій, льодяні вінки марно торгикали берег і глухішала обмерзла рейка.

20

Оберемком соломи Сава застелив виямку окрай закущеної бузиною балки, ліг долілиць і попросив у приятелів закурити; Сергій налапав по кишенях штормівки "Біломор" і в сутіні креснув запальничкою; Конопляний, видовбуючи із соняшника молоді насінини, поглядав на освітлене віконце куреня біля обори, звідки за намовою кавказців-шашличників мали відігнати пару бичків за добру копійку.

Безберегий океан марева ополіскував чорний від втоми світ, зрідка над купинами піску вистовбичувались і млявувато перед сном посвистували байбаки, пахло гречаною кашею, яку на тринозі стеблом ложки помішував, сидячи на ящику, пастух у кортових штанях і кедах на босу ногу, обіч на ворині парувала повстинова підбивка сідла і кінь, роздуваючи ніздрі, вдихав привітрений запах чужинців; пастух передумав гнати на танці, позаяк молода практикантка з медпункту на вихідні поїхала до батьків і отепер хлопець нудився над пісною стравою, потім згадав, що все одно тра скочити додому за капканами на байбаків: нехано тільки підвечеряю при вогні, — Сєрий чомусь нагадав, як закосив від армії на мочуна: клав під подушкою цвикалку з-під клею і вдосвіта скроплював лікарняні простирадла, а, головне, воєнкомові підсунув швейцарського годинника, дядьора з порога військкомату курчат пшоном годував і посміхався: ну, как, шлангіст, нащот свящєнного долга? такіє часікі ґідєто урвал, абармот? Мало зап’ястка собі не вивихнув, так браслета зривав, і вийшло: ні годєн для строєвой; а жаль, армія б вивела в люди, лишився б куском і щодня ласував яблучним повидлом! Сорочкою в згині ліктя обтерши спітніле перенісся і димом здмухнувши бедрика з коліна, Сергій плечем турнув мовчкуватого Саву, який мало вірив, що пастух заночує вдома і тому дратувався балаканиною друга: пам’ятаєш, примандрували до фарцовщиків на хату з високою стелею, ґендлювали хутровими шапками і державними прапорами, нишком приклеювались до екскурсії з іноземною говіркою, по підворітнях домовлялися про ціну, а покупець на світло розглядав матерію, чи нема латок; пам’ятаєш, затримав комсомольський патруль і совістив, доки закрилися гастрономи і нічим було закропити себе в порожній, як зимовий стадіон, квартирі; пам’ятаєш, один інтелігентний бухарик по чверті на дванадцяту порадив кинути забавки з прапорами, мовляв, пришиють політику, амністії не дочекаєтесь, дорогі брати, моє побажання: підлатуйте справи подалі від державних турбот, дорогі брати, за світле майбутнє налийте соточку; застебнув єдиного ґудзика на плащі і почухав за вухом: дорогі брати, скиньтесь по сорок копійок, просандалюєте достобіса, а старому чотири пляшки знайди-н по електричках осінню, горенько сталося, дорогі брати!

Авжеж, — піддакнув і ліг на бік Сава, — пристойно кметував той очкарик: ламай під дурника і матимеш приязнь людей; тоді під універмагом розіграли спектакль, саме з контейнерів розвантажували імпортні кофти, черга охкала, Сергій миттю змакітрив і запропонував вантажникові допомогу, мовляв, так хутчіш, той кивнув, з оберемками вдвох увихаються до підсобки, врешті клюнув один із тих, що поза спинами завжди труться, два стольники Сєрому сує, — братан, паймі, для дочєк падарок, расьмєр пітісят, — ах, спекульнути розігнався, жді, понял тібя, дарагуша, — потім і Конопляний присобачився в помічники, збили грінку, чорним ходом на вулицю шась і з парку за площею зирили на шарпанину; підскакують до вантажника: ґіддє напарники? ґідє затирілі бабки? слишал, надо совість імєть! Тако без підготовки, експромтом общипали добродіїв, проте й підкована кобила спотикається на чотири ноги: нарвалися на наперсточників; Сєрому відомі їхні приколи, то за вухом почеше, значить, під лівим наперстком кулька, то носа торкне, то блискавку засмикне на бобці, пора тим, котрі підіграють, вигрібати монету з-за пазухи, тисячі прикмет, і декілька ґевалів страхує гравця з фанеркою; а Конопляний рипнувся, не вспіли перекурити, гроші спустив, доздиха чортова, а ті хлопці і шашликами, і чачею з грілок торгують, дорога ж на Південь, море і запах йоду, залицяння й азарт, одним словом, можна крутитись; проте Конопляний є конопляним чортом, меле, що жінка за коровою виладнала на базар, дітям тра кисляку, паймітє, рєбята, сдуру паґарячілся! а на мармизі весь кримінальний кодекс записано; даремне, що вдає простачка; ті й пропонують смерком пригнати худобу, той, що з дошкою, кихконув: радуйтесь поверненню блудних синів і заколіте бичка для друзів сина мойого! тута надскочила волжанка з краснодарськими номерами, гурт зашебуршився: Атєц дараґой! кожен лапу до дверей тягне, старий окуляри на переніссі поправив і кивком підкликає молодого гравця: скоко там, всьо порядком? Двоє проворніших плюхнулись на заднє сидіння, гроші за обшивку пхають, а метрів за двадцять вирує гра, обчистили киянку в брезентових шортах: чоловік військовий каструлею приб’є, чуйте, на всьо согласна! її відтирають до автобусної зупинки, ех, коли верескне, і міліціонер миттю вродився: гражданочка, котрий об’юдив, покажіть, візьму до дільниці! наручники на молодому кляц, запотиличником до мигавки, і Сава зрозумів, що сержантик ручний, за поворотом відпустить увірвителя за четвертак, юрба ж звеселіло після арешту намацувала червінці і вужчав зашморг лілових спин: ігри доброї волі, падході, алімпійський від спорту, падході, беру шмоткой, падході, по полтиніку виграш! золотий блиск печатки вкупі з мерехтом латунних наперстків диригували емоціями: чекальною німотою, зойком щасливця, попльовуванням на ніготь, яким лоскочуть вдвоє складену пампушку п’ятірок, — старший запропонував Конопляному по сотні за день, аби той страхував на автозаправках гравця, — щоб жоден "рупь" не виплив на сторону: бика пригонітє, тада устроїм на сізон і траїх.

Над курганом заносився передгрозяний вітер і тихли цвіркуни, кінь косував сливовим оком на паруючий казанок, на угноєне тирловище і жовтий смерч над стернями край лісосмуги, а Сергій, дивлячись, як пастух навпочіпки з троєперстя солить гречане з маргарином їдло і обтирає ложку соломою, думав, чим його кнокнути й кинути при дорозі, щоб гаїшники обнюхували водіїв; плямкає, аж сюди чутно, від голоду зуби болять, о, відковбасив ґембу, закурює, курів би за твею домовиною шлях, о, така низька хмара повзе, — ще вранці, з електробритвою, з уламком дзеркала на вокзалі він не уявляв, що смерком доведеться вбивати: самого ж до струсу мозку гатили спортсмени, подруга пожалілася, зґвалтувати бідну гімнастку хотів, таку десять чортів не залигає, самого якийсь пухлогубий, з дурдому звільнений татарин після п’ятого кухля пописав пером, самого стільки разів принижували до гикавки, пора відплатити за власну терплячість: смерть схожа на приймальницю макулатури в строкатій сукні, із шоколадним вогнем засосів під комірцем, коли нахиляється над паками газет, однаково зжовклих, як і вбога щоденність передплатників цього калейдоскопу засідань політбюро і негоди на півдні республіки, овочевої ярмарки в Західному мікрорайоні Ростова і реклами для любителів спортлото, прийому слухачів на курси скрипки при будинку офіцерів і відпочинку на водних лижах: смерть під хихоньки зваблених відвідувачів тюкує на балконах папір, — вгинаючи полин на камінні і шматтям обірваного рубероїду зганяючи худобу в закут обори, буревій розгонисто впав на землю і пазурами перших дощин перекинув зелене від жуйки корито з лизунцевою сіллю, з рогачилна зірвав і грімко покотив крутосхилом порожній казанок, дика яблуня під градом обезлистіла, змилений від страху кінь, тремтячи срібними брижами на шиї, обірвав плетену сирицеву кантарку, спотикнувся об ящик, прогалопував до куреня і тільки-но Сава встиг зміркувати, що білогривець відчув погибель, як блискавка жахнула в стовбур і на купоросній стіні дощу криваво розбрунькувалося верховіття; виямка наповнилась гарячою, мов сеча, водою і, виповзаючи на ліктях, Конопляний благав захисту в законної дружини, в законних дітей: гад буду, подамся на Жданов! Сергій над вухом струшував розмоклі сірники, полою сорочки затуляв обличчя від граду, Сава послизнувся на мокрій траві і перший заскочив до куреня, потер забите коліно: смерділо дустом, пастух у проґумованій накидці затикав соломою стелю, кинув Сергієві злежалу кухвайку, що, мабуть, слугувала подушкою, розпитував: не макодзьоби, котрі скуповують маковиння по хуторах, не вгадав?

А коли буря, вщухаючи, обізвалась веселим свистом отетерілих байбаків і пастух, зашнурувавши кеди, із сідлом на плечі метнувся на лови утеклого коня, Сергій спробував розвести вогнище, головешки чаділи, згадав відлюдькуватого селюка Андрія, осінній Кавказ, близькі по горах сніги за вікном жіночого санаторію, згадав смак персиків з оброшеного кулька на пероні Джанкоя, березовий сік, який украдьки від вихователів точили в інтернатському парку, дерлись по стовбурах, прив’язували банки до гілок і малеча ловила ротами солодкий дощ, згадав за пазухою тепло голубів на свято останнього дзвоника, з рогатки вибитий зуб, і Сава подумав, що ці святкові спогади не перед добром, а вголос порадив попутняком достатися до райцентру, на лаві вокзальній передрімаємо, факт; Сергій, завжди схильний до супротиву, якось миттю згодився, на пару з Конопляним викрутив сорочку, повісив кухвайку на гвіздок і пожалкував за яблучним повидлом і пареним молоком: лучче від спирту лікує, вірите? над телятами завис сизий пар і чим далі, тим дужчав сап стривоженого відсутністю господаря молодняка, за пригірком мокрий асфальт спалахував од світла туристського автобуса, радіо вістувало московський час і викинута водієм сигарета черкнула скло, проте, коли Конопляний кинувся слідом, недопалок уже згас, бідака марно смоктав прокушений фільтр; крайнебо визоріло і запатьпадьомкала перепілка, авто без упину вжикали повз підняті три руки, Сава запропонував для заспокоєння довбонути каменюкою по лобовому склі: козляри безрогі! Сергій став на розподільній стьожці, щоб голосувати в обидва напрямки, рефрижератор горнув бензинову свіжість туману, коли на обгін вишмигнула "Волга" з банькатим в окулярах старим, і, в падінні ковтнувши вогняного їжака, хлопець відчув, як злазить шкіра з потилиці, між схиленими головами приятелів узрів на місяці ворогуючих братів, заплющився, ждучи болю, коли понесуть з дороги, прийшов до пам’яті серед кущів бузини, безсилий вихаркнути нутряну печію, пізнав матюки Сави з подертою на бинти сорочкою, тупіт копит і голос пастуха, що наспів підсобити на крик — відтак знову над собою побачив місячних братів, розповідав їм про матір і забував, що говорить.

21

Ртутна кипінь лампи над ординаторською нагадувала художникові димкувату вечірню сукню — зайшов за картинами, уплітала торт і давай вичитувати: аліментиків мало, дитя хворе, путівку дістань; тверезий змовчав би, нехай сережки рубіново при затяжці спалахують, адвокат Едик, заскалившись, крізь чарку коньяку вивчає своє віддзеркалення на серванті, постіль розкидана, на дні фужера засох лікер; дивно, старенька, подарунки мізерні, набриднеш і цьому? давай вонкати, двері навстіж, скривавілими в кутиках очима по вітальні косує, ціхо, ша! на кухні повільно сокиру взяв, обтер рушником від м’яса, коли крутне, туфлі фінські з перламутровим верхом на порозі погубила, повагом відчинив шафу, купкою на підлогу склав шкіряного плаща, хустки з люрексом, інший дріб’язок, придбаний колись за картини, на капусту пошаткував, сусіди, ображені гримотнею, по трубах б’ють, віддзвонюють ще живого, доки сержанти руки за спину виламали.

Після вироку, як і після ядерного полігона, почувався поза образами, в смиренній течії існування міркував, що жорстокосердна лють чим далі, тим дужче плодитиме зневажених і самотніх людей — заступників перед престолом на суді; чим далі триватиме пошук насолод для розгнузданої гордині, тим більше стражденників волатиме прямими зробити останні шляхи, бо якщо і приречений, то тільки нинішній світ, зерна ж світла неземні і незнищенні землею, — хотілося вмерти непомітно, до санітарського крику: підйом! до спиртового запаху медсестри, до дзенькоту пінцета об голку, до тарілок тухлої риби, до малювання плакатів про алкоголізм, до безвільно-тваринної туги від галоперидолу, до невсидючості з мажептилу, до зойку епілептика з розтовченим лицем, до ляльки з носовичка в руках людожера, до петлі з ланцюжка унітаза, до скрипучих дверей ординаторської, до першого голуба на вікні, якраз, коли смерть блукає надранням і прихід її схожий на вихор блідих метеликів-капустянок; згодом минулося й це бажання, зникла вбивча в неволі оскомина спогадів і зір сліпила безодня: за переказами вдома золотіла церква о трьох куполах і глибоченне озеро ковтнуло храм; перші свідки присягалися, що чули, як вода із сичанням виламувала рами й гасила свічки, зойкнув дзвін, срібні пруги торкнули берег потопленим світлом; і вперше зникала образа на Анну, спокій спалахував мокрою кропивкою на піску, зникала ворожість до дитини, яку винуватило його самолюбство, обкрадене найщирішою любов’ю і найсвятішим смутком; душа, мов обпалений блискавкою птах, студила крилля в падінні між хмар і диму, прощень і зрад, розлук і вовчого світла батьківщини; вже зимно горлали півні, пороша сіялась на вкритий соломою брикет, під ногами трава шелестіла літнім ще видзвоном мантачки і шамотнею на покосах дерев’яних граблів, копиця під лісом тримала дівочий сміх, любощі, пісню, "ой лучче б я була, ой лучче б я була", ще головешки пахли капками сала, ще найвищий на осокорі листок пам’ятав вибух грому, а вже останнє тепло, спрага зросту і вітряного буяння заповзали до кукурудзяних стебел, кублились по димарях покинутих літніх кухонь, тиша володарювала над світом; тої осені мама прийняла в хату двох тіток, що старцювали на погоріле: старша, віспувата, в довгому картатому пальті, молодша, білоока від сором’язливого смутку: вициганювались засвітло, з корзинами, на споді яких лежали мішки, і поверталися смерком, коли батько гримав біля плити оберемком дров, а мати чистила до вечері картоплю; тоді тітки ставили клунки на ослін, розтирали намуляні перев’яззю плечі і виймали на стіл крашанки, жовті, буцім вільхові поліна, скрутні здьору; гуньки їхні смерділи вокзальною хлоркою, мишачими кублами й злежаним сіном, за першою сніговицею батько з горища зняв санки і тітки, послизаючись у провулку, знову зникали серед посніжених піль; мати не замикала хату, а ставила під дверима відро в налипах жому, боялась, що порчу на сина нашлють, отруять непостійністю; то тітки з обіду відігрівались при печі, просівали муку, варили вареники з капустою, припрошували господарів, а батько бридив, віднікувавсь, ішов розкладати гичку з кагата, й мати слухала оповідь про пожежу, де згоріла сім’я, про бідування, про осуд, що випікає кістки, і дві сестри? дві знайомі? за фіранкою на печі витрушували з вузликів копійки, рахували, різьбились тінями на сірому тлі, перехиляли на двох четвертинку і, скубнувши вінок сіянки на стіні, лягали одній на плече, непотрібні нікому для сліз і добра, — тоді вагітна на сьомому місяці ходила на прийом до секретаря виконкому, котрий пхикнув: їдьте, звідки приїхали; "що тепер, бери обріз і йди в ліс?", а згодом, заплакана і сердита на кухні дорікала невдахою, таки прописався в Боярці, пішов двірником і щовечора на нього чекав окремий рушник на гвіздку у ванній, одеколон "Російський ліс", аби притлумити сморід сміттєвих бачків, на підвіконні чекав папір і пензель, а дружина втомилася ждати помітних змін, невситима до пошуку тривога бубнявіла в материнському лоні, щоб позбавити останньої любові до чоловіка і почуватися панною, чий усміх, чий хміль образ ладен гнати і милувати надією на лагідну нічну смерть у безсмертному світі, — вертольоти перевалювались на бік і низько обнюхували острів, зникали в сніжних снопах; згадував щедрувальників, вічнозелену тугу осипаної глиці і віск на пляшках з-під шампанського, що були свідками й свічниками, пам’ятаєш, мила? дякувати долі, знайомий кухар напихав до рюкзака м’ясо й картоплю, в штольні можна розвести багаття, розвареними картоплинами ловити вишкварки на сковорідці, дякувати випадку, брила кварцу захрапотіла за декілька метрів, доки розчистили завал, встигли з приятелем почубаритись за цигарки, сивина біло-смертельним туманом означила голови, дякувати буранам, ніде поезія так не завчається, як у неволі, єдина тодішня втрата — це страх, основа творчості: ні запечатаний подих листів, ні буденність полігонного неба не вигоювали до святої творчої цноти; при вході автоматник перевіряв перепустки, люди в цивільному ловко одягали крохмальні халати, лунав наказ шикуватися, до казарми, на клапанах шапок намерзали бурульки, і задні бачили лишаї власного подиху на спинах приятелів, сам диявол прицілювався на мішені бушлатів, сніг гривастився над комірами, гув об розтяжки радіовежі, вгризалася в ніч кам’яна без обрію пустеля, і вікна буряковіли на лютий мороз; день при дні художник відгавкувавсь лишень на команди, решту змовчував, не соромився опівнічних сліз, забував назви поліських річок і згадував бідовішу від Анни жінку з босоногим немовлям на руках.

22

За містом дотлівало сміттєвисько, сох на кватирці махровий рушник, на підвіконні котяра з підфарбленими зеленькою вусами облизував лапу, і Рита, в дзеркало розглядаючи суху емаль очей, надумала зцілити самотність; другого дня в побуткомбінаті влаштувалась збиральницею замовлень на фотомедальйони для пам’ятників, поправила на переніссі окуляри, що додавали обличчю наївної зваби, всадовила до черезплічної сумки кота, на стільці зашнурувала кросівку, оглянула свою стрімку в азарті свободи постать і приміською електричкою доїхала до степового села: кіт, дрібцюючи попереду, обнюхував слоїки з молоком на тріснутих вільхових лавочках, підвода з бідонами тарабанилась по провулку, і молочар, боком сидячи на драбині, ловко зістрибнув, опорожнював посуд, хімічним послиненим олівцем ставив помітки в блокноті; булані конячини храпотіли подалішніми в канаві яблуками, і кіт прожогом кидавсь на лаву, на росяному в сухих латках долонь склі злизував солодкі патьоки, а вона входила на запустеніле дворище: на дровітнику баба саме відрубала голову півневі і відмовилася вмирати: було змарніла на скіпку, то невісточка задумала тихцем струїти, аякже, хату відпродасть, та й підсипала мені в гарбузяну кашу дусту, гірке, чи то солоне це їдло, кажу, голова замакітрилась, живота здуло, хутенько за гній, охкаю і шо ти думаєш, солітера, отакенного, як вуж, позбулася, врачі до невістки, так і так, пояснює, хтіла допомогти, ну, то їй нічого не було, отака тютька, ще до тюрми знеславила сина: приревнував одного бугая-шабашника, що саме виписався з дурної лікарні, ласий на витребеньки, правда, славний коваль, лице віспувате, залізом, потом, курним вугіллям, бувало, на весь колгосп смердів, сам знаєш, баби на току язиками мантачать, там теє-сеє, там такий, невістка й пельку роззявила, ну, раз, ну, вдруге, ну, годі, нє, видно, добру клепку вставив, одбилася від сім’ї, син то курить, то харкає, то сохне, бідний, і мізки отруєні, гірчичні спльовує через плече, від кузні дзвін пливе, таки застукав серед Божого дня, зарубав бідну голівоньку, та не ту; курва стоптані кирзаки обцілувала, пожалів; суддя молода командувала встрелити, аблакат змилувався, дали двадцятку, тепер пише, здоров’я одбили, а праця воляча, нехай вже розстріляють, їдьте, мамо, по давній вирок до області; чекай-но, дам фото, загодя зроби синові на гробницю, порубала курей, завтра в дорогу, роздобряться, може, га?

Кіт налупився півнячих нутрощів, повеселішав і для забавки розігнав горобців на обочині з натрусом жита, на переїзді мигав семафор і линув плач від білоцегляної будівлі з оленем на димарі, — молочар, переїжджаючи колії, позіхнув, перехрестив рота, повідав смішкувато: тесля золоторукий ридма катується, от дурний, жінка з коханцем на машині розбилася, помсти за образу нема, тільки сльози злі душать; кіт, звикаючи до стеаринового запаху смерті, переліз обаполи, і Рита кросівкою гримнула в залізну браму: одутлий, в каракулевому картузі господар однією рукою обтер на губах махорку, другою мовчки закликав до хати: на пательні пригорали шкварки, в графині зеленіла похмільна сироватка, коли защіпнув двері й підбочився: на "Жигулі" напташив, амбець, горду силу мою закопала, яке надгріб’я, кілка осикового в блудне місце вовчиці невдячній; геть звідси, дай наплакатись! Затягана майка сповзла з плеча, коли підборіддям по-собачи зліг на клейонку, схлипнув, уздрів покійницю: лляна білосніжна сукня завмерла над брудною підлогою, від подиху тремтіли торочки на схрещених рукавах, лице туманіло потойбічною тугою, розмірений голос дзвінкішав від докорів: доки судійством губитимеш серце, пом’яни добром, послухай, тута відмінна од земної любов! Раптово на покутті спалахнула свіча, і тільки-но чоловік вклонився рятівному видиву, хотів запитати пораду, як сумна постать, танучи на віконному склі і неприкаяним волоссям одвітрюючись на льоту, гойднула сухі нагідки на ваті між рам; кіт довго пирхав від цегляної куряви за трактором, дівчина подумала, що це обсіялось зло з відьомських голок на брамі і з порога їдальні побачила: селяни за довгим поминальним столом смакують пироги з рибою, п’ють журавлиновий квас, а тінь гойдає на дверях загиджену мухами марлю; підобідавши, копнула ледачого від спеки кота, перекурила під липами, минула стічну канаву, де оси повзали по бурякових жмаках, і опинилася на подвір’ї, що нагадувало каланицю; на купі гнилої картоплі дрімав пес, товста жінка доїла корівчину, крізь вишмуляне, ніби прилавок, вікно, з вибитої шибки хмарилася фіранка, господиня півобернулась: четвертак за дві літри з твею посудою, в борг не торгую, то як? стирлували двір, ледве встигаю тицяти за вікно дідоводам, один теї осені до калюги примерз, обдер шкіру і навіть не висякався, то як? — Рита заїкнулася про замовлення, і тітка, радісно скинувши в сінях калоші, гукнула слідом: після елтепе доня обібрала до наперстка, плаття, сережки, шубу, іконку на похорон десь разпродала, та й; може, зустрінеться, Маня Придибаха, татаркувата, вузькоока, забула вдушити маленькою, бач, багном до одвірка цидулку приклеїла: ти, мать, спаїла, ти і прасті, мать! сподівалась, що паралізує стару, а хату відпишуть, ага, добре, донь, замовлю на пам’ятник, щоб хутчій скопитнулась, курва, онуці ж сама раду дам! Рита на фотографії записала адресу, минула греблю, а за майданом над сітчатою загорожею гіллячився сад, і вузькогрудий молодик, підсмикнувши плавки, погойдувався в гамаку, запропонував нічним поїздом гайнути на море, сходити за полуницями, погортати кольоровий журнал, пригубити кубинського рому, посміхнутись на добре ім’я лікаря Колеги: відпустка, провінція, забобонність, дівчатка звуть дядьою, забагато обіцянок? тю-у-у, вшивайся, звідки приклигала, сатано!

До траси підкинула поштарська буда; кіт янчав і кігтив мокру сумку, коли Рита зійшла біля вагончика вулканізації: схожий на цигана, засмаглий, мов позаторішній здір, парубок на дротяному ящику терпужив ґуму, з ротатого портфеля визиркували пляшки, білий від солі риб’ячий хвіст і пом’яті карбованці, — обтер об хвартух товстопалі ручища, зубами відкоркував вино і без’язиким кедом підсунув ящика: сідай, в доміно гратимем, осточортіло вартувати дорогу; нема спасу, гаїшникам дай, хазяїнові дай, чуєш, плесну котові портвейну, не хоч, поминаю молодість, жду, коли наспіє убивця друга; чуєш, зіграємо, дуплями чотири кінці закривати, за кожен програш скидаєш дрантя, клич Савою, не бійсь, назад поверну; ґумовим чадом здавалось просмерділа підлога, питво, поцілунки, вбрання на верстаку для розбортировки коліс, мулька з обірваною пружиною розкладачка, розгорнутий атлас на підвіконні, за дзеркалом обвуглені сірники, тиша й стрибок кота за кватирку; а потім крізь сон дівчина згадала сніжну полегкість: за кінотеатром на площі зводили крижаний палац, дротами до стовпів заарканювали ялину, з голубої цегли зводили мур, лілово сяяли вежі за спинами двох втомлених скрипалів, котрі, пийнувши з фляги, за ковзанкою ліпили сніжки для підлітків, ніч пахла бертолетовим димом, і, забуваючи льодяне грайво щастя, вона помітила: Сава поїть вином зв’язаного кота і сигаретою вказує на верстак: живенько нап’ялила дрантя, брись, двадцята за сезон; запхнув за дзеркало надпаленого сірника, зняв кеда і неболяче хляснув дівочий задок, коли з підлоги піднімала кота з мужньо стиснутими зубами, міркуючи: молода, обкраду їхню силу вмовлянь, серпантиновий шелест розірваної обгортки, розкаяних бережуть, особливо розлучені.

Багрянолиций з вусами мушкою майор стройбату, полагодивши "Запорожця", підвіз до військового містечка, в пивбарі носовичком обтер піну на підборідді; знову кидають на Сибір, стрілятиму ведмедів на пельмені, на Вітряній горі добудуємо місто, сьогодні подарунки в коханок заберу і вперед за орденами, шагом арш! Рита милувалася своїм віддзеркаленням, незасмаглою міткою на переніссі, коли мізинцем поправляла окуляри й зблискував перламутровий на зап’ястку браслет, на шиї родимка чорніла зіницею плоті, кіт п’яненько сопів на колінах, зрідка дригаючи онімілими лапами; майор наспівував "вийді на крилєчко, ти моя овєчка, ножік пріготовіл я давно", сигналив до знайомих офіцерів і, відковбасивши губи, диригував головою, "хараші вєсной в саду цвєточки, єщьо луччє дєвушки вєсной, вийді на крилєчко..."; два добродії в піжамах згорбатіли на балконі над грою в нарди, голодні прапорщики тасувалися при їдальні, по вікнах бараків жовтіли газетні профілі відомого мерця, на городі стовбичило пугало в картузі без кокарди, курсант біг до аптеки з букетом айстр, єфрейтор на воротях начищав латунну зорю; майор на два ґудзики розстебнувши кітель, радився з пластмасовим чортом під стелею авто: директриса готелю загнуздала літьоху, винна пару каблучок, італійську косметику, туфлі, Марину із солдатської чайної лікує фельдшер, докомизилася без ванної, дві ковдри верблюдячі відберу, Ліля-кухарка досі винюхала духи, віддасть натурою, а то задарма кров пили холостяцьку! Кулачищем пристукнув кермо, і дівчина згодом ледве встигала кидати на заднє сидіння хустки, вази, вішалку з оленячих рогів, туалетний папір, ведмедячу шкуру, сидіння для унітаза, простирадла з печатками, оберемки коленкорових гвоздик; за вікном купоросна від безсилої люті жіночка сукала дулі, а по гарячій кабіні вентилятор розгонив запах нафталіну і кальвадосу, якого майор вициганив на останній квартирі, подарував Риті розірваний в поспіху ланцюжок, дві тарані і жувальну ґумку; заходила ніч, туман, наповзаючи на густу таволгу по узліссі, злизував над радіатором пар, десь далеко над сосниною різались блискавки, і в короткі маревні миті дівчина мріяла уявити крижану передноворічну фортецю, сичання бенгальських свіч на снігу, хотіла, виплакавшись, забути допомогу чужим покійникам, присягалась відвідати могилу батька, чий невблаганний зір вгадується на заповітній, ласкавій для серця і недосяжній для розмислу, німбовій течії над західним обрієм; чиє лице за думками про насущний день гасне сновидінням — досить глянути за місячне вікно.

23

Вночі медсестра побудила сифілітиків на укол біциліну, і розжалуваний офіцер-підводник, тепер пожежник, ткнувся в подушку лицем кольору задавненого оселедця і відтягнув резинку трусів; бродячий аліментник Конопляний лигнув холодного чаю, обсмоктав пакетик і ущипнув сестру, а широкоплечий, наголо виголений під Хрущова дід прикрив засоромлені очі долонею, коли наспиртована ватка торкнула сідницю і комар лоскотнув лагідніше, ніж пам’ять про перший гріх.

На базарі за вікном вендиспансеру ляки ганяли пропахлий повидлом папір, розкидали цілющий сухий квіт багна, оранжеве лушпиння молодої картоплі й аговкали в розсохлі діжки, а під кручею рибалка з ліхтарем на дно човна трусив рибу з путанки, що поплавками біліла впоперек течії; зрідка весло з чаїним сплеском розгортало туман, зіпали жабрами, терлись об заболочену кирзу срібні в’язі, прикипали хвостами до днища ледачкуваті линки, і сіть під руками тепліла окрай нагрітих сивогранітних скель; на цвинтарі сич на тополі лупав зелепухами очиць і вартував біле між бузку хитиво, розіп’ятий гомін паперових вінків, що переказували людські мандри ковзкою драбиною смерті, обсміювали легковірство утеклих сподівань, і тоді птах, ненавидячи усміх привидів над вельможною ніччю, летів над могилами, щоб розлякати фосфорну над любистком світлінь, а сифілітики здригались від плюгавого хихотіння; Конопляний, кленучи заборону спиртного, відкорковував туш, на вістря голки намотував нитку, колов на жижці, "все віддам за гарячий секс", згадував дорогу на Азов за чорною ікрою, раптові похмільні відвідини сім’ї: беру свою за барки, пищи про вірність, тільки газировки на вокзалі ковтнув, миттю носильники переказали, скурвилась твоя; бач, заскиглила? ананії приставали на пляжі; було вдома сидіти, ждучи хазяїна, про аліментики забудь, думаєш, легко заробити на тачку, економити на консервах, від чаю пухнути! чимчикую на станцію здачі крові, щомісяць виціджую на вино і харчуюся на талон, аж на, коли хоч, серпом по яйцях: хрести в аналізах! на своїй підхопив? досі вгадую.