Безодня - Пашковський Євген

Свитка зник, казали, подався за козацькими скарбами; під осінньою мжею голуби на карнизах чистили завошивлені крилля, і невзабарі Тараса прибрала армія.

16

Після розводу, коли сонце покривавило мідь оркестру і хлопці-духовики сплюнули буряковою слиною з губ, що прикипіли до мундштуків, офіцери, відкозирявшись перед мамулуватим комбатом на бетонній трибуні, зацокотіли підківками до "кепепе", рота зліва по одному проштовхувалась між подвійних дверей до казарми, обстукувала сніг на валянках об іржаву ліжкову сіть, — до Тараса бочком підскочив рудовусий, плюгавий на лиці фельдшер, скубнув за лікоть просмаленого, затяганого об смолу бушлата: готуй пожитки до санчастини, ротний характеристику настрочив, лікар підписав направлення на медогляд, завтра вдосвіта вйо в обласну психлікарню, місяць перекантуєшся, відпо— чинеш від стройової, від нервових недомагань, повір, не кожному подібна лафа світить, принаймні це лучче, ніж підзалетіти в дисбат, ясно таршрядовий?

Переступивши льодистий поріг, крізь туман зоднаковіння Тарас помітив: хлопці, озувши в’єтнамки, нахромлюють на арматуру підшиті шкірою валянки в мітках білила, витріпують гонучі в сушарці, звідки сморідь нагадує весняний випар від жомової ями; в ленкімнаті над бойовим листком зсутулився писар, гризе ковпачок, сліпає над підшив— кою агітжурналу, в кутку молодий з оксамитового паперу ножицями вирізає літери для чийогось альбому, а на обзолочених лаврами з жовтої позлітки стендах байдуже світають погляди однопризовників, дьогтярний від басамуг лінолеум чекає мила, яке помічник днювального наструже штик-ножем у відро і після відбою гупатиме шваброю об плінтуси. В каптерці старшина довгою тичкою зняв парадку, і, наваксовуючи чоботиська, зрідка розгинаючись над запльованою підлогою умивальника, Тарас у дзеркалі помічав свою вбогу постать, куці рукави кітеля, підписану хлоркою краватку на латунній заколці: позавчора замполіт перевіряв тумбочки, під купою армійського мотлоху, під мильницею і зубною, на шараболки обламаною дідами щіткою налапав фотокартку сім’ї, загиготів приглушено; твоя подруга? дай адресу, пощупати тра! він добряче стиснув капітана за плечі, той коли не верескне: апіцера збезчестіл, харашо, днівальний, свідєтільом будіш! грамотний, борзий? повиначуєшся на дурці, доки тутай порядки наведем! — поскуб надірваного погона, блиснув по тумбочці каблуком, плюнув і на дрібні клапті пошматував фотографію жінки з немовлям біля вусатого парубка в светрі — тоді працював на документальній студії між постійної шарпанини, телефонних дзвінків і бородатих геніїв, що віталися млявим потиком руки, вічно бубніли про мистецтво, оскалюючи поіржавлені кавою зуби, а в тісному підвальчику на Подолі гості читали вірші, господар на похмілля циганив трояк, задовго до кінця місяця вибираючи квартплатню, за вікном жіночки листопадово мерехтіли на золотій парчі світла, вискляво на повороті зникав трамвай, чоловік, п’яненько покивуючи, тяг ялинку на санях і діти з солодким вереском лучили сніжками в піднятий комір його дублянки; завагітнівши, згодилась на шлюб на останньому курсі педінституту, по весні під підлогою зашкработіли пацюки, пощастило піймати в парку їжака, за шафою в закутку насипати купу листя упереміш з яблуками, таки примовкли на тиждень, а згодом, отримавши повістку, вдихаючи в кімнаті листяну пріль, відчув стражденну любов до сім’ї, підсвідоме, чим болючіше, тим упевненіше знаття дочасної втрати, здавалось, чиясь владна рука вимочалює сумніви, сподівання, творчу снагу на запах цементу по сирій ранковій будівлі, коли рука в брезентовій рукавиці холоне від кельми, — з листів довідався, що вона має розподіл до свого села, снами лихими катується: прикуси-но там язика, мати з лісу приносить кошівки губ’як, вдвох біля печі розвішуєм низочки, пам’ятаєш, як літувалось вторік на канікулах? настояне медункою і бобівником повітря на узліссі нагадувало цілющий відвар, який помалу відсьорбували з щербатого кухля? пам’ятаєш грозу в курені на прольотах при залізниці? п’ять блискавок жахнуло в трансформатор і посріблений градом товарняк повз між огнистих снопів, мені відібрало балачку, боялась криком накликати більшу біду, листя з обстріпаною каймою хурделило понад покосами, чіплялося на дроти, на обмазучені букси вагонів; пам’ятаєш суниці з сметаною? хотів зробити наливку, мені ж закортіло наїдку царського, вибач, оце назбираю, спиртом заллю, зашприцую в бляшанку, сам дідько не добере, куди старшині твому. Того вечора по роті чергував замполіт, сватав добровольців до військового училища: за кордоном поживете, подвійна платня, поспиваєтесь же на гражданці, та й жіночки липнуть на форму, да-а, — під мухою Тарас виказав за Михайла, якого при запаленні легень обізвали шлангістом, вигнали на роботу, востаннє задрімав на обмотаних скловатою трубах теплотраси; виповів за нескінченні крадіжки лез для гоління, кокард, рукавиць, записників, підшивочної матерії, за бетонну загорожу, на якій небіжчик рейзав кількість днів до наказу, відтак командир змушував стерти нємєдля, стерти неуставну агітацію; сіра й дотоді загородь зчорніла на сажистий відчай, — капітан, обпершись ліктем на спинку стільця, давав офіцерське слово подумати, антрацитовий блиск чобіт сліпив раптову відвертість, згодом по кубриках занишкло хропіння й душа полинула за Урал: грілась об вікнасте готельне полум’я, мерзла в моторошному ухканні сов на верхів’ї ялин по скелях, вмощувалась на пропахле гасом крило київського літака, німала в чеканні поліських рік, копички, котру при зльоті розкігтив шуліка, соломи по санному сліду від лісу до колгоспного двору, за хатою між горіхами гойданиці пелюшок, що шерехтять на морозному вітрюгані, перемовляються з хмільним виттям протягів на веранді, яку гості на вечорниці позбавили скла; душа нахиляла калиновий кущ до шибок, за якими при свічці, аби не зманювати лихих людей, дружина латала повзунки і злизувала з пучки кров, маля, стривожене його потойбічним поглядом, схлипувало, і Віра ногою в ловкому чобітку гойдала колиску, ворушила губами, проте пісня в грудях терпла незцілованим смутком, два бордові патьоки сльозіли грубою до піддувайла з прогорілою жерстянкою, з купкою невміло поцюканих поліняк і патрончиком помади, викинутої за непотріб; душа кам’яніла в знесиллі навіяти заспокійливий сон, загасити листопадну тривогу свічі в посудині з дрібчатою сіллю, лагідним, недосяжним теплом вабив краєчок відгорнутої постелі з соромітною духмяністю поту й духів, біль восковими окапинами твердів на солоній чаші, а вона, над духовкою розвісивши повзунки, поцілунком зігрівши армійський штемпель на замацаному конверті, задмухувала яблуневу пелюстку ґнотика і пошерх калини об крижану течію скла тих від м’якого шелесту халата, що в самоті без млосно-повільного поспіху падав на ліжкове поренче.

Збивши на чолопок шапку, Тарас послизнувсь на порозі казарми: смоляна у підвітреній шинельці постать ломом здовбувала сморідний накип на стояках курилки з огнистим, вкопаним посередині, бачком, сніг висікав іскри з недопалка, підвівав полу і танув на дрібних ґудзиках, коли хлопець, затуляючись від хурделиги, тупцяв на льодяному кришиві під ліхтарем; духовики в клубі пробували зіграти "Осінній вальс", крізь вибите вікно кухні валував капустяний пар, на щитах показово зелені воїни вчились витягувати носок черевика, сліпим кроком вибивати з тіла цивільні дрижаки, і місячно мерехтіла до туалету ковзанка, що обприщеним жужелицею язиком злизувала то засмученого нарядом єфрейтора з лопатою, то прапорщика в мужній польовій формі, з колодою порнографії в гаманці. В санчастині Тарас роззувся, замотав на халявах гонучі, вдихнув запах м’ятних цукерок, котрі догризав фельдшер, дмухаючи сигаретним димком на фіолетову склянку чаю, змітаючи крихти вівсяного печива на столі; Тарас простягнувся на ліжку під батареєю, де сохли вовняні шкарпетки, "привів сюди Михайла, температура підкошувала, на змозолених ступнях засихала водянка, бідака підгинав пальці ніг на лінолеумі, боявся ґвалту, звідтоді, як на урочистих зборах сивий з округу підполковник запитав: ну, хохли, ну, зємлячкі, хто прочитає Шевченка? Михайло звівся в передньому ряду, бухикнув: "І золотої, й дорогої, мені, щоб знали ви, не жаль, моєї долі молодої! а іноді така печаль..." — підполковник потягнувсь за графином, поверх золотої оправи стриг юрбу, комбат, затуливши долонею губи, щось бубонів до начальства про опіум, "а ще до того, як побачу малого хлопчика в селі, мов одірвалось од гіллі", не поскрипували портупеї над хижим полум’ям скатерки, ніхто не наказував ні встати, ні сісти, ні навприсядки човгикати довкруг плацу, ні приймати "упор льожа", відштовхуватись від асфальту здерев’янілими в плечах м’язами, "і піде в найми, і колись, щоб він не плакав, не журивсь", годі, годі, розсиропилася хохляндія, замахав підполковник, годі, тепер послухайте про нову кримінальну відповідальність за військові злочини: рукоприкладство, члєноврєдітєльство, крадіжку майна, — пошкріб щетину на борлаку, підтягнув краватку й відкоркував пляшку з мінеральною водою, що сиво збульбашилася на склі. Михайло, обпалений тугою недочитаного рядка, м’яв на колінах рукавиці, здогадувався, скільки ночей випаде біля зчорнілих кучугур за цистернами складу "гесеем", скільки тижнів кунятиме на колесі-запасці в прокуреному автобусі, що тарабанив повз копри шахт на Вітряну гору, де стройбатівці зводили місто, бо під старими бараками просідала земля, стільки породи, вугілля, змарнованого світла коногонок викачали на поверхню; автобус гальмував за бригадирським вагончиком, звідки снігова потерть батожила заспані лиця, і прапорщик дозволяв опустити клапани шапок, чахкав компресор, по долині над побутовками хіміків багряніли при низькому сонці дими, і місто, що згодом пірне в безодню копалень, згасало потойбік ріки з рибалками, котрі буравили лід, вичерпували з ополонок райдужні скалки, за халя— ви унтів запихали черпаки і спинами проти вітру всідались на ящиках; сонце за годину вивищувалось над казаном смоли і закіптюжена солдатня, чортихаючись, везяла квачами каналізаційні труби, клянчила в робітників закурити, щастило зрідка, бо хтось там позаторік свиснув фарбу на складі, бісова наволоч, злодійська бурса, гуртом заганяють крадене селянам, ватагою прожирають, тутай додоми шиферу потягнути треба, хіба ж поспієш, відсварювались вільнонаймані, і одного вечора бураном перемело шляхи до час— тини, рота почовгикала полем, одні в містечку заплигнули до скрижанілого трамваю, другі пошвендяли за гостроязикими петеушницями в кролячих шубках, треті під горілчаним магазином стріляли куриво і потайки прикладались до горловини, збивали бурульки з піддашшя й зажовували лютий дух, заводили Галю, вдячно обіймаючи вже безголосих, добряче захмелених земляків, а на розводі комбат мало не пеньк серед плацу з німою купкою оркестру, весь "лічний состав" видворив на лови утеклих, сніг подекуди сягав вище пояса, зачинялись гуртожитки й гастрономи, світло грейдера завихрювало білосумну невагомість ночі; дві бабці в теплі під’їзду вишептом гомоніли про втечу з тюрми, самотній жінці примарилась золотава риба, а мішкуваті заброди тьмяніли в полоні прожекторів над колючкою, скубли на подертих рукавах вату і потім старанно голились перед "губою".

17

Крізь сон Тарас чув зойки закатованих стужею дерев і шоркіт лопати, якою в курилці солдат підгрібав обцюкане кришиво, а підземельна стрімнина уяви туманіла передчуттям: потріскана крига на річці сльозить прибутніми водами і топить низькі забур’янені береги, — лютнева повінь тремтить під залізничним мостом, поїзд часто гальмує на полустанках, важко бухкають об перон соснові ящики з хлібом, давай, давай, давай, давай! лунає від хлібного вагона і порожня тара цвяхами шкребе по підлозі, провідники щось зальотницьке гукають до тіток з оберемками буханців, по тамбурі чорніє курне вугілля; десь мати відхрещує сина від злопригод: полуда б затьмарила тих коновалів; десь дружина, прокинувшись від схлипів доньки і хусткою вкривши настільну лампу, одноруч погойдує коляску, дописує вечірнього листа: Господи, як мало порядних людей, з батьками гризня, вийти нікуди, вибач, забуваю твоє лице, фотокартки чужіють, важко уявити голостінний підвал, самовпевнених кіновар’ятів, що видивлялися в дзеркало, "і ці обличчя належать народові!", кава до ранку, замацані карти, плітки про жінок, подумай про спокій сім’ї, тоді вирішимо за Київ; — по кручах світають берези, тінь поїзда яструбом падає на алюмінієві днища човнів, що вмерзли в обміліле приріччя, на перила мосту, на вартового біля сторожки, на вічну думу ріки під жорстоким від безсоння поглядом військового з карабіном: підневільна течія виламує лід і знову крижаніє під вовкулакуватим примружем вартівця, котрий, звівши комір, чатує вихор над шпалами, за миготнею купе вгадує час до кінця варти, з казанком збігає в долину і, проламавши прикладом засклілу ополонку, на спиртівці зігріваючи чай, навскіс крізь дверну ручку просовує зброю, сам із собою лупить на тапчані в доміно; Тарас, похапцем снідаючи на станції, бачить, як фельдшер нігтем видлубує з домашньої ковбаси часник, допиває компот і спльовує абрикосові кісточки на підлогу буфету, — за лікарняним муром жвавий санітар підмітає дорогу, захромлює мітлу держаком у сніг і, висолопивши кінчик язика, читає, мов злизує, папірець на обстеження, в передпокої фельдшер обдаровує півпорожньою пачкою "Космосу", вперше людяно стискає за плечі, санітар вибачається за холодний душ і купками складає документи, копійки, станок для гоління: такий порядок, при собі не положено; відмикає ординаторську дивним тригранним ключем на мідному ланцюжку і хрипкуватий, схожий на шелест позлітки, голос випитує про місце останньої роботи, куди необхідно послати запит на характеристику, про сни, про тривоги, про філософію Гегеля, про схильність до самогубства, про творчі депресії, навіть малюєте? наочну агітацію для наркоманів тра, плакат до дня Радянської Армії тра, скористайтесь підшивкою журналу "Огонек", — в туалеті черга, і хворі, щоб згаяти нетерпець, обмінюють збудливі порошки на цукерки, і колишній акробат, сидячи на умивальнику з газетою в руці, розказує, що попередній лікар був терпиміший, багатьох від зони пригрів, один зґвалтував сусідську дівчинку, на дурочку закосив, якийсь рік відкантував до перекомісії, правда, сірку вставили для блезиру, галоперидолом почастували, батьки на моїх очах вносили до ординаторської японську апаратуру, та й прокурор підлатався, коли дуроган на свободі блатує собі, а тутай дах за п’ять Великоднів насправді потік, то виведеш "засвіт встали", чекай електросудомної терапії, залікують, тоді присікуються, чого мовчазний, давай прокопан ширяти, в здорового галюни попливуть, попробуй пікни, — пообід санітари супроводжують на будову нового корпусу: пахне провеснем таловиця на чоботях із вензелями "П.