Безодня - Пашковський Євген

Останню партію відправляли в стройбат; вдягла найкоштовнішу свою одіж: кофту зі срібною нашивкою пальми, купоросну з двома рядами ґудзиків спідницю, панчохи з люрексом, вступила в білі з метеликом туфлі, густу золотінь зачіски уквітчала мохеровим кісником, — святкове золото сережок тремтіло за посмиками таксі, що відвозило до військкомату, найрідніші долоні пестили його лице, потім рвали на клумбах оброшені айстри, засмикували блискавку на штормівці, поправляли синю з козирком шапочку, аби, квітковим терпінням обмивши руки, увібрати прощальне тепло для довгих листів; їжаки в садку визбирували останні яблука, гармошка скімлила, коли розхристаний в тільнику парубій тяг п’ятірню за карафкою слив’янки, опускаючи міхи і ще пробуючи зіграти марш на басах, вишневе дрібнолистя на вікнах пазика нагадувало великооке безсилля, коли, нігтем видлубавши сигаретний жар, Михайло пхнув недопалка до коробки сірників і ступив на підніжку, вже заощаджуючи на куриві, посмішкою показуючи на туман за автовокзалом на площі; минала страшна післячорнобильська осінь.

Взимку, страхаючись забути розповіді Михайла, перечитувала листа, отриманого впослі від матері; "заявились твої брати, довели до болєзні, звьоздочкою тру лоба і кладу по— товчену м’яту на скроні, голова репає, була в больниці, виписали, може, в одній минутині захолону, бо говорити тяжко; оце старий записує під диктовку, Толік внадився на базар, поки привезли хурою з лікарні, тринадцять хусток, що відпівальницям тримала, туфлі нові, облігації, покривало, бахрому для домовини украв, тепер купуй нове, чимось же нарадити тра; Петька побив увесь посуд, то на похмілля погнався з вилами за Толіком, прохромлю адійота, кричить, насилу сусіди вирятували, то в неділю заліз на піч, матюкається в бога, я слухала-слухала, кажу старому, не полінуйся, поклич міліцію, зараз буде тут, він тоді ни слова, бігом під ковдру і спить, от морда собача; а Толік грілку вина запхнув мені під подушку, од брата ховає, а Петька десь четвертину доп’яв, то в ноги мені підсунув, Божечко святий, де та смерть? проти суботи ніч ни спала, серце кам’яніє, думалось, якраз одійду, так нє, просліпала ангела; похорон без кінця й краю наснився, люди старі і малі, і місячно дуже, зранку украдьки один від одного повитягували з-під голови грілку, пляшку з-під ніг, замирилися буцімто, вкупі розпили, капусту жеруть, старого послали за папіросами, а тоді мало мебель не порубали; це позавтрім кінчається їхня відпустка, не відаю, чи доживу, Господи, Господи, оце, мабуть, і по всьому"; згадувала кожне Михайлове слово, щоб замирити блукальні сумніви, купила обручку за п’ятдесят копійок, немов заміжня, ходила райцентром і украдьки спроводжувала в поштарську сумку пляшки, мріючи зібрати йому на костюм, собі на вельон, карбованець до карбованця відкласти на шлюбну подорож, довго не писала про викидень і зрідка бачила сниво: при погаслих свічках налапує двері; прокидалась і думала, що життя є пробудженням у спогади, без яких вона ніхто; за північ пустозвуччя просякало дрімотою, сірів біля чайника надірваний з боку конверт і фотокартка прийому присяги, на журнальній полиці тьмяніла пляшка забутого одеколону, електробритва, сигарети "Експрес", і, засинаючи, вона вкотре забувала вимкнути жовтоцвітий лотос над ліжком.

14

Ігор гадав: це безсоння від ковдри, під якою раніше мулявсь безногий Микола, — при стіні сопів, схрестивши товсті руки на грудях, режисер Тарас, на прізвисько інспектор відьом, єдиний в закритій палаті чоловік, що забалакував про мистецтво і з лікарем вітався бадьорим кивком голови, аж чуб сліпив очі: прошу вас у мою домовину!

дуже хропіння відлунювалося ліжками, звідки виписали принудчика Папулю, беззубого гоміка Самурая, генеральського сина Михайла і шабашника Василя, котрий погорів на молдавському вині, і Конопляного, що залетів на обстеження з білою гарячкою; та хіба впам’ятаєш усіх, стільки люду здиміло, відколи дружина Анна по намові самців зіпхнула на примусові ліки; дав драпака з київської психушки, піймали в світах, отуто гибій, — однораз, малюючи стінгазету в ординаторській, однаково, як колись підмальовував палички з’їздів на плакатах, був свідком прийому хворого; "диякон? за українську церкву душа болить? вірші читаєте? перепади настроїв? тривоги безпідставні є?" — допитував лікар, вдовольняючи свою постійну підозру шизофренії, симптомами якої вважав завищену самооцінку, дивакуватість, відмежованість, манірність, розгубленість, втому, екзальтацію, образливість, грубіянство, нечупарність, надмірний інтерес до філософії; світку мій! — зойкнув тоді художник, підгледівши історії хвороб по залишених на столі картках, дослухаючись до кроків і кольоровим пальцем гортаючи нові справи: при м’якій паранойї на перший план виступає загострене почуття справедливості, прямолінійність та фанатична впертість, поєднана з боротьбою за правду (кверулянтні тенденції), тоді здригнувся від скреготу тригранної відмички і порадів; "однопалатники мають характеристики незгірші від конгресменських"; що лікар завів лівицю за спинку крісла, а правою знов на друкарській машинці строчить повідомлення до прокуратури: Такийтенко Такийт Такийтович перебуває на обліку в психдиспансері, отже, є недоцільними відповіді на скарги про перебільшення влади медперсоналом і органами внутрішніх справ, які залучають на комісію, — скептицизм лікаря смердів ферезолом і коштував "есту" для Ігоря, коли забалакав про несправедливість розголошення таємниці: провали пам’яті заповнював дим "примини", анекдоти і мишача шкработня ложок об алюмінієві тарілки з манкою;

струм позбавляв дитинства в червоноцегляному будиночку на відшибі при залізниці: залізна течія рвала сонячне грайво снів, третій крик півня на сливці, ґвалт вороння на посадкових ялинах, гризню за охлап собак на відкосі й падіння голуба з розсіченим об дроти крилом, яке усмоктував вогняний вихор поїзда — від струсу в керамічному оленеві бриніли копійки і видзвонювали шприци в сталевій коробці, з якою мама, ладнаючись до хворих, боронила задивлятись на смертоносні шляхи, прив’язувала довгим плащовим поясом до скрині; звідти бачив: однолітки під посадкою розгрібають брухт і ловлять білими каптуриками джмелів; сірником обпаливши жало, рвуть черевце з капкою меду; потім від районної бази на смітник відтарахторили ящики розплавлених цукерок і дітлашня в лісосмузі викопала землянку для спрату обліплених осами скарбів, котрі за здоров живеш розтягували самогонщики і шматували стрілочники в жовтих жилетах; отож гуртик за гуртиком, діти, запиваючи їдло, тупцяли біля колодязя, обірвали відро і згодом на лопухові принесли добренний, делікатно обгризений плескач шоколаду, позлітки, варення, піску, мурах, тирси: липучий піт сох на розчухмарених животах, і хлопці просили сироватки, боячись, що без вологи злипнуться киші, скільки ж лагомин пропаде! Ігор на прив’язі бавився поляресом і бачив в’язке над загидженими шпалами марево, вдихав нафталінову недоторканість скрині, запах свяченої верби й дьогтю на поличці прискринку, бачив одутлих, покусаних осами замурз, що прямували повз вікна на ставок, звичайнісіньку калюжу біля качатника: наполоханий клекіт обривався за іржанням юрби, котра, розмахуючи сорочками, збігала з пагорба, наввипередки гребла в коритах і норцювала в гірчичну від водяних бліх каламуть, щоб скубнути за лапи двійко качок під сітчатою загорожею, нахлебатись води, під дикою грушею розстелити манаття й пекти в дурня; літечком після роботи батько клав на порозі свою кирзову з жовтими прапорцями сумку, однаково легку, як і виморені спекотою сумніви старого, що в пуделку з буркуном розтирав тютюнець, ловко пахтів козячою ніжкою, на блакитній фанері хлівчика малював лебедів, зайця з обвислим вухом, кота в червоних чоботях на пеньку, мураху з сопілкою на мухоморі, затим і хату розфарбив кольорами дитячої туги, матуся в літній кухні крутила ручку сепаратора і навіжено за станцією пагутькав паровоз, ціле кладовище яких простягнулось на випадок війни, — світ необкраденого дитинства здавався м’яким пухнастим теплом, коли на новій квартирі, ближче до лісу, струмка й шкірзаводу, мати відв’язувала від скрині, йшла чергувати в лікарню, повз безверхий ще будинок машини тарахтарили стоси ондатрових шкур, чиї зривки вітрисько розкидав по дорозі вперемішку з кролячими хвостами, по яких, стрибаючи з латки на латку, найлюбіше малому збігалось до потічка і земля обітована до води зігрівала ледь згоєні від стерняків підошви, серед гарячого пилу відчуження народжувала художника в літо, коли спалили той плащовий зашморг, ту шлею з вічної гарби достатку, дозволили бігти до дітей, а хлопчина вподобав підстрибом, повз стадіон і сільклуб з обірваною віконницею, по білому прослідку гнати до синьокрилих бабок на качалках рогози, мріючи на папері воскресити кожну пам’ятну мить, доки не вигасла чиста теплінь розгублених шкірок, що долонями підносили над обоччям, доки мама викопувала квіти на зиму й обтрушувала землю на цибульках гладіолусів, чіпляла торбинку до белька над піччю і хризантеми пересаджувала в стару каструлю, ув’язувала кущ до патика, верхів’я кропиви пролізло між соснових штахет, зелено спалахувала роса на барвінкові, світлотінь хризантем надсвічувала сльозу на цегляній щоці, павутину на рукаві плаття, коли з чайника поливала квітковий сніп, а батько з пристанційного буфету приносив літрову баночку пива, зроду не погладивши сина по голові, мати ж, заклопотана щоденним співчуттям до чужих згасань (сільські лікарні придатні тільки для смерті), здавалось, виснажливими буднями й клопотами по господарству задобрювала неминучі синові шляхи, а Ігореві любо втікати було за подвір’я: зелені стрибунці прикипіли до креозоту на шпалах і кілометрово за колючкою простягнувсь паровозний цвинтар, "нє влє-зай-тє уб-йот", — по складах прочитували діти під черепом із двома кістками: той більмуватий погляд порожнечі, ті сатанинсько чекальні сталеві легіони, та погрозлива німота обіч жаского протягу пасажирських вагонів, що шарпали свитки без однісінького ґудзика, та лиховісна смола на задраєних паровозних вікнах упам’яталась назавжди: мертвотно пах солідол на сталевих суглобах, від чорного холоду кам’яніли долоні; врешті сторожиха обривала гру в схованки під колесами, й уклінно на вигорілій від мастил траві він присягався забути стежку до паровозів, де рветься об колючий дріт одіж, давав слово болотяними шибалками на прутику не пуляти по стрімких фіранках поїздів, де місячно сходили етикетки лимонаду, не залазити в пожежний бак з одвільглим піском, не приносити з людського цвинтаря крашанки, випадковими дарами вдовольняючи залізо, що волає вночі, коли батько обкатують паровози, — і битих, цькованих собачам п’яненької сторожихи, на кличку Побєда, хлопців зманювала безживна місцина, і дорослий художник зрозумів, що кликала туди лиха мовчанка, яка, боронь, доле, відхрипнувши від давкого стогону, озветься всіма підголосками сурм позосталих і вістуватиме початок кінця.

15

Смоляна, обплавлена місяцем ніч заливала голоси божевільні, і Тарас, підбивши подушку, веселою безсоромністю давно відхрестившись від шлюбу, уявив жінку сільською вчителькою: породисто струнка, в лисячій шапці з хвостиком, закликає додому подруг і відсьорбує з піали зелений чай, жде шалу жіночності, але не так, як стара діва, що вмре, не звідавши чоловіка: прядиво розмов про перелюби соталось на пластмасові квіти, і сонна левиця на тахті, його красуня з персиковим пушком над губою, його згуба, що ротапринтними книгами з сексу пригнічувала томи діалектики на підвіконні подільського підвалу, доки надходив для спільних читань чоловік, його самотина, якою викупив залистані сторінки із закладкою волосся, коли завівши руки за голову, забувала кинути книгу на стіл, язиком обторкувала пітний пушок, слухала звернення на старослов’янській мові, котра однаково нагадувала згубний шелест, його листувальна сибірська надія, принука вибалакатись на папері, перша стріча, коли стулена потаємним човником долоня з’єднала береги за обмілиною спогадів, його відчай після розрахунку з кіностудії, заробітчанські бараки, чий жалісний дух ще раніше змусив дружину рятуватися зрадою від сумного обов’язку, його кохана, запах безлічі парфумів на безсонних сторінках, гнучка лілія, його прокляття, закохана в шкільний розпорядок граційна математичка; ось на килимі погойдується під сплески соромітних розмов, підсолоджує чай і злизує штучний мед на ложечці, посміхається до розімлілих подруг, що заїдають тортом плітки про директора; — "чекайт, гряде роса на прогіркле каміння: з богемною тічкою по майстернях замандолиним лікеру й браги з присмаком аличі, набалакаємось про Параджанова, обвуглимо пальці самокруткою "Золотого руна", відпахнуть коноплі, доп’єм і каву, і збудеться давня мрія, щоб усі були чамренні до гикавки, щоб підфутболювати патланів під столи, під сервант, на голий бетон комори; щоб по краплі зілляти і розігріти на спиртівці конвалійні ліки, щоб сидячи на телевізорі, проспівати козацький марш, щоб на кухні їжак розфиркував листя і під настінним годинником пляшка з-під "Вермуту" заміняла вагу, щоб іній вибілив цвіль на фрамузі, щоб доконати сонних рядками "снится этому Коту-Воркоту Валдая: сидят волки на мосту, и Кот рассуждает: если б я Собакой был, я любил бы Волка, ну, а если б волком выл, по Собаке б только", чекайте, дам відсіч вам, казармені реалісти, вам, глистогубі естети, вам, проповідники текучої моралі, вам, запанькані скигляї, вам, глашатаї радісного апокаліпсису", розлютив себе для впертого віджартовування від невдах і, відчувши силу, роздобрів для спогадів про студентські веремії:

на кінофакультеті в Лаврі забалакав до молодого освітлювача, що мав популярність серед студенток: за металевими шафами при сходах дівчина відсьорбувала каву і сокоріла про поезію Парщикова, а освітлювач у міліцейському галіфе і синьому халаті байдуже вистукував люльку об ніжку стільця, на якому возсідав у задумливій прокурорській позі, уважний до теревенів; і сміхотливі, строкато, під папуг одягнені кіномитці хекали на другий поверх після дзвінка, і через день погляд молодика золотів ворожбитною силою, нова дівчина кивком голови поправляла зачіску, виймала сигарету з наколінної кишені джинсів, ковтала дим крізь сповідь добродієві, що гриз латунне на чубуку кільце, отож Тарасові прикортіло знайомитись: "прошу пана, — старший інспектор відьом, Свитка!", — відступив краєчок стільця і приплеснув насиджене тепло, на якому студент заледве спромігся запитати: "є й молодші інспектори?", — "звичайно, колего", — проте подібні дива пояснювались магнетизмом Лаври, котра зманювала особис— тостей: балакучого, зморщеного лжепророка за вахтерською стойкою, поета в келії з мотками засвіченої плівки, художника в павільйоні ганчір’яних декорацій, хануриків, що, гортаючи Кафку, жбурляли на кручі одеколонні пляшки, всяких бувало! добродій, помітивши негалайкувату вдачу студента, запропонував йому поки що посаду молодшого інспектора, та й на обов’язки не пошкодувався: доглядати за старими цвинтарями і приструнювати родимих, здатних тільки на зле, з чотирма волосинами на хвостику, відьом, котрі полюбляють солодкий з вареників сир і першого місячного четверга мастять під пахвами настоєм тирлич-трави з сажею, сіркою та купервасом, аби легше долетіти на шабашівку.

На канікули освітлювач ткнув листа, написаного собачою кров’ю на бланку міжнародної телеграми і скріпленого п’ятьма печатками, подав опломбованого свинцем гаманця, "гроші дістанеш на автовокзалі", вказав адресу села, де бібліотекарка позбавляла корів молока, селяни поскаржилися в газету на відсутність доброго колгоспного бугая, а сільрада командує: телись, ялова, давай молозиво! Таємний голова таємної ради з нагляду за відьмами в пресі вгадував винуватців і через інспекторів порядкував по Україні; отож у підземному переході мацнув сплюскло порожній гаманець, згадав настанову, що мусить ту бібліотекарку вночі перекласти ногами в узголів’я і вже, поводирюючись цікавістю, турнув носаком скляні двері автовокзалу, почув, як тріснула на кишені нитка, враз попухкішав від грошви полярес і за автобусним вікном на тополях зазеленіла омела, дідок на заправці примотузовував каністру до багажника мотоцикла, чиясь мати за ріжок опускала до поштової скриньки листа, і студент, підгецуючись на задньому сидінні, уявляв рідкозубу старезну бабу, проте на бібліотечному порозі, підбочившись, його виглядала молода з квіткою любистку в косах, великоока відьмочка, якій від п’ятниці на суботу наснився олень на білому льоду, "зачекалась на пана", — улесливо мовила й затулила плакатами шибкасті вікна, над гасовою лампою розігріла печаті, поки Тарас на застеленій рушником полиці під написом "ідеологія" принюхувався до наїдків: до тушкованої з картоплею кролятини, до присмачених оцтом опеньків — і краєм ока стежив за жінкою, схожою на синю рибу: спортивний костюм облягав гнучке тіло; ось потримала телеграму над вогнем і криваві письмена скипілися перламутрово, сажа на склі гасника побіліла, перша отороп зустрічі розкрилилась білим птахом на грудях, коли розстебнула блискавку на олімпійці і пригостила вином, долонею затулила гаряче скло, присягнулася, що вдосвіта відра вщерть наповняться молоком, жодне лихо не обсяде сельчан без дозволу Таємного Голови таємної ради, прибрала руку і світло зайнялося без сірника, а вночі студентові приснилося: з розколотого яйця валить юрба з дерев’яними граблями на плечах, вибрідає з голодним бутінням худоба, два пастушки гарапником збивають пилюку, обрій вужчає, і світ обертається на горішок, що тріскає на зубах білки, і замість плоду з’являється мачина, котра росте до розміру жіночої голови з мудрим примружем, з тонким профілем на трьох дзеркалах — і, прокинувшись на розкладачці, помітив, як від тіла відьми відлетів жовтий, мов лампочка кишенькового ліхтарика, пухирець, котрий хитнувсь до кватирки і майнув через сад на левади, щез на злущених стернях, "мушу тіло її покласти ногами на подушку, ану, якщо брикне і здійме ґвалт, от холєрство", проте ні шелесту, ні сонного зітхання не чулось від ліжка, край ковдри звис на підлогу, "а мене Віра жде, хіба проміняю?", навшпиньки підступив до жінки, чия нерухомість виказувала чебрецеве чекання, притримав відьму під груди і переклад ногами до узголів’я, знагла об яблуні шарпнувся вітрю— ган і світлий пухирець стрімким шершнем буцнувсь об скло, віконною рамою доповз до кватирки, закружеляв по світлиці, завис над бібліотекаркою, і Тарас позадкував до дверей, зрозумів, що душа відьми згорає в смертному танку, а на подвір’ї об ногу тернувся вовчисько, і парубок порадів заступникові, якого боїться нечисть; нараз вогняна кулька спалахнула снопищем, зелено затріскотів спортивний костюм, запахло смаленим пір’ям подушки, засурмили по околицях півні, від сплеску глибинних течій порожнє на цямрині відро шурнуло в криницю і моторошно загиготів цеп на корбі; спам’ятався студент на автобусній зупинці — коні в запрягу пожежного воза викрешували іскри з бруківки, десь на колгоспному дворі бамкала рейка і мить від миті затихало голосіння, коли завалювались прогорілі крокви і черепиця врізнобіч пурскала на людей; по підземельних річках злий дух відьми полинув, щоб прокляттям заповзти в серце коханої дівчини.